Не беріть в похід дівчину без її хлопця, бо через таку помилку ми всією компанією залишилися практично без речей одні в горах, не кажучи вже про намети

Не беріть в похід дівчину без її хлопця.
Загалом, поїхали кілька років тому вчотирьох компанією в сусіднє містечко на вихідні. Всякі пам’ятки подивитися, на гору невелику залізти, спуститися, розбити намети біля річки, а потім продовжити маршрут з ранку.

І в компанії була моя однокласниця. Гарна дівчина, цікава. Коли я їй запропонував поїхати загорілася ідеєю. Тільки, каже, треба у хлопця запитати, чи відпустить.

Ну, а мені чого. Я кажу: «Та бери його з собою, разом веселіше». Вона каже: «Він не може, у нього робота за графіком». Гаразд.

Коротше, переговорила вона з ним, відпустив без проблем. Я його тоді добре знав, теж весела людина, цікавий. Ну, зібралися, поїхали. Виїхали в суботу рано вранці, приїхали на вокзал.

А оскільки тоді були всі ще бідними студентами, ні в який готель, ясна річ, не заїжджали. Та й навіщо нам, якщо ми все одно ночувати в наметах збираємося. Залишили речі в камері схову на вокзалі. Власне, все важке, включаючи спальники і намети. У моєї однокласниці паспорт був найближче – записали на неї.

Пішли гуляти. Гуляли по місту, зайшли пару раз перекусити, потім дісталися вже майже до гори. Заходимо в одне місце, де туристи фотографуються, а там штовханина, метушня купа людей навколо. Озираюся – однокласниці моєї вже немає. Дзвоню – телефон не бере.

Втратили її в натовпі, виходить. Як тільки вибралися, стали надзвонювати, шукати навколо. Ну не могли ж її вкрасти серед такої купи людей. Не знайшли.

Через годину зателефонувала сама. Каже, хлопця раптово накрило ревнощами: мовляв, якого біса ти там з кимось в наметах ночувати будеш.

Знаєте, реакція з серії «Я не гальмо, я повільний газ». А вона таки не буде його засмучувати – вона і рвонула відразу до нього. Відразу – це настільки швидко, що навіть не попрощалася. І вже, звичайно, ні про які речі в камері схову не подумала.

Я на неї наїхав відверто з цього приводу. Вона засмутилася і сказала, що не знає, що робити. Вона вже їхала додому назад в автобусі.

Загалом, довелося йти на вокзал і підключати всі свої дипломатичні таланти. Сяк-так умовили видати нам речі: на щастя, жінка, яка у нас їх приймала, ще не встигла змінитися і поставилася до ситуації по-людськи.

Виходимо з будівлі вокзалу. Дзвонить моя однокласниця. Плаксивим голосом повідомляє, що пояснила хлопцеві ситуацію, що він злий, але вона вже зійшла з того автобуса і сіла на зворотний.

Я кажу: «Та нам як би вже не треба. Речі вже отримали ». У підсумку вона мене обматюкала, сказала, що купу грошей через мене витратила. Мабуть, пересіла в черговий раз і все-таки поїхала.

У тому містечку ми зустріли і потягли з собою ще одну нашу спільну знайому, так що в підсумку тусувалися вчотирьох. Було весело.

З однокласницею своєю більше не спілкувався з тих пір. З хлопцем її – теж.