У мене в перші пологи народилися дві чарівні доньки-близнючки. І ось, через вісім років, ми з чоловіком вирішили, що не завадило б збільшити сім’ю.
Цього літа ми подорожували по країні, ходили по храмах і святих місцях. З’їздили у Лавру. І всюди я в душі просила Бога подарувати мені ще одну парочку близнюків, на цей раз хлопчиків.
Коли ми повернулися додому, через місяць я дізналася, що вагітна. І майже була впевнена, та й чоловік теж, що народяться неодмінно два синочки.
На УЗД я пішла тільки на дев’ятнадцятому тижні, і мені повідомили, що чекаю я, виявляється, одну дівчинку. Я як би відразу не засмутилася, було швидше сильне здивування: а чому не хлопчики і чому не два?
Але через кілька днів я раптом почала лити сльози по нездійсненну мрію.
Розумом я себе заспокоювала і вселяла, що Богу краще знати, кого мені дати, і бідна дівчинка зовсім не винна, що мама у неї дурна, що замість радості відчуває розчарування.
Напевно, у всіх вагітних подібне трапляється, коли чекаєш не того, хто в тебе зародився. І ще я відчуваю провину перед Богом, що моя віра похитнулася.
Мені здавалося, що якщо попросити на святих мощах або перед чудотворною іконою, то це неодмінно збудеться, тим більше якщо просити щось добре.
Зараз я вже заспокоїлася і радію доньці, але в душі ні-ні та й спливе вираз: «Шляхи Господні несповідимі». Вибачте мені, люди добрі, Христа ради.
