– Наталко, ти що, взагалі перестала пилососити? У мене від цього пилу очі вже сльозяться! Глянь, килимом вже лежить…
Наталя стиснула кулаки під столом, спостерігаючи, як Ольга Павлівна вкотре обходить квартиру з виглядом інспектора санепідемстанції.
Свекруха зупинялася біля кожного кута, критично оглядала полиці, морщилася від уявного пилу на підвіконні та хитала головою, побачивши розкидані дитячі іграшки.
Три роки подібних візитів перетворили кожен прихід Ольги Павлівни на справжнє катування для Наташі.
– Я вчора прибирала, пилососила та витирала пил, – Наталя намагалася говорити спокійно. – Діти грали вранці.
– Так прибирати треба не коли зручно, а коли треба. Я у твої роки…
Ольга Павлівна опустилася в крісло з виглядом королеви, що вдалася до розмови з простолюдинкою. Її пальці машинально провели по підлокітнику, перевіряючи пил.
– У мій час підлога сяяла так, що можна було у відображенні помаду поправити. Діти завжди одягнені з голочки, жодної складочки на сукні. А порядок який був!
– Свекор мій, царство йому небесне, міг у будь-який момент перевірку влаштувати – і нічого, жодної порошинки не знаходив. Ось як!
Наталя мовчки слухала, стиснувши зуби. Цю історію про сяйнисті підлоги вона чула разів п’ятдесят. Чи шістдесят? Вже збилась із рахунку.
– А що ти дітям на обід сьогодні готувала?
– Суп овочевий.
– Він у холодильнику стоїть? – Ольга Павлівна вже підіймалася з крісла, прямуючи до кухні. – Дай-но гляну.
Свекруха дістала каструлю, понюхала, зачерпнула ложкою і спробувала з таким виразом обличчя, ніби дегустувала отруту.
– Пересолила. І моркви багато. Діти ж не кролики, навіщо їм стільки моркви? Я Віті в дитинстві зовсім по-іншому супи варила. Він у мене все з’їдав до останньої ложки, та ще й добавки просив.
Наталя промовчала. Заперечувати не мало сенсу.
– А кашу на сніданок яку даєш? Знову ці пластівці магазинні? Я ж казала – лише натуральна крупа! Ось Маша, дружина Сергія, завжди з вечора крупу замочує, вранці варить свіжу. Діти в неї ніколи не хворіють.
Вічно ця Маша. Ідеальна Маша з ідеальними дітьми та ідеально замоченою крупою!
– Ольго Павлівно, вівсяні пластівці – це також натуральний продукт.
– Ой, не сміши мене! Все це ваш фастфуд… У мій час і слова такого не знали – «фастфуд». Усі готували самі, з любов’ю, три години біля плити стояли.
Свекруха почала критично оглядати дитячу.
– До речі, а спати ви о котрій лягаєте? Я вчора о дев’ятій дзвонила, Марійка ще не спала.
– О пів на десяту, зазвичай.
– Пізно! У дитинстві режим – святе. Вітя у мене о восьмій уже в ліжку лежав. І не скиглив, не вередував. Бо дисципліна була! А ви тут сюсюкаєтесь, потураєте…
Наталя закусила губу. Хотілося сказати, що часи змінилися, психологи рекомендують інші підходи, що її діти – не Вітя тридцять років тому. Але який сенс? Ольга Павлівна слухала лише саму себе.
– І ось ці ваші гуртки сучасні… – продовжувала свекруха, роздивляючись дитячі малюнки. – Ліплення, малювання…
– Розбещення одне. Вітю я на плавання водила і на шахи. Ось це розвиток! А малювати й вдома можна, нема чого гроші витрачати.
– Марійці подобається малювання. У неї здібності.
– Здібності! – пирхнула Ольга Павлівна. – Це вам у студії так кажуть, щоб гроші здерти. Які там здібності у чотири роки?
Вона знову сіла в крісло, поклала руки на колінах.
– Ось що я тобі скажу, Наталю. Розпустилися ви, сучасні матусі. Телефони свої тільки й знаєте, та інтернети. А будинок запустили, діти невиховані, чоловіки голодні ходять.
– Марія он, Сергія дружина, – і працює, і будинок в ідеальному порядку, і дітей трьох підняла. А в тебе двоє – і то не впораєшся.
Знову Марія. Свята Марія з німбом з накрохмалених простирадл.
– Я теж працюю, Ольго Павлівно.
– Знаю, знаю. Сидиш там за комп’ютером весь день, папірці перекладаєш. Хіба це робота? Ось я у твоєму віці… – свекруха мрійливо заплющила очі, – троє дітей, город, господарство, і все встигала.
– І свекруху свою, до речі, поважала. Слова впоперек не сказала жодного разу.
Наталя намагалася пояснити, що її робота потребує концентрації, що вона веде серйозні проєкти, що… Але всі її слова розбивалися об поблажливу посмішку Ольги Павлівни.
Свекруха хитала головою з виглядом мудрої наставниці, змушеної терпіти недолугість недбалої учениці.
Кожен візит перетворювався на іспит, який Наталя заздалегідь була приречена провалити. Свекруха знаходила недоліки в усьому.
Рушники складені не так, чай занадто гарячий, квіти на підвіконні хирляві, фіранки час випрати. Три роки такого тиску довели Наталю до краю, але вона продовжувала мовчати. Заради Віктора. Заради миру у сім’ї.
Того дня Ольга Павлівна явно не була в настрої. Відразу попрямувала на кухню, цокнула язиком, побачивши немиту сковорідку в раковині.
Петя, чотирирічний син Наталії, вередував за столом, колупаючи ложкою в тарілці із супом.
– Не хочу! Не смачно!
– Ось! – переможно заявила Ольга Павлівна. – Ось бачиш? Я ж казала! Дитина суп не їсть, тому що ти готувати не вмієш. Я тобі зараз поясню, як правильно варити дитячий суп. Значить, береш курку, обов’язково домашню, не цю гуму…
Щось урвалося. Тихо, без звуку, але Наталя відчула це так виразно, ніби всередині порвалася туго натягнута струна.
Роки образ, принижень, нескінченних порівнянь з ідеальною Машею, натяків на нікчемність, зауважень, зітхань, похитування головою – все це скипіло разом. Остаточно і безповоротно…
Наталя повільно підвелася з-за столу. Подивилася на свекруху новим поглядом – холодним, твердим.
– Ольго Павлівно! А ви до чоловіка в хату прийшли, чи до себе пустили?
Свекруха завмерла з піднятою ложкою. На мить здалося, що вона забула, як дихати.
– Що?
– Я питаю: коли ви заміж виходили, ви чоловіка привели до себе, чи він вас до себе забрав?
– До чоловіка, звичайно… – Ольга Павлівна розгублено моргала. – Але яке це має…
– А я Віктора сюди привела! У цю квартиру! Трикімнатну! Яку купила за свої гроші, зароблені, між іншим, ось цим перекладанням папірців за комп’ютером!
Обличчя свекрухи почало бліднути.
– Тож тут я вирішую, який суп варити, у скільки дітей укладати і які гуртки вибирати, – продовжувала Наталя рівним, спокійним тоном.
– І ось ще що мені цікаво. Ви самі скільки заробляли? Чи все життя у чоловіка на шиї сиділи, господарство вели?
Ольга Павлівна почервоніла.
– Та як ти… та я… Як ти смієш мене ображати?
– Я не ображаю, я питаю! Довідково: моя зарплата – вісімдесят тисяч. Це вдвічі більше, ніж у Віктора. Так що коли ви наступного разу захочете мене повчити, згадайте про це, будь ласка!
Тиша на кухні стала відчутною. Навіть Петя припинив колупати ложкою суп і у всі очі дивився то на маму, то на бабусю.
Стукнули вхідні двері. Віктор повернувся з роботи й одразу завмер на порозі, вловивши дивну атмосферу.
– Вітю! – Ольга Павлівна рвонула до сина. – Вітю, ти знаєш, що твоя дружина мені наговорила?! Принизила! Образила! Мене!
– Стоп! – Віктор підняв руку. – Стривай. Наталю, що трапилося?
Наталя заговорила тихо, стомлено. Розповіла про три роки. Про незмінні порівняння. Про критику кожного її кроку.
Про вічні натяки на її нікчемність, як матері та господині. Про нескінченне втручання у виховання дітей.
Віктор слухав мовчки. Наталя бачила, як змінюється його обличчя – від подиву до розуміння, від розуміння до чогось схожого на сором.
Жовна заходили на його вилицях, і він потер перенісся жестом людини, яка щойно усвідомила щось дуже неприємне про себе самого.
– Вітю, ти ж не віриш цій… цій… – Ольга Павлівна затнулась, підбираючи слово. – Я твоя мати! Я тебе виростила, вигодувала, ночей не спала!
– Мамо, – Віктор підвів на неї очі, і Наталя з подивом помітила, що в них немає звичної м’якості. – А ти правда три роки Наташу пиляла?
– Я?! Пиляла?! Та я просто поради давала! А вона…
– Поради, – Віктор повільно кивнув. – Про суп. Про гуртки. Про те, як дітей укладати. Про пил. Щоразу, так?
Ольга Павлівна відкрила рота, але син не дав їй вставити жодного слова.
– Я ж помічав. Зауважував, що Наталка після твоїх візитів сама не своя ходить. Думав, що стомлюється просто. А вона, виявляється, це все терпіла. Мовчки! Щоб нас із тобою не сварити.
– Вікторе!
– Мамо, – він стомлено видихнув. – Якщо ти продовжуватимеш чіплятися до моєї дружини – шлях у цей будинок тобі зачинений.
Ольга Павлівна завмерла. Її пальці вчепилися в край столу так, що побіліли кісточки.
– Ти… ти це серйозно? Через неї? Через цю?..
– Через мою дружину, – поправив Віктор. – Матір моїх дітей! Жінку, яка, між іншим, купила цю квартиру.
– І три роки мовчала, поки ти її принижувала, бо не хотіла мене засмучувати. Так що так, мамо! Абсолютно серйозно!
Декілька секунд Ольга Павлівна дивилася на сина так, ніби бачила його вперше. Потім різко схопила сумку з вішалки та попрямувала до виходу.
На порозі обернулася, губи її тремтіли від гніву й образи, але щось в обличчі Віктора змусило її промовчати. Тільки махнула рукою – чи то прощаючись, чи зрікаючись – і вилетіла з квартири.
У тиші, що настала, було чути, як цокає годинник на кухні і як грається Петя, який забув про незайманий суп.
Віктор обійняв дружину, притяг до себе. Наталя уткнулася чолом йому в груди, і тільки зараз зрозуміла, як сильно заклякли плечі – ніби всі ці три роки вона несла на них щось непіднімне.
– Чому ти так довго мовчала? – Віктор говорив кудись їй у верхівку, його долоня гладила дружину по спині. – Три роки, Наташ! Три роки ти це збирала.
– Не хотіла вас сварити. Вона ж твоя мати.
– Дурненька ти моя, – він притиснув її міцніше, і Наталя відчула, як сухі губи торкнулися скроні. – Ти – моя сім’я. Ти та діти. А мама… мамі доведеться з цим змиритися. Або не бачити онуків.
Наталя подивилася на Віктора. Хотілося сміятися. Вперше за три роки її не стискало зсередини, вперше за три роки дихати стало легко.
– Мамо, мамо! – Заторочив Петя. – А бабуся пішла? А суп можна не їсти?
Віктор та Наталя переглянулись – і засміялися. У голос, як давно вже не сміялися разом.
– Суп, – сказала Наталя, – таки доведеться з’їсти. Але завтра я зварю інший. Який ти любиш…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
