– Мамо, поїдьмо до бабусі, – плакала семирічна Єва.
– Бабуся нас не прийме.
– Чому, ми ж жили в неї?
– Вона сказала, що це було востаннє. Вона не хоче проблем.
– Які від нас проблеми, я поводжусь добре, тихо сиджу в кімнаті.
– Характер такий у бабусі, вона любить жити сама. Чистоту любить, а ми їй просто заважаємо.
– Але ж це ти в неї все мила!
– Мила, шпалери поклеїла, пофарбувала де треба, а потім і не потрібна стала. Не потрібні ми їй!
– А мені такий тато не потрібний!
Єва обіймала матір і гладила по голові. Тетяні було боляче. Боляче душі, боляче голові, на якій утворилася велика ґуля, руці з величезним синцем. Під одягом синців було просто не видно. Її чоловік Микола лежав біля дивана і хропів.
– Будь ласка, ходімо! Просто ходімо.
– А тато? Прокинеться – шукатиме нас.
– А ми зовсім підемо, не знайде. Давай ніколи не повернемось сюди, – Єва ще міцніше обійняла матір. – Я не хочу сама йти, не хочу тебе залишати.
– А куди ти сама зібралася?
– Куди завгодно.
– Дівчинко моя, не розбуди батька. Збирайся, – зважилася Тетяна.
– Він не прокинеться. Куди ми підемо?
– Вирішимо.
Тетяна тихо і швидко зібрала свої речі у велику сумку, валіз у них не було. Речі доньки помістилися туди ж. Тільки найнеобхідніше. Потім вона повернеться, коли не буде чоловіка і збере все інше.
Тетяна взяла всі гроші, які були в неї заховані на їжу, документи. У чоловіка сьогодні була зарплата, але ритися в його кишенях вона не наважувалася. Їм видавали частину зарплати готівкою, – сіра схема.
Іноді частину цих грошей він кидав Тетяні в обличчя. Вчора сталося те саме, але частина залишилася в нього. Взяти чи ні? Тетяна вагалася, але потім побачила гроші у передпокої на підлозі. Напевно випустив.
– Мамо, ти загубила. Забери у сумку, – Єва швидко зібрала купюри й засунула матері. – Тут десять тисяч та ще трохи.
– Молодець, правильно порахувала.
– Нас у садку навчили, я ж скоро до школи піду. Швидше, поки батько не прокинувся.
Таня тихо зачинила двері, і вони вийшли з під’їзду.
– Нарешті ви йдете, – сказала Зоя Василівна, яка завжди сиділа біля під’їзду. – Рада за вас. Я теж пішла б, та нікуди. Сидітиму тут до кінця днів своїх.
Життя Зої Василівни було зовсім непросте. Єдиний син повернувся з місць не дуже віддалених, та почав в чарку заглядати.
Багато часу старенька проводила на вулиці. Ішла додому і зачинялася у своїй кімнаті, коли син засинав. Сиділа в спеку, в дощ із парасолькою, у сніг та мороз грілася в крамницях.
– Бабо Зоя, ми тебе заберемо до себе. Ось влаштуємось і заберемо.
– Дякую тобі, дитинко, добра ти, – розплакалася старенька. – А ви куди, Таню? До матері?
Таня встигла їй відповісти, як задзвонив телефон і вона злякалася. Напевно, Микола прокинувся і шукає їх. Але то був не він. Номер матері. Вона сама дзвонила рідко, майже ніколи.
– Мамо, що трапилося?
– Це не мама, це сусідка, тітка Катя.
– Тітко Катю? Що з мамою?
– Тримайся, дитинко. Немає більше твоєї мами. Вона не казала тобі, що хворіла сильно. Не хотіла, щоб ти знала… Приїжджай.
– Так, ми скоро будемо.
– Що сталося? – поцікавилася Зоя Василівна.
– Мама пішла із життя. Тепер до неї і їдемо, більше нема куди. Вам потрібна допомога? Холодно на вулиці, може, з нами? Зараз я викличу таксі.
– Я б рада… ми ж просто сусіди. Якщо потрібна допомога, то я згодна. Горе у вас. Треба тільки комусь сказати, бо шукатимуть мене. І вас, напевно, Колька загубить.
– Я зараз Олександрі постукаю, скажу, щоб не шукали. Потім повернуся. Документи в мене завжди при собі, і пенсія теж. Нічого не можна залишити вдома.
– Добре.
***
– Ну от, доню. Тепер у нас буде свій дім, бабусин.
Таня заплакала, а Єва почала знову її заспокоювати. Мати хворіла, а вона нічого не знала, навіть не запідозрила. Мати завжди кріпилася, трималася. Чому?
Боялася, що Микола приїжджатиме, скандалитиме. Але він тещу боявся і не приїжджав. Боялася, що Тані доведеться доглядати її? Таня б її не покинула. Може через хворобу? Мамо, мамо…
Біля них зупинилося таксі, Зоя Василівна вийшла з під’їзду. Доїхали швидко. У вікнах уже горіло світло.
– Таню, ми чекаємо на вас. Все у матері було готове. Ми все встигли зробити, вона так веліла. Не хотіла тебе турбувати.
– А чому ви мовчали? Що було з нею?
– Пізно вона в лікарню пішла, болі терпіла, пігулки пила, не скаржилася нікому. Місяць тому дізналася і все… Розповіла тільки мені й веліла мовчати.
***
Похорон пройшов як годиться. Ховали, плакали, поминали добрим словом. Зоя Василівна зібралася додому.
– Поїду я, треба за квартирою дивитися. Не відомо, що там – переживаю.
– Добре, тримати не будемо, дякую вам за допомогу. Ви завжди зможете повернутись до нас сюди.
Зоя Василівна поїхала, а через тиждень Таня поїхала за рештою речей. Миколи вдома не було, вона швидко зібрала речі та вийшла з квартири. Ключі залишила, двері зачинили. Зої Василівни на місці не було.
– Таню, – крикнула з вікна першого поверху жінка. – Зоя у лікарні! У них пожежа була, синок її згорів, а вона надихалася тільки. Врятували її. Подивися на їхні вікна.
Таня підвела голову. Ось чому в під’їзді пахне гаром.
– У якій?
– У третій.
– Дякую.
Таня забрала Зою Василівну із лікарні. Її сина поховали. Мати майже не плакала. Відновлювати квартиру їй було не під силу. Житлоплощу продали за безцінок.
– Я б, Танюшо, віддала тобі цю квартиру, але навіщо вона вам в такому вигляді, та ще й поряд із колишнім чоловіком.
– Ні, не потрібна. У нас є будинок. І вам тут місця вистачить.
***
Микола намагався помиритись, обіцяв більше й у рот не брати, але приїжджав під мухою і влаштовував скандали, руки вже не розпускав. Тетяна подала на розлучення, та на аліменти, які він платив справно.
Єва пішла до школи, Таня влаштувалася на роботу в цю ж школу кухарем. Зоя Василівна була дуже вдячна, що прихистили її, тож завжди чекала на них вдома зі смачними пирогами, або млинцями. Для Єви вона стала справжньою бабусею.
Як кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
