Відчуваю, як стосунки з чоловіком витікають крізь пальці. З кожним днем все більше і більше нагнітається атмосфера. А за все “велике дякую” хочеться сказати його мамі.
Я не хочу продавати свою квартиру, щоб взяти загальну в іпотеку, а свекруха кричить, що якщо жінка з сім’ї йти не планує, то їй і окрема квартира не потрібна.
Маячня? Звичайно, маячня. Але це було сказано вже стільки разів, що чоловік почав у це вірити. І тепер слідом за мамою повторює ці дурниці. Мої аргументи та здоровий глузд не допомагають. До свекрухи й раніше було не достукатись в цьому питанні, а чоловік став відгороджуватися.
За три роки шлюбу я думала, що у нас в родині все добре. У мене є квартира, нехай і однокімнатна, зате знімати не треба. Чоловік працьовитий, я теж без діла не сиджу. Гарні стартові позиції для початку сімейного життя.
Звичайно, все життя в однокімнатній не проживеш, тому що обовʼязково будуть діти, яким треба буде виділяти свою кімнату. Тому в перспективі потрібна квартира якомога більше або взагалі свій будинок, але це в ідеалі. І проблем із цим я ніяких не бачила.
План був такий: ми живемо в моїй квартирі, старанно працюємо і заробляємо на іпотеку, а якщо з роботою пощастить, то і на квартиру без кредиту. Так, це нешвидкий процес, все зрозуміло, але якщо сидіти й не ворушитись в цьому напрямку буде ще довше.
Найуразливішим місцем плану був мій можливий декрет. Я налаштовувала і себе, і чоловіка, що декрет буде, коли вже вирішимо квартирне питання. Ми молоді, нам поспішати нема куди.
Ось візьмемо квартиру, хай і в іпотеку, а там вже можна буде йти в декрет. Чоловік працюватиме, моя квартира здаватиметься, так і витягнемо.
Чоловік зі мною був згоден, такий план здавався йому цілком нормальним. Його й почали втілювати у життя. Але окрім чоловіка свою цінну думку вирішила висловити й свекруха. Зробила вона це менше, ніж через рік після нашого весілля.
Маму чоловіка не влаштовувало, що ми не поспішаємо з дітьми. На її думку, дах над головою у нас є, тому треба відразу планувати дитину, щоб потім встигнути й за другою дитиною сходити.
Ми пояснювали свої плани, як і що хочемо зробити, як буде зручніше, але свекруху це не влаштовувало. Вона казала, що це все дурниці, які нам потім боком вийдуть.
– Ви на свою квартиру збирати будете до сивини. Зараз ціни ростуть як на дріжджах. І коли маля народжувати? На пенсії?
Я намагалася відстояти свою позицію – не хочу я тулитися з немовлям в однокімнатній квартирі, а потім жити та економити на всьому, тому що тягти сім’ю буде один чоловік. Так ми й собі життя зіпсуємо, і квартиру ще невідомо, коли купимо. Але і на це у свекрухи була готова відповідь.
Вона пропонувала прямо зараз продати мою квартиру, ці гроші віддати як початковий внесок за нашу спільну квартиру. А потім ту квартиру, яку ми купимо, здавати. А нам куди подітися? А нам до неї, у двокімнатну, так, усім втрьох із дитиною.
– А що таке? Багато хто так живе, а ще більше – і того гірше. Це ви собі навигадували якісь фантазії.
Звісно нам такий план не припав до душі. Мама у чоловіка криклива жінка, з якою і на своїй території важко, а вже на її так точно. Та й не маю я мрії жити з нею під одним дахом.
Свекруха живе у двокімнатній квартирі, тобто нам доведеться заселитися втрьох в одну маленьку кімнатку. І сенс тоді всієї цієї метушні?
І, звичайно, я не хочу продавати свою власну квартиру, щоб перетворити її на початковий внесок для загального житла. Чоловік при цьому варіанті не втрачає нічого, а ось я втрачаю окрему особисту нерухомість. Цей аргумент я також озвучила.
Та й навіщо складати всі яйця в один кошик? Зрештою, колись постане питання про купівлю квартири для нашої дитини. А тут і купувати нічого не доведеться – квартира вже буде.
Свекруха все сприйняла по-своєму. Вона заявила, що до того, як нашій дитині потрібна буде своя квартира, ще накопичити можна. Спочатку цю дитину треба завести. Та й мотив мій їй здався підозрілим.
– Таке відчуття, що ти собі шляхи відступу готуєш. Навіщо жінці власна квартира, якщо вона має сім’ю та не збирається розлучатися? – прискіпливо питала вона мене.
Поки ця маячня звучала тільки від неї, це було не страшно, хоч і дратувало сильно. Але останні пів року я чую подібні заяви й від свого чоловіка, який повторює мамину думку, але іншими словами.
У нього почалися підозри, що я народжувати від нього не поспішаю, тому що шукаю кращий варіант, а квартирку при собі залишаю на випадок розлучення. Ці його висновки стали причиною наших частих сварок.
Я заплуталася і не знаю, як правильно вчинити. Серце вимагає послухати чоловіка, не псувати стосунки. Зрештою, життя зі свекрухою якийсь час – не найстрашніше, що буває на світі. Та й із квартирою теж питання можна вирішити.
Але розум каже, що початковий план – ідеальний, а свекруха щось задумала і не просто намагається мене прогнути під себе. А чоловік просто йде у мами на поводі. Якщо я прогнусь, то можу влипнути у великі неприємності.
