Коли ми з чоловіком тільки одружилися, ми не мали свого житла. Проживання із батьками ми навіть не розглядали, як варіант. І в моїх, і в його рідних мало місця. Та й не хочеться підлаштовуватися під чужі порядки.
Зваживши всі “за” та “проти”, ми зв’язалися з іпотекою. Взяли маленьку однокімнатну квартиру. Вирішили, що спочатку нам вистачить і цього. Але домовилися, що, як тільки буде зроблено останній платіж, ми почнемо накопичувати на розширення.
У нас же в планах дитина, і їй буде потрібна окрема кімната. Я виросла в одній кімнаті з батьками, тому добре пам’ятаю незручність такого проживання, і не бажаю такого майбутньому малюкові. Чоловік мене повністю підтримує, йому теж у дитинстві не вистачало особистого простору.
До речі, ми вміли заощаджувати, тому накопичення йдуть швидкими темпами. І, нещодавно, ми повідомили про це моїх батьків.Діло було так. Ми з чоловіком, вкотре, сіли переглядати оголошення про продаж двокімнатних квартир, і зрозуміли, що нам не вистачає зовсім небагато.
Нам спало на думку розпитати рідних, чи не продає хтось із їхніх колег, чи знайомих житло. Через знайомих, зазвичай, виходить дешевше. До того ж так простіше дізнатися про юридичну історію житла. Звичайно, ми згадали про накопичення.
Батьки чоловіка пообіцяли розпитати знайомих, і на цьому наша розмова закінчилася. А ось мої не надто радісно сприйняли це прохання. – Навіщо вам двокімнатні хороми? – здивувалася мама. -Щоб було де продовжувати рід, – сміючись, відповіла я.
-Ми з тобою маленькою і в однокімнатній чудово жили! А двокімнатна – це такі величезні гроші, – не вгамовувалась мама.
– Тому й кидаємо клич по своїх, щоб дешевше вийшло, – пояснила я. – Ти не зрозуміла. Мені не подобається, що ви витратите всі свої накопичення на цю авантюру.
Ось ми б з батьком розпорядилися б ними розумніше, – відчитала мене мама, і почала перераховувати, куди варто вкластися. Я вказала на це матері: мамо, нам зуби та ремонти поки що не потрібні.
-А хто сказав, що я говорила про вас? Це наші нагальні потреби, які ми, через брак грошей, все ніяк не можемо вирішити, – приголомшила мене мама. – Тобто, ти вважаєш, що вам наші накопичення потрібніші?!
– Не так грубо, звичайно, але думку ти зловила вірно, – хитнула мама головою. І стала міркувати про мій дочірній обов’язок. Мовляв, у мене стільки сил та коштів вклали, хочеться отримати гідну віддачу.
Я зауважила, що гроші в скарбничку складає і чоловік, який їм взагалі нічого не винен. -А це буде його подяка за те, що ми виростили таку прекрасну доньку, – спритно викрутилася мама. -Ви ще працюєте, й обіймаєте не самі низькі посади!
Мамо, ми вам, якщо ти не забула, іноді переказуємо гроші, – намагалася я достукатися до маминої совісті.
-Це крихти! – гаркнула вона, і продовжила розповідати, чому нам ці накопичення без потреби.Я дала зрозуміти, що розмова закінчена. Від своєї мети ми не відмовимося, і крапка. Трохи згодом мене почав докоряти й тато. – Дві кімнати – це занадто, – повторив він мамині слова.
Для нас – ні. Ми б не хотіли все життя тулитися в одній маленькій кімнатці, – не відступала я. -Оце так виростили принцесу! Давайте, насолоджуйтесь, а ми якось проживемо з хворими зубами, та машиною, що іржавіє, – видав тато обурену тираду.
-А як ви раніше без цього обходилися? – Не повірила я, що у батьків настільки все погано. -Ви іпотеку виплачували, грошей зайвих не було, – зам’явся тато. – Їх і зараз не водиться, – на цьому я з ним попрощалася.
Мої батьки й раніше у всьому шукали для себе вигоду. Не соромилися торгуватись на базарі. Старі речі не викидали, а продавали. Одного разу зуміли, якимось незбагненним для мене чином, вигідно позбутися дерев’яних лиж, за якими горював бак для сміття.
Але наживатися на рідних для них було табу. Принаймні, я так думала. А виявилось, що я зовсім не знаю своїх батьків. Ми з чоловіком для них теж лише джерело доходу. Хоч я і чітко позначила батькам нашу позицію, вони продовжують дошкуляти вимогам віддати гроші їм, вигадуючи все більш хитрі приводи.
То в них нібито трубу прорвало, то ще якесь побутове лихо сталося. Ось тільки у світлі останніх подій, я їм анітрохи не вірю. Ви як телефонні шахраї, – днями не витримала я.
Батьків образило таке порівняння, але я сумніваюся, що вони залишать спроби заволодіти нашими коштами. Надалі, доведеться ретельно приховувати фінансове становище нашої родини. Хоча, стосовно рідних людей, це не зовсім гарне рішення. Як бути, навіть і не знаю?
