Скажу відверто: я ніколи не думав, що до тридцяти трьох років житиму з батьками. Але так склалося, що я пройшов складний шлях. Швидко заробити на власне житло не вдалося — довелося жити з батьком та матір’ю.
Протягом десяти років я встиг накопичити грошей, щоб виплатити за придбану в кредит простору трикімнатну квартиру і зробити гарний ремонт. Для цього багато працював, відкрив свій бізнес.
Вже планував, щойно завершиться ремонт, переїхати до себе. І зненацька зауважив, що не бачу ключів від своєї квартири. Вони завжди лежали в моїй кімнаті. Шукав усюди — ніде немає.
Тоді спитав у мами, може, вона їх кудись прибрала. А мама і відповідає:
«Так я віддала їх Андрію та його родині (йдеться про мого рідного старшого брата, він одружився зовсім молодим). Нехай трохи поживуть у твоїй квартирі. Ти ж знаєш, що власниця через борг виселила їх…
Вони одразу хотіли пожити тут, але нам з батьком важко навіть подумати, що в нашу двокімнатну квартиру заселяться ще п’ятеро, троє з яких — діти. А там їм усім вистачить місця… Тобі все одно, ти не одружений. Та й ми з татом звикли до тебе, нам так зручніше… Кілька років ще поживеш із нами, поки в Андрійка справи не налагодяться…»
Звичайно, я не проти, щоб усім рідним було добре та зручно. Але чому тільки за мій рахунок? Коли Андрій та його дружина Ірина вчилися, їм постійно допомагали наші та її батьки. Після університету новоспечене подружжя влаштувалися працювати, мали нормальні зарплати, зняли хорошу квартиру, з усім розбиралися самі.
А потім Іра майже весь час була у декреті, Андрій заробляв один. За теперішнього подорожчання їм стало не вистачати його заробітку — от і вийшов борг. Просити допомоги соромилися, мабуть… Зате в’їхати до моєї квартири було нормально?
Ситуація обурила мене: хіба може мати розпоряджатися майном рідного сина? Як це можна зрозуміти?!
Все це я висловив мамі. Ми сильно посварилися тоді. Вона образилась і перестала зі мною розмовляти. Потім я подзвонив братові, виклав йому все, що думаю з цього приводу, і зажадав, щоб протягом місяця вони знайшли собі житло по кишені, а не вирішували свої проблеми, не зважаючи на мої інтереси…
Тепер вся сім’я більше двох тижнів не спілкується з мною. Відчуваю себе в безвиході. Але хіба я не правий?..
