– Мишко, що з грошима? – я кинула на стіл його банківську карту і дивилася йому прямо в очі. – Третій місяць поспіль на карті майже нічого немає!
– Наталко, ну що ти починаєш… – чоловік навіть не підійняв очей від телефону. – Матері допоміг небагато, їй потрібні були гроші на якісь ліки.
– А твоєму братику на черговий загул?
– Ти так кажеш, ніби він не просихає, – заступився за брата чоловік. – А в нього просто депресія!
– У мене скоро теж депресія почнеться, коли не буде чим за квартиру платити!
І тут я подумала, що більше не можу терпіти те, що відбувається в моєму житті – це зовсім не нормально.
Для кого я щодня намагаюся, наводжу чистоту, готую обіди?
Адже чоловік навіть не приходить додому поїсти, бо його дорога сестра Оленка щодня кличе його в ресторан. Як спонсора, якщо ви не зрозуміли.
І він біжить, як собачка і платить за неї, за її чоловіка-невдаху, за їхніх дітей-лоботрясів. А потім він приходить додому об одинадцятій вечора з виглядом героя-визволителя. І каже мені, що він не має грошей.
Ще рік тому все було гаразд. Мишко заробляв пристойно, я теж працювала. Ми відкладали на відпустку, інші потреби, подумували про дитину.
А потім чоловіка підвищили. Зарплата зросла вдвічі, і одразу, як гриби після дощу, повилазили всі його родички.
Мати раптом згадала, що вона його на світ привела і виховала. Сестриця почала плакати, що чоловік її не цінує, а дітям потрібні репетитори.
Брат взагалі переїхав в наше місто під приводом пошуку роботи. Але роботу він, здається, шукав лише в холодильнику та на дивані.
Спершу я мовчала. Ну, допоміг мамі, що такого? Потім почала натякати:
– Мишко, може, годі вже? У твоїх родичів руки-ноги є, щоб самим вирішувати свої фінансові проблеми!
А чоловік ображався:
– Наталю, ну як можна, це ж родина! Це ж рідні люди!
– Виходить, що я не рідна! Я чужа, чи що?
Минулого тижня я пішла купувати зимові чоботи, мої зовсім розвалилися, підошва відклеїлася. Подивилася я в крамниці на цінник і зрозуміла, що не можу собі їх дозволити.
– Так, я не можу купити собі нормальні чоботи! Бо вчора Мишко переказав сестрі шістнадцять тисяч на якісь курси візажу. Їй тридцять п’ять років, у неї вища освіта, але вона вирішила стати візажистом!
Увечері я спробувала поговорити з Михайлом нормально, сіла поряд, взяла його за руку.
– Мишко, давай подумаємо про нас. Нам треба на своє житло збирати, ми ж не можемо вічно цю однокімнатну винаймати.
– Потерпи трохи, Наталко, зараз ніяк, – відповів чоловік. – Ось Лєнка встане на ноги … І братові треба допомогти, мамі теж …
– Твоя Лєнка десять років встає на ноги! – обурилася я, – а твій брат із матусею…
– Ти що, проти моєї родини? – підвищив голос Михайло, не давши мені договорити.
– Я проти того, що твоя сім’я сидить у нас на шиї! – сказала я.
Мишкові це дуже не сподобалося. Він підвівся і пішов, демонстративно грюкнувши дверима. Повернувся о третій ночі, від нього несло хмелем за кілометр.
Я навіть питати не стала, де він був, а просто вирішила його провчити.
Вранці, поки він спав, я зателефонувала начальниці.
– Марино, можна мені у відпустку не за графіком піти? – Попросила я. – Прямо з понеділка?
– Наталко, що трапилося? – Занепокоїлася вона.
– Сімейні обставини, – відповіла я. – Нічого страшного.
– Ну, якщо треба… – поступилася начальниця. – Два тижні влаштує?
– Влаштує, – сказала я.
У понеділок Мишко пішов на роботу, як завжди, а я залишилася вдома. Я лягла на диван і ввімкнула серіал. В обід він подзвонив, спитав, як мої справи. Я сказала, що вдома, готую вечерю.
– Чому ти вдома? – здивувався чоловік.
– Звільнилася, – збрехала я. – Набридло все, хочу відпочити.
– Наташа, ти з глузду з’їхала? – Здивувався Михайло. – А на що ми житимемо?
– Як на що? На твою зарплату, – спокійно відповіла я. – Ти ж чоловік, голова сім’ї. До того ж ти пристойно заробляєш.
– Але ж я… У мене ж… – промимрив чоловік.
– Що в тебе? – Усміхнулася я. – Мама, сестра та брат? Ну, так я теж твоя родина. І я теж хочу, щоб мене утримували. Маю право! Хіба ж ні?
Увечері чоловік прибіг додому, як ошпарений.
– Наташа, припини так робити! – заволав він прямо з порога.
– Як робити? – Невинно відповіла я. – Я справді звільнилася, бо втомилася. Хочу вдома сидіти, борщі варити, пироги пекти, як твоя мама.
– Моя мама все життя працювала! – вигукнув чоловік.
– Але зараз не працює, – заперечила я. – І я не буду.
– Наташа, а як же квартплата, їжа? – дивувався чоловік.
– Ти впораєшся, Мишко, – відповіла я. – Ти ж в нас такий молодець, всіх утримуєш.
Спочатку він сидів блідий, як крейда, потім дістав телефон, почав комусь дзвонити. Я чула уривки розмови:
– Мамо, тут така ситуація…
– Олено, доведеться місяць почекати…
– Братан, сам поки що якось…
Тиждень він тримався, приніс аванс додому та віддавав мені. Я відклала на квартиру та їжу, – решту ховала. На другому тижні чоловік почав нити:
– Наташ, мама просить на ліки.
– У твоєї мами пенсія більша, ніж середня зарплата по країні, – нагадала я.
– Але їй справді потрібно! – Заперечив він.
– І мені треба, – відповіла я. – Чоботи потрібні, пальто нове. Он дивися, в якому лахмітті я ходжу!
Чоловік сердився, пихкав, але мовчав. На третьому тижні його сестра сама приїхала до нас, вона стала на порозі, уперши руки в боки.
– Наташка, ти що твориш?
– Відпочиваю, Олено, – сказала я. – А що?
– Мишко через тебе рідній матері допомогти не може!
– А мені, до речі, через вас чоботи купити не може, – зауважила я. – Тож ми квити!
Вона пішла, так нічого й не досягнувши. Увечері чоловік сів поруч, обійняв мене і запобігливим таким тоном сказав:
– Наталю, влаштуйся на роботу, га? Обіцяю, я всю зарплату додому приноситиму. Всю до гривні.
– Подивимося, – сказала я. – Подивимося, Мишко.
Відпустка скінчилася, але на роботу я не пішла. Я написала заяву з власного. Мишко до останнього думав, що я блефую. Тільки я боюся, що коли вийду на роботу, гроші чоловіка знову потечуть до його рідні.
Тепер я встаю, коли хочу, дивлюся серіали, читаю книжки. Мишко бігає, як загнаний кінь, благає вийти на роботу. Я киваю, мовляв, так-так, подумаю. Чоботи він мені до речі купив і пальто теж…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
