– Людмило! П’ять років життя з моїм сином не принесли жодних результатів!
– Ви про що? Вікторіє Янівно?
– Про це! Де діти?
– Ви самі чудово знаєте, що ваш син не може мати дітей. І чужої дитини йому не треба. Найімовірніше, це ви проти усиновлення з дитячого будинку.
– Він не дурень, він розуміє, що там лише проблемні діти. Я підказала, а він усе зрозумів.
– Що й було потрібно довести. Ми три рази робили штучне запліднення, – не вийшло.
– Погано робили! Значить, проблема в тобі. Віктору тридцять сім! Ти молодша, але наближаєшся до межі.
– До якої межі?
– До такої! Народ жувати треба ще вчора.
– Значить, я вчора не народ ила, і сьогодні винна. Вся справа у Вікторі! Мені лише тридцять.
– Все. Не можете, значить, не можете. Більше не варто витрачати гроші на нісенітницю. Поки ви зберетеся, поки народ ите, ще п’ять років минеться.
– У шістдесят років мати дитину студента дуже важко. Не потрібна вам жодна дитина. У Віктора є племінник. От і займемося його майбутнім. Хоч якесь продовження роду.
– Ви серйозно? У хлопчика є батьки, а Віктору він лише племінник.
– Не лише, а племінник! Йому вже п’ятнадцять, скоро буде зовсім дорослим. Я все обміркувала. У вас є дві квартири.
– А навіщо вам дві, якщо навіть залишити нікому. Живете ви в одній, ось і живіть. Свою квартиру Віктор повинен переоформити на Захара.
– Ми її здаємо!
– І що? Ти до його квартири не маєш жодного відношення. Живете й живіть, – вам вистачить. Я сама все синові скажу.
– Скажіть. Тільки він залишиться без квартири. Ви ж на свою напевно напишете заповіт на онука. Він же у вас, як світло у вікні, – продовження роду, надія та опора.
– У нього є ця квартира.
– Вона моя.
– І що? Ви ж разом живете, значить, і його теж.
– Поки живемо, але щойно він переоформить свою квартиру на племінника, я подам на розлучення. Куди він піде? До вас?
– Чому це до мене? Мені не потрібен дорослий син у моїй квартирі.
– Ну тоді до племінника, у свою колишню квартиру.
– Досить мене плутати! Я вирішила, все продумала. З Віктором я сама поговорю, ти не лізь. До речі, на цю квартиру треба буде написати заповіт.
– Ви не помилилися із формулюванням? Мені тридцять років, я збираюся жити довго та щасливо.
– Коли вже повернеться з роботи мій син?
– За п’ять хвилин.
– Добре, бо з тобою ніколи не домовимося. І не лізь у нашу розмову! Це розмова матері та сина!
Рівно за п’ять хвилин Віктор прийшов із роботи.
– Мамо? Що ти тут робиш?
– До тебе прийшла.
– Твоя мама вважає, що діти нам не потрібні. Вже не потрібні. У тебе ж є племінник. Все для нього. Вона мені тут розписала наші перспективи.
– Ти свою квартиру віддаєш племіннику і переїжджаєш до мами. Вся твоя зарплата на племінника та на його майбутню родину. А що? Мама ж вирішила, їй видніше!
– А чому я повинен переїхати до мами? А ти?
– Я залишусь тут. Квартира моя, а свою ти віддаси. Як віддаси, так відразу й поїдеш.
– Вікторе, сину, не слухай її! Я все продумала.
– Мамо, скільки можна твоїх пропозицій? Я не збираюся влаштовувати брата в нашу компанію, не збираюся вчити Захара всім тонкощам роботи в інтернеті. Вони самі не хочуть нічого, крім грошей!
– Не потрібна їм робота! Твій брат нарешті сам знайшов нормальне місце, а Захару освіту ще здобувати.
– І що тоді?
– Він скоро зовсім дорослою людиною буде. Молодою людиною. У тебе є квартира, ти мусиш її віддати племіннику, бо своїх дітей у вас немає і не буде. А йому треба!
– А він сам не хоче заробити на неї?
– Навіщо? У вас же дві, – одну можна віддати.
– Я здається розумію. Якщо я послухаюсь твоєї поради, то стану безхатченком.
– Цілком вірно, Вітю. Тільки твоя мати цього не розуміє. Вона вважає, що ти маєш віддати все. Нехай навіть я на розлучення подам, їй від цього буде легше. Я не виправдала її очікувань, не народ ила.
– Мамо, ти навіщо сюди прийшла? Ще раз принизити мене? Немає у нас своїх дітей, зате є тридцять хлопчаків і дівчаток, які на нас завжди чекають.
– Чекають, щоб навчитися заробляти. У них є метуа якої немає у Захара. Знаєш, що він мені сказав, коли ти послала його до мене вчитися? Він попросив багато грошей – так простіше.
– Відразу багато, щоб зайвий раз не звертатися. У мене є! Ти теж так вважаєш, що простіше їм дати, ніж навчити працювати.
– А я не дам! Ми не дамо! Легше навчити тридцять людей, ніж Захара. Про дітей більше не кажи. Не народ или, але діти будуть у нас. Це наша особиста справа. Все, мамо, йди! Якщо не хочеш чужих онуків, то можеш не приходити.
– Ви ще пошкодуєте! Свій племінник ближчий!
Мати грюкнула дверима.
– Ти зі мною зібралася розлучитися?
– Це я просто твоїй мамі пояснювала, але їй начхати на все. Їй тільки треба якомога більше для єдиного онука. Єдина опора, надія, продовження роду…
– А я думав, що ти серйозно.
– Не дочекаєшся! Як там твої учні? Завтра їдемо разом?
– Так, їдемо. Все у них виходить. Ще пів року тому вони нічого не розуміли, а тепер мене намагаються вчити. Уявляєш?
– Майбутні хакери?
– Можливо.
– У Лізи є брат, молодший. Їх не можна розділяти. Потягнемо?
– Потягнемо.
***
Через місяць по квартирі Людмили та Віктора бігали та сміялися п’ятирічний хлопчик і трирічна дівчинка.
Ніхто не послухав Вікторію Янівну. Їй чужі онуки не потрібні, у неї єдиний і неповторний. Тільки ось він схожий на свого батька, – гроші потрібні, а працювати не для нього…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
