Коли мені було 16 років, подруга познайомила мене з моїм майбутнім чоловіком. Йому було 20, працював він в столиці. Знічев’я почали зустрічатися, бачилися 3-4 дні на місяць і всіх все влаштовувало.
До відносин я ставилася несерйозно, стала зраджувати, і в підсумку завагітніла – кінець школи, шок.
Вирішила йому нічого не говорити, «виховаю сама, не буду обманювати». Надалі йому все розповіла моя подруга. Оскільки батькам я сказала, що дитина від нього, довелося грати далі.
Він відмовився одружитися, я теж не наполягала, зате моя мама перейшла в атаку. 7 січня народилася дочка, він був на 7 небі від щастя, ми одружилися.
Загалом закохалася я жахливо, він вважав, що він – тато моєї дочки. Все було добре, хоча я страшенно боялася, що правда відкриється.
Потім: він вимагав від мене постійно бути на виду, влаштовував сцени, почав піднімати руку, а я шукати розради на стороні.
Після того, як він мене зрадив, я подала на розлучення, хоча сама знаю, що я нічим не краще. Знайшла собі малодого залицяльника, в результаті ще одна вагітність. І тут знову «неочікуване» – ми з чоловіком миримося, якось звикли за 5 років одне до одного, та й обом є за що прощати. Знову довелося брехати, що дитина від нього.
Він і справді намагається все налагодити, носить на руках, подарунки-квіти. Винним за зраду себе почуває, а я в 100 разів більше винна. На УЗД сказали, що буде хлопчик. Він завжди дуже хотів сина.
Не хочу його обманювати знову, жити в страху, що брехня розкриється, хоча ця ж брехня на благо, напевно?
