Якось влітку я познайомилася з молодим хлопцем з України. Уточнюю, бо сама зараз живу у Нідерландах. Він нервував побачивши мене, я йому відразу сподобалася, обмінялися номерами. Зустрілися кілька разів.
Він працював у кафе та навчався, тому часто мене просив приходити до нього на роботу, хотів бачити. Я не завжди, але погоджувалася. У відпустку я якось полетіла до України, і він просив передати подарунок його тітці, і я погодилася.
Зрештою, він мені так і не дав її адреси. Добре, забули, коли я приїхала ми ще пару разів зустрілися. Він так гарно говорив, що любить мене, але пояснював, що тільки дружба між нами може бути, що ми не підходимо одне одному. І що взагалі у нього немає часу.
Коли ми бачилися, він хотів цілуватися, і створювалася ілюзія що я йому справді подобаюся, і такого іншого. Але потім знову він пропадає без сліду. На останні його повідомлення я відповіла, що не хочу більше мати з ним жодної справи. Він казав, що я роблю помилку, і чому так. Я відповіла, що я зробила висновки, і мені його шизофренія набридла, і я його заблокувала.
Через рік я вирішила раптом запитати, як у нього справи та у відповідь отримала купу брудних образ та інформації, яку знала одна моя «подруга», з якою я його познайомила. Як мені здалося, він навіть говорив її словами.
Я здогадалася, що він з нею спілкується і на доказ мені був надісланий скриншот повідомлень. З цією дівчиною я теж рік, як не спілкувалася, тому що вона влаштувала мені істерику, що я перед нею з ним цілувалася, і ах як це непристойно. Людині 25 років, і вона напросилася піти гуляти з нами.
Я так довго не розуміла, що ж я йому зробила, що людина так вчинила. Навіщо треба було зі мною зустрічатися, цілуватися. Спробувати потім мене принизити, але за що? За те, що я насправді почала думати, що нарешті з’явився нормальний чоловік, якому можна відкритися.
