– Навіщо він тобі? – спитала немолода, але все ще миловидна білявка Наташа, що ліниво друкувала угоду, ніби між справою. – Ну справді! Ти ж не така стара, не потвора в принципі. Знайдеш собі чоловіка ще, буде у вас свій малюк.
Наташа говорила це Ганні, своїй колезі та єдиній сусідці по офісу, якій виповнилося вже тридцять сім років.
Їхня компанія займалася постачанням матеріалів для рекламних виробництв і дівчата приймали замовлення щодня з дев’ятої до вісімнадцятої, про що свідчила табличка на скляних дверях їх кабінету.
Наталка була красунею. Ніжні риси обличчя, світле волосся з легкою хвилею, здивовані блакитні очі. Вдягалася вона теж зі смаком, та й подати себе вміла.
Дівчата працювали разом уже кілька років і потоваришували за потребою. Аня стала тією самою «страшною подружкою» у їхньому тісному колективі.
Надто високого зросту, з надто грубими рисами обличчя та досить низьким голосом. Їй би з її показниками бути чоловіком.
Але Ганна щодня наполегливо носила на роботу класичну спідницю-олівець, попри те, що виглядала в ній безглуздо і навіть якось карикатурно. Жіноче Ані не личило.
– Вирішила, значить, вирішила. Не від чоловіка щастя залежить, – коротко відповіла Ганна.
– Слу-у-ухай, – сказала Наташа, – а я ось читала, що генетика багато що вирішує, батьки, тобто. А раптом вони у цього твого Льоші якимись маргіналами були? І він таким самим виросте?
– Намучишся. Ні, краще вже зовсім без дітей, як я, ніж із прийомними!
Наталка махнула рукою, а Аня тільки підібгала губи й нічого не відповіла. Наприкінці робочого дня вона також мовчки зібрала речі й, не прощаючись, перша вийшла з офісу.
Квітень цього року був якийсь особливо похмурий. Начебто весна, а за настроєм – осінь. Ганна йшла до зупинки під дрібним дощем без парасольки, бо забула.
Слідом йшла Наташа під яскравою червоною парасолькою. Вона бачила Аню, але наздоганяти не стала.
До зупинки під’їхав тридцять сьомий автобус, і Аня, злившись із натовпом пасажирів, поїхала у незвичному для неї напрямку.
Вона вийшла на кінцевій, де багатоповерхове місто вже давно перетворилося на приватний сектор. Дощ посилився, і Ганні доводилося жмуритися від наполегливих крапель.
Її туфлі зовсім промокли, тілесні капронові колготки потемніли від вологи, русяве волосся втратило і без того скромний об’єм і висіло неохайними бурульками. Аня була відверто не гарна.
Вона пройшла пару кварталів, завернула на ґрунтову дорогу та увійшла до хвіртки будинку номер три по вулиці Соснова. Сосен, до речі, тут не було.
У хаті було тепло та пахло борщем. З кімнати вийшла згорблена старенька мати. Вже за п’ять хвилин Аня сиділа за столом, а перед нею стояла тарілка борщу.
Мати заварювала чай, розсипаючи його повз чайник тремтячими руками. Апетиту в Ані не було. Вона колупала ложкою в тарілці, як бувало в дитинстві, і не їла.
– Я дитинку всиновити хочу, – раптом сказала Ганна. – Хлопчика десяти років, Льошкою звуть.
Мати остаточно розсипала чай повз і обернулася до неї. Аня насупилася.
– Я вирішила.
– Мало, що вона вирішила! Ганьба на все село мені буде!
Аня більше не відповідала, а мати розійшлася не на жарт.
– Ти що, дефективна якась? Все при тобі. Так, не красуня, але народ ити, краса не потрібна!
– Від кого? Вовку ти сама прогнала, – сказала Аня.
– Не пара він тобі! Якщо сама не бачиш, то хоч матір послухай.
– Я й слухала, недолугою була, – тихо відповіла Ганна.
Мати здивувалася.
– Дякую, мамо, за борщ. Я поїду, пізно вже. Просто не хотіла телефоном повідомляти.
Зворотний автобус довелося чекати довго. Туфлі та колготки просохнути не встигли, Ганні було зовсім холодно.
Зрештою, автобус прийшов. Аня сіла на найдальше сидіння, дістала телефон, відкрила фото хлопчика зі світлим пустотливим поглядом і вперше за весь день усміхнулася.
У місті Аня пересіла на інший автобус. Він привіз її до воріт дитячого будинку. Попри пізню годину, вона впевнено увійшла до центральних дверей. Охоронець її впізнав.
– Я до Льоші. Пустите?
– Ганно Вікторівно, так не годиться, самі знаєте. Завтра ж і так побачитеся, – лагідно сказав він. – Та ви мокра яка!
Всупереч своїм словам, старий охоронець впустив Ганну через прохідну і ввімкнув чайник. Повз пост пробігли хлопчаки. Охоронець гукнув їх і попросив покликати Льошу.
Аня сьорбнула солодкий чай і, посміхаючись, сказала:
– Дякую.
– Вам дякую. Я сам сирота, ось би й мені таку маму в дитинстві.
Аня почервоніла. Чи то від скромності, чи то від гарячого чаю. Нарешті прийшов Льошка. Білявий, зі швидкими живими очима. Дуже худий, схожий на Аню хіба що високим зростом.
– Здрастуйте, – скромно сказав він.
– Привіт, Льошо. А я завтра по тебе приїду, додому поїдемо. Усі папери мені підписали, хотіла сьогодні сказати.
– А я вже знаю, – посміхнувся хлопчик.
Ганна мовчки дивилася на нього й усмішка не сходила з її обличчя. Навіть старий охоронець замилувався її вродою.
– Ну, я поїду, – нарешті сказала Аня, – підготую все. Я тобі там купила різного. Сподобається, мабуть.
Хлопець кивнув. Аня вже вийшла на ґанок, як він наздогнав її й раптом обійняв.
– Мамо, – прошепотів Льоша.
Перед сном втомлена Аня лежала у ліжку та посміхалася. Сьогодні, безперечно, був найщасливіший день, а завтра таким стане все їхнє з Льошкою життя.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
