– Навіть не смій на поріг цього будинку приходити! – заявила мені бабуся, коли я приїхала до неї та сестер, – від тебе дитбудинком пахне, пішла геть! Ще не вистачало дівчат розбещувати.
Я тоді розплакалася прямо в неї на порозі та пішла. Мені було вісімнадцять, і я тільки-но вийшла з дитбудинку – це правда. Але вся історія почалася задовго до цієї дошкульної бабусиної фрази.
..Я – старша дочка у моєї матері від першого шлюбу. Зятя бабуся терпіти не могла. Мовляв, мало заробляє, недолугий, але мама дуже його любила, і мене хотіла і чекала.
Батько нас покинув, коли мені було три, і невдовзі з’ясувалося, що я його абсолютна копія. Бабуся одразу сказала, що допомагати з маленькою мною, мамі не стане. Дуже ненавиділа вона мого батька.
Мама тягла мене сама. Благо, я тоді вже в дитячий садок пішла, тож вдалося їй вийти на роботу, та ще потім підробіток взяти. А після мама зустріла Дениса – другого свого чоловіка.
Знову спалахнуло почуття, вітчим до мене ставився добре. У нашій новій сім’ї народ илися дівчатка близнюки, мої сестри, Олеся та Віка.
– Доню, пам’ятай, ти завжди повинна берегти та захищати своїх сестричок! – казала мені тоді мама.
А потім її коханий другий чоловік теж загуляв. Завів на боці іншу сім’ю, там теж були діти, і вітчима здуло вітром нових почуттів, а ми залишилися самі. Це остаточно зламало маму, і вона почала заглядати в пляшку.
Спочатку бенкетувала не надто сильно – тільки у вихідні, але потім все більше і більше. Я дивилася, і, як могла, дбала про маленьких сестер, адже я була старша, і вже навчалася в школі.
Дівчаткам було по п’ять, коли мати позбавили батьківських прав. Вона зовсім опустилася – від неї погано пахло, вона майже не приходила до тями від дешевших і міцніших напоїв.
Та й здоров’я та краси їй цей спосіб життя не додавав. У тридцять три, мама виглядала старою, та занедбаною.
– Дівчата брудні, я їх годую іноді, допомагаю старшій, вона молодець! – говорила опіці сусідка, тітка Даша. – Але треба цю недолугу дітей позбавляти, звичайно! А то не виживуть.
І нас забрали. Та ще й у різні будинки. Я плакала, хапала сестер за руки. Олеся та Віка теж ревіли в голос, але нас роз’єднали.
Як би погано не було з такою матір’ю, дитбудинок виявився для мене справжнім пеклом. Злі діти шипіли на мене, наче змієнята – я ж, начебто, не відмовниця з дитинства, а чистенька і домашня. Тут таких не любили.
Байдужі вихователі та нянечки дивилися на мене, наче я меблі. Спочатку я майже не могла їсти, сумувала за сестрами, дуже багато плакала. Потім дізналася, що їх бабуся забрала.
Коли близнюки тільки народ илися, бабуся знову відновила спілкування з мамою, і молодших онучок любила та пестила.
А я для неї так і залишилася чужою та непотрібною. Для Олесі та Віки були солодощі, одяг, а мені тільки похмурі погляди спідлоба, та критика.
– Що ти дивишся вовченятком? Вся в татка свого безпутного! І навіщо мати тільки тебе залишила, треба було здати кудись, позбутися! – Шипіла на мене бабуся, а я вся внутрішньо стискалася.
Не розуміла, чим я так не догодила їй. Мама тоді ще заступалася за мене:
– Мамо, відчепись від Олі! І згадай, що вона теж твоя рідна внучка!
– Від того опудала я б і снігу взимку не взяла, не те що цю…
“Ця”. Я назавжди залишилася для неї непотрібною «цією». І вдіяти з цим нічого не можна було. Це після я дізналася, що бабуся забрала до себе та оформила опіку над Олесею та Вікою, а до мене навіть жодного разу не прийшла.
Мені треба було провести в дитбудинку чотири жахливо довгі роки, і я запам’ятала їх на все життя.
Я забула мамині руки – якими вони були теплими, її голос, навіть обличчя моїх сестер залишилися в пам’яті розмитими плямами. Пам’ятаю заплакані маленькі мордочки сердечками, їхні схлипи.
Але це все більше здавалося далеким сном, що снився мені багато років тому. В реальність його вірилося дедалі менше, хоч розумом я й розуміла, що це моє минуле.
Мами не стало незабаром, як вона втратила нас. Тепер я ніколи більше не побачу її. А ось чи побачу ще сестер, не знала. Коли випустилася, мені по закону дали однокімнатну квартиру.
Я вступила в технікум на швачку, і одразу ж влаштувалася в невелике ательє з гарною репутацією. Там заробляла не бозна-скільки, але мені одній багато було і не потрібно.
Зробивши ремонт у своїй квартирі, трохи облаштувавшись, я вирішила знайти бабусю та сестер. Адресу я знала, і тому одного із сонячних весняних днів пішла відвідати рідних. Тією страшною фразою бабуся й зустріла мене, погнавши геть.
Але я не здалася і ще кілька разів приходила до неї. Одного разу потрапила, що сестри були вдома самі.
– І навіщо ти прийшла? Це через тебе нас у матері забрали! – Видала мені Олеся, яка вже сильно подорослішала.
– Я тут до чого, сестро? Мама просто не витримала ударів долі, вона була слабкою жінкою, ти ж маєш пам’ятати, як усе було.
– Ми пам’ятаємо! І якби не бабуся, то згинули б у дитбудинку, як ти ось. Але ж ти нам не сестра, у нас батько інший! – це вже Віка.
Їхні слова дряпали, щось ламали всередині. Я так сподівалася, що зустріну їх, що ми знову станемо сім’єю, що десь чекають і люблять мене рідні люди.
Чотири роки я жила пам’яттю про них – двох моїх улюблених дівчаток, схожих одна на одну, як дві горошинки. А вони…
А я їм, виявляється чужа, і від мене «дитбудинком пахне», і за ці роки бабуся виростила не сестер, а справжніх недругів, які мене знати не хочуть.
– Олесю, Віко, це ж я, ну що ви!
– Ми чудово знаємо хто ти. Іди!
Я опустила руки, і пішла додому. За деякий час познайомилася з Ігорем. Він був гарним хлопцем, який якось прийшов до нас в ательє підшити нові джинси. Ми розбалакалися, він покликав мене на каву. Я знизала плечима і погодилася – що я втрачаю?
Тепер, виявляється, я в цьому світі зовсім одна, сестри зреклися мене. Так минуло п’ять років, я вже встигла вийти заміж, і ми з Ігорем жили в моїй однокімнатній квартирі, все більше замислюючись над тим, щоб завести дітей і розширитися.
І тут сталося те, чого я ніяк не могла передбачити. Виявляється, у мого батька була матір. Я її зовсім не знала, але одного разу мені зателефонував юрист, і повідомив, що Приходько Марина Віталіївна написала на мене, єдину свою онучку, заповіт.
Мого батька на той момент в живих вже не було, як і мами. Мені дісталася простора трикімнатна в центрі міста, і ми з чоловіком перебралися туди, а однокімнатну я почала здавати добрим людям, які підтримували там порядок і вчасно платили.
Саме тоді на горизонті замаячили мої сестрички. Спершу мене знайшла у соціальній мережі Олеся, потім і Віка. Привітали з жіночим святом і регулярно писали, питаючи, як справи і як я живу.
Здивувавшись такій увазі, я спершу зраділа – невже, стосунки наші налагодяться?
– Після того, що вони тобі тоді сказали, я не спокушався б, – остудив мою радість чоловік.
– Ти думаєш, у них якісь корисливі цілі? – Уточнила я.
– Впевнений! Ти поклич їх в кафе, наприклад, і спитай прямо.
Подумавши, я так і вчинила. Написала близнюкам, ті охоче погодилися зібратися.
Ми побачилися в суботу вранці у затишному закладі, де подавали дорогу та дуже смачну каву.
Навпроти мене сиділи дві молоді жінки. Олеся сильно погладшала. Товсте обличчя, запрана сукня з синтетики, яскравий, невмілий макіяж, погане волосся, і обручка на пальці. Віка виглядала краще, але якась напружена та насторожена.
– Привіт, дівчата! – Усміхнулася я, як могла, дружньо.
Потрібно чесно визнати, що за кілька років у дитбудинку я встигла забути, як це спілкуватися з рідними людьми.
Та й слова сестер і бабусі тоді я сприйняла, як відмову від себе, як остаточну зраду, яку зовсім нелегко було пробачити та відпустити.
Жити з близькою людиною і довіряти їй я вчилася тепер із чоловіком, а сестри… Вони сиділи переді мною, як спогад, який викликав скоріше смуток, ніж радість.
– Ми чули, що ти у спадок трикімнатну отримала, і тепер здаєш однокімнатну, яка тобі від держави дісталася, – одразу видала Олеся.
Я подивилася на неї й повільно кивнула.
– Це бабуся з боку батька, яку я не знала. Дякую їй, ми з Ігорем тепер перебралися в більш просторе житло і плануємо дітей заводити.
– А в мене син є, і я чекаю на другого! – сказала Олеся.
Ось і причина її повноти, виявляється! Але радості за неї особливою я все одно не відчула. Вони стали мені майже чужими тепер.
– Вітаю! Як живеш із сім’єю?
– Та як. У бабусиній квартирі. Коли її не стало, ми з Іллею там влаштувалися. Але тепер на підході другий малюк, та й Віка заміж вийшла, напевно поповнення і в неї не за горами, – Олеся тепер дивилася на мене так, ніби я маю після цих слів щось сказати.
А я й не знала:
– Ну, вам би роз’їхатися тоді, коли разом тісно.
– Ми тебе за тим і покликали, сестро! Куди тобі дві квартири, раз у тебе вже п’ять років є чоловік, а досі ні дитини, ні кошеняти. Було б дуже добре, якби ти свою однокімнатну на Віку переписала.
Я від такої заяви остовпіла.
– Але… Вона моя по закону, адже я з дитбудинку. А вас бабуся виховувала. Куди, до речі, мамина квартира поділася?
– За борги пішла, – відповіла Віка. – Тож буде чесно, якщо ти нам тепер допоможеш. По-родинному, так би мовити.
– Давай я подумаю, і ми побачимося ще раз, щоб поговорити, гаразд?
Сестри перезирнулися, але погодилися, явно побоюючись на мене тиснути. Вважали, мабуть, простуватою. Але любов, яка була в мені до них, ні, не пішла зовсім, але сильно трансформувалася.
Я прийшла ввечері додому до чоловіка і вирішила обговорити з ним пропозицію сестер.
– А як ти сама думаєш, га? – Ігор виглядав зібраним та діловитим.
– Вони мені вже чужі. Знаєш, я одразу відповіді не дала, розгубилася. Але хіба я тепер зобов’язана їм допомогти?
– Це вони повинні були колись не кидати тебе. Бабуся, принаймні. А від сестер потрібно було хоча б не вірити її наклепам на тебе. Вони з’явилися тільки тоді, коли про спадок довідалися. Думаєш, збіг?
– Ні, звичайно!
– От і думай, заради чого тобі бути тепер щедрою і добренькою з цими гадюками!
Я розуміла, що чоловік має рацію. Та й своїх дітей ми планували, тому гроші зі зданого житла будуть нам не зайвими, це вже точно.
Дитину нині виховати не дешево. Треба одразу думати наперед. Діти сестер мені незнайомі, і не факт, що стануть близькими та рідними.
Та й із самими сестрами розірвалися зв’язки завдяки наговорам та нелюбові бабусі. Я набралася сміливості, і знову запросила сестер побачитись.
– Ну що, коли ми зможемо з чоловіком переїхати у твою квартиру? – Віка навіть руки потерла, нагадуючи тим самим жестом муху.
– Ніколи, сестро. Вибач, але це моє житло від держави, а ви будьте ласкаві, влаштовуйте своє життя самотужки.
– Як це? Нам же тісно всім у бабусиній квартирі!
– Настільки, що колись ви навіть у дитбудинку мене покинули, викресливши зі своєї сім’ї. Думаєте, я забула? Не забула я і про те, що ви мені сказали при зустрічі.
– Звинуватили в тому, що з мамою трапилося, що…
– Та що старе згадувати?
– А як його не згадувати? Я у дитбудинку чотири роки провела! А ви у бабусі росли, домашніми, вас любили. А тепер з’явилися після стількох років і смієте квартиру просити?
– Ти ж рідня, що тут такого!
– І ви мені були рідні, але зреклися і покинули.
– Все з тобою зрозуміло, в таткову ти породу, бабуся на сто відсотків мала рацію про тебе! Правильно ми тебе тоді там залишили, більшого ти не заслуговуєш!
Віка почервоніла, а друга сестра, Олеся, опустила очі. Мабуть, мої слова зачепили їх за живе. Але я не збиралася мовчати. Занадто довго я тримала все це в собі.
– Так, в таткову породу, і що з того? Він мене любив, на відміну від вас та бабусі. І, між іншим, він ніколи б не дозволив вам так зі мною розмовляти.
– А бабуся… вона завжди мене ненавиділа, бо я була схожа на батька. Але це не привід зганяти свою агресію на дитині.
Я бачила, як по обличчю Віки пробігла тінь каяття, але відразу змінилася звичною злобою. Олеся мовчала, але я відчувала, що їй соромно.
Вперше за багато років я побачила в її очах щось схоже на співчуття. Але було вже запізно. Міст був спалений.
– Ідіть, – тихо сказала я, – і більше не приходьте. У мене немає сестер. У мене нікого немає, окрім самої себе, та мого чоловіка. І я більше не дозволю вам завдавати мені болю.
Вони пішли, але не заспокоїлися. Ще кілька тижнів час від часу писали мені образи в соціальних мережах, і в якийсь момент я спершу припинила читати їхні повідомлення, а потім взагалі заблокувала, щоб зайвий раз не засмучуватися.
Незабаром я дізналася, що чекаю на дитину, і мені стало не до нахабних родичів. Ми з Ігорем були щасливі. Облаштовували дитячу, продовжували здавати мою однушку, обидва працювали.
Сестри зникли з радарів, і, мабуть, тепер уже остаточно викреслили мене зі своїх життів. Я була цьому радше рада.
Лицемірити не вміла ніколи, а купувати їхню любов, поступившись квартирою – точно порожнє заняття.
Я так і залишилася б для них чужою та непотрібною, як для бабусі, що їх виростила, налаштовуючи проти старшої сестри.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
