У дитинстві батьки завжди казали мені, що в моєму житті буде ще багато хлопчиків, тому не варто через них переживати. Хто ж міг знати, що я одружуся зі своїм колишнім однокласником? Але буває і таке.
Тепер у нас двоє дітей, і ми все ще не можемо одне без одного існувати. Ні я, ні чоловік ніколи не шкодували про своє найголовніше і найважливіше рішення в житті.
Але не варто думати, що нам обом просто пощастило і ми народилися зі срібною ложкою в роті. Ні, це зовсім не так. Раніше ми мали період, коли грошей зовсім не вистачало. Тож нам довелося зібрати всю волю в кулак і поїхати вдвох на заробітки. В іншу країну.
Доньок залишили на дідуся з бабусею. Добре хоч одразу вдалося влаштуватися на роботу, тож гроші на життя і на дітей ми стали висилати батькам чоловіка одразу. Через це між нами не виникло жодних конфліктів. Взаємна повага здатна багато на що.
Насамперед ми купили двокімнатну квартиру. Удвох виходило заробляти більше та економити на багатьох речах. Тож потрібна сума набралася досить швидко. А потім у чоловіка виникла ідея: якщо ми вже тут, залишитися довше і заробити на власний будинок. Адже в рідній країні перспективи ми мали досить туманні. А так, дивишся, буде куди приїхати.
На той час ми непогано зачепилися і навіть могли час від часу брати відпустку, щоб побачити дітей. Час був такий, що це вважалося лень не дивом. Діти росли, батьки чоловіка їх нормально виховували.
Тож я була задоволена. А то, буває, іноді можна почути такі історії, коли син чи донька взагалі геть-чисто забувають своїх батьків і вимагають від них лише грошей та подарунків. Я вважаю таке ставлення поганим, якщо чесно.
І ось, через сім років, будинок було збудовано. Ми стабільно надсилали гроші майстру, який стежив за всіма роботами. І ще нам вдалося залишити деяку суму на майбутнє.
До цієї чудової новини додавалася бонусом ще й те, що старша донька оголосила нам, що має намір виходити заміж. Без зайвої помпи, сказала, зараз не модно витрачати гроші на непотрібну вечірку для гостей. Краще заощадити.
Загалом ми поверталися додому в передчутті. Новий будинок, через півроку, дочка виходить заміж, та ще й є гроші, щоб кілька років, як мінімум, почуватися нормальними людьми, не оббиваючи пороги роботодавців. А як складеться далі, побачимо потім.
Через місяць чи два, коли ми вже оговталися, відпочили, звикли до нового великого будинку, настав час знайомитися зі сватами. Зятя ми вже бачили, чудовий хлопець, спортсмен. Було видно, що батьки виховали його розумною та надійною людиною. Це добре. Ми купили м’яса для шашликів, закусок, гарно обставили двір, щоб гості почувалися затишно. І в призначену годину вони прибули.
На жаль, після смачного обіду і легких фраз, що ні до чого не зобов’язують, бесіда набула зовсім іншої форми. Наші майбутні родичі чомусь із самого початку подумали, що будинок весь цей час ми зводили для своєї старшої дочки. Щоб вона вийшла заміж і жила там разом із їхнім сином.
Уявляєте? А ми, тобто я, чоловік і молодша дочка, за цим хитрим планом мали б тулитися всі разом у двокімнатній квартирі, що залишилася.
Ні, там, звичайно, відмінний ремонт. Але з якого дива нам взагалі там жити? Вона давно вже здається в оренду, і з неї нам щомісяця «капає» непогана сума, яку не соромно витратити на якісь свої цілі.
А будинок, ну що будинок? Його ми будували під себе. Він чудово підійшов би навіть для нас п’ятьох, і зять би не відчував себе там у скруті. Але це вже інше питання. Втім, і його завжди можна обговорити.
Свати як води до рота набрали. Сказали лише, що тепер навіть не знають, чи дарувати їм автомобіль молодій родині на весілля. На що ми відповіли, що це вирішувати лише їм. Все одно у доньки прав навіть немає, і вони добре про це знають.
Коротше, діалог з приємної розмови перейшов в режим досить гострих і образливих шпильок з обох боків. Добре хоч закінчилося все досить нешкідливо: свати подякували за прийом і поїхали до себе.
А я думаю, ну на що вони розраховували? На те, що ми найкращі роки нашого життя просто візьмемо і витратимо заради їхнього сина? І що нам тоді молодшій дочці треба буде запропонувати квартиру? А самі, мабуть, маємо переїхати на вокзал…
Ех, іноді я зовсім не розумію логіки та рамок пристойності інших людей. І як їм тільки вдається малювати подібну картину світу в голові? Просто не вкладається в голові.
