– Не буде в тебе щастя в житті, Маріє, доки доброти не навчишся! Таку злидню, як ти, ще пошукати треба! – Віра Іванівна глянула сердито, встала й зашкутильгала до під’їзду, там обернулася й дотепно припечатала: – І я тобі більше не подруга! Хоч захлинись своєю отрутою на самоті!
Стукнули важкі двері, і Марія Петрівна залишилася на лавочці одна…
Цвірінькали горобці, зігріті сонцем, гомоніли хлоп’ята на майданчику, ганяючи м’ячик. Літо посміхалося крізь зелень акацій, а на душі Марії Петрівни стигла справжнісінька зима.
– Ну й котись, цілуйся з псом своїм вошивим, – думала вона. – Бач, образилася вона! А на що? На правду?
Адже нещодавно сама казала, що синок привіз їй свого Біма на невизначений час. А тепер ця курка у захваті:
– Ой, ми з Бімом так потоваришували, як я без нього жила? Ласкавий такий, тямущий. Собі його, чи що, лишити, якщо мої віддадуть.
Марія Петрівна і видала їй усю правду. Сказала, що її синок на ній їздить, добре ще батогом не поганяє.
То онука Сашка бабці сплавляв, коли заманеться, тепер ось пса цього спихнув. Переїжджати вони, чи бачите, зібралися. Так не було чого собаку заводити, раз вона заважає переїздам!
Краще б допоміг матері! Ну чи там на море її звозив. А не крокодила зубастого залишав на літню жінку.
Віра спочатку сина виправдовувати кинулася:
– Вони на новому місці влаштуються, приїдуть за Бімкою, та й не чужій людині віддали. Пес мене знає, любить.
А потім раптом розлютилася…
Ну нічого, Марія Петрівна і без Віри обійдеться! Вона звикла одна!
За своє довге життя засвоїла Марія Петрівна, що людям вірити не можна. Та й на щастя особливо губу розкочувати не варто.
Щастя, воно ж що? Миттєвість. І за кожну таку мить розплачуватися доведеться сповна.
Колись було у Марії Петрівни, тоді ще Маші, велике кохання. Та таке, що при одному спогаді про Костю серце заходилося від ніжності, а метелики били легкими крильцями в животі. І чим усе скінчилося?
Вони одружилися. І все! Каюк цьому самому коханню. Скінчилось! Не одразу, звичайно, з часом.
Спочатку Маша перестала для чоловіка бути Машенькою, Машулею і стала Машкою:
– Машко, відчепися, мені завтра на роботу, а тут ти зі своєю нісенітницею! Справою краще займися… Посуд помий, у будинку прибери, дивишся, і полегшає, – лаявся Костя, коли вона намагалася його обійняти, приголубити.
Їй було прикро. Так, на роботі у чоловіка проблеми. Так на те й дружина любляча вдома, щоб лиха розвести руками.
Тільки ось не потрібно це стало Кості. Злиться, відбивається, наче від мухи настирливої. Хоча бувало раніше, сам приходив, лягав на диван, клав голову на її коліна, і дрімав, поки вона, перебираючи пасма, нашіптувала щось не важливе, але таке затишне.
– Добре, мабуть, побут зжер нашу любов, – думала Маша, погладжуючи ледь округлий живіт. – Головне, щоб чоловік нашу дитину любив.
– І я любитиму. Ось тобі й родина. А там, дивишся, і з роботою у Кості налагодиться. Може, другий медовий місяць нам випаде…
І коли з’явився син Вовка, вона всю свою ніжність, турботу тепло спрямувала на нього. Так, мабуть, перестаралася. Синок виріс розбещений, звиклий лише брати, нічого не даючи матері натомість.
А поки Марія Петрівна порошинки з сина здувала, чоловік, кинутий на волю долі, іншу зустрів:
– Покохав я, Маша! По-справжньому покохав. Ти вже вибач…
Марія, звісно, не пробачила. Заборонила до сина після розлучення підходити. Покарати колишнього чоловіка хотіла. Тільки ось у результаті себе покарала.
Вовка підріс, одружився. Поки було, що з матері тягнути, тяг. Стару дачу продав. Добре, що з однокімнатної квартири не виселив у комуналку якусь.
Може, пошкодував, може, порахував, що метушні більше, ніж вигоди… Загалом, залишив Марію Петрівну в спокої та самоті. Навіть дзвонити майже припинив.
– Ну й хай! Одна проживу. Одній спокійніше, – вирішила вона тоді. – Головне, з людьми більше не зближатися. Нема їм віри!
І не зближалася: гнала від себе можливих друзів своїм норовом, та отруйною мовою.
А як на пенсію вийшла, то на формену Бабу-Ягу перетворилася. Хіба без кота. Бо тварин Марія Петрівна теж не любила.
– Не потрібні підлабузники! Хто шматком жирнішим поманить – до того й ідуть! Просто, як люди, – думала вона.
Так би й жила вона у своїй похмурій самоті, якби одного разу в сусідах у неї не з’явилася Віра Іванівна. Пряма протилежність Марії Петрівні. Була вона вся така кругленька, м’яка, усміхнена, добросерда.
Притяглися протилежності. Нехай не одразу, але притягнулися.
Була у Віри Іванівни чудова здатність: вона вміла слухати та щиро співчувати. Ось слово за слово, і розповіла їй Марія Петрівна про своє нелегке життя. Сама не помітила, як так вийшло.
– Жорстко доля вас потріпала, нічого не скажеш, – поспівчувала Віра Іванівна. – Але, якщо з іншого боку подивитися: якщо вже всі біди, які життя вам відміряло, ви повною ложкою сьорбнули, то тепер час для щастя!
– Так? А ви зачинилися від усіх у чотирьох стінах, замкнулися. І від щастя також. Не можна так, Машо.
– Ну, Віро, ви як дівчинка, слово честі! – Марія Іванівна глянула на сусідку, як на блаженну. – У нашому віці в казки вже час би припинити вірити.
– Звідки щастя? Нема його. Точніше, є, але не для всіх! Комусь вистачило цього щастя, а хтось у черзі за ним останнім опинився. Не вистачило. Ось, наприклад, мені!
– А я думаю, ви не маєте рації. І спробую це вам довести!
– Ну-ну, – Марія Петрівна саркастично посміхнулася. – Спробуйте.
І Віра Іванівна пробувала. Заходила у гості до Марії Петрівни, розповідала про свою родину, витягала на прогулянки.
Але нічого хорошого з цього не виходило. Там, де одна бачила радість та сонце, інша знаходила сірість та бруд. Марія Іванівна свій талант мала – скрізь знаходила погане.
Віра Іванівна терпіла, сподівалася розбудити дрімотну доброту в душі сусідки. «У кожного в серці добре є, хоч трохи», – думала вона.
Але і її терпінню прийшов кінець…
Коли Віра Іванівна не зайшла до Марії Петрівни наступного дня, вона зрозуміла – вона знову одна. Ну і хай…
Але одна чи ні, а в крамницю треба йти. Одягнулася, взяла сміттєвий пакет, щоб по дорозі викинути у контейнер, та й вийшла з дому.
Ішла, думала про те, що не варто було покладати на обіцянки сусідки надій. Віра поряд довго протрималася, попри характер Марії Петрівни.
Раптом хтось безцеремонно смикнув сміттєвий чорний мішок. Вона обернулася.
Маленький кудлатий пес, якого привабив дух печінкових обрізків, що виходив від пакета, напрочуд не відскочив, не злякався і навіть не випустив чорний поліетиленовий куточок.
– Пішов геть, віник скуйовджений! Відпусти, говорю! – наказала Марія Петрівна.
Пес злісно загарчав, не розтискаючи щелеп.
– Дивися ти, від землі ледве видно, моток вовни – і то більший! А туди ж! Гарчить! – обурилася Марія Петрівна. – Дожили!
Насправді “мотку вовни” було страшно… Дуже страшно. Але він звик до страху. І до болю звик. А ображатись і зовсім розучився. Спершу, коли потрапив надвір, звичайно, ображався. А тепер – ні.
Життя навчило: люди жорстокі, маленьких кудлатих псів не люблять. Якщо вилаяли – вважай, пощастило. Адже могли б і копнути.
Все це прийшло до кудлатого песика не відразу. Спочатку була лише паніка. Вона стиснула серце крижаною лапою, коли він здогадався, що його просто викинули.
Повірити в це було складно, адже зовсім недавно його любили, що могло статися? Може, він щось жахливе накоїв? Може, якщо він знайде своїх колишніх господарів і повиниться, його вибачать та приймуть назад?
І він кинувся шукати. Звісно, не знайшов. Заплутався у незнайомих дворах. Засмутився ще дужче. Як виявилося, дарма. І засмутився даремно, і шукав своїх людей даремно.
– Дурний ти, – сказав йому похмурий бездомний пес, коли він знесилено лежав у кущах, — Тобі не треба шукати своїх колишніх господарів. Не приймуть вони тебе назад. І нічого виправити не зможеш.
Тебе викинули з тієї ж причини, що й мене. Ти безпородний! Може, вони одразу цього не знали, а розглянули твою «дворянську» сутність, тільки коли ти підріс.
А може, ти був милим цуценям, а виріс схожим на кудлатий віник. От і позбулися. Не виправдав ти їхніх надій.
Тільки свою природу не зміниш. Забудь ти про них і думай про важливе – як вижити, наприклад. Ти дрібний, тобі буде складно…
– Викинули лише за зовнішність? Я безпородний віник? Мене не можна любити? – маленький пес і так, і так перекочував ці думки в голові. Поки вони не вщухли, не встали з клацанням на місце.
І тоді на зміну образі прийшла злість:
– Добре, двоногі зрадники, обійдуся без вас! Виживу, – вирішив він.
Він швидко вчився. Знав, що якщо їжу не можна відібрати, її треба вкрасти. До людей краще не підходити близько – небезпечно. А ось щось стягнути з сумки, у пліткарок, що забовталися, цілком можна.
Думи про їжу не залишали місця для дурних думок: він не думав про щастя, про кохання… Тільки про їжу. Як її добути та залишитися цілим. Нахабно не ліз. Обережно.
Але сьогодні він відчув чарівний м’ясний запах з дірявого сміттєвого пакета, що хитався в руці худенької, маленької бабусі. Відчув і очманів.
Підбіг, ухопив, потяг. Бабуся обернулася. Вона була зла, але небезпечною не здавалась. Надто вже сухенька. Та й голос… Хоч і сердитий, але не страшний…
– Та що ж робити? – думала Марія Петрівна, дивлячись на нахабну малечу, що намертво вчепилась у сміття.
– Смикну сильніше – все подвір’я всіється недоїдками. Кину пакет – результат буде той самий. Цей зухвалий “віник” розтягне його по асфальту. Доведеться по-іншому …
– Слухай, – Марія Петрівна нахилилася, опустила пакунок на доріжку, але пальців не розтиснула. – Давай з тобою домовимося: зараз ми дійдемо до смітника. Я там мішок поставлю і навіть розв’яжу його тобі. Бери, що хочеш!
– Грррр! – сказав кудлатий пес.
– Та не брешу я! Ходімо, бо нас двірники живцем зжеруть! – переконувала Марія Петрівна.
Чи то пес прислухався до прохання, чи уявив, як його жене суворий мужик з мітлою, і злякався, але куточок пакета для сміття випустив.
– От і молодець, – похвалила Марія Петрівна. – Ходімо, сміливець! Від землі ледве бачити, а туди ж, гарчить! Це ти, мабуть, з голоду такий сміливий.
Вона зробила, як і обіцяла. Донесла свою ношу до сміттєвого майданчика. Розв’язала пакет, запропонувала:
– Пригощайся.
Пес не змусив себе просити, закопався носом в очищення та недоїдки.
Марія Петрівна дивилася на нього і… Жаліла!
– На мене схожий, – подумалося їй. – Неприкаяний, несимпатичний характер поганий. Он як гарчав. Довго не проживе на вулиці…
Навіть, якщо літо перекантується – зима його доконає! Ех, не люблю я живність всяку, але цього просто ніяких сил залишити напризволяще немає!
– Чуєш ти, вінику, чи як там тебе, ходімо вже зі мною! У мене краще, ніж на вулиці, – покликала вона.
Пес, видно, зрозумів. Повернув сіру кудлату голову, глянув на Марію Петрівну. Як їй здалося, оцінювально. І підійшов!
Що я втрачаю? – крутилось у його голові. – Об’їдки та стусани? Невелика втрата! Але раптом знову обдурять, виженуть? Це, звичайно, погано…
Але ж можуть і не вигнати. Варто ризикнути. Та й бабуся чимось на мене схожа: маленька, похмура, волосся сріблясте, погляд серйозний.
Вони разом дійшли до крамниці. Разом повернулися. І зажили під одним дахом. Пробуючи на смак їхнє боязке щастя, початок якому поклав сміттєвий пакет.
– Віро, Віро, вітаю. Та стривай же ти!
Віра Іванівна обернулася. Її наздоганяла Марія Петрівна. Поруч із нею на повідцю бігав маленький кудлатий сірий пес.
– Привіт, Машо. Куди собачку тягнеш?
– Це хто ще кого тягне, – Марія Петрівна зупинилася, перевела подих. – Знайомся. Це Віник. Пес із найбридкішим характером.
– Не рахуючи тебе? – Віра не втрималася від уїдливості.
– Мені рівних немає. Він лише серед своїх побратимів зірка, – відрізала Марія Петрівна. – Слухай, Віро, я тут подумала, я не мала рації…
Ти ж для мене хорошого хотіла. Смак до життя розбудити намагалася. А я тільки щирилася та отрутою плювалась. Не буду більше. Вибач.
– Ого! З чого такі приємні зміни? – здивувалася Віра Іванівна.
– Та ось із нього! – Марія Петрівна кивнула на песика, що терпляче сидів біля ніг. – Спочатку я зрозуміла, що це самий нахабний, кудлатий і злий тип, який тільки може бути. Він сміття у мене відібрати намагався.
– Потім зрозуміла, що він схожий на мене. А потім мені його стало шкода! Ти уявляєш? Захотілося взяти додому, обігріти, приголубити.
Мене просто осяяло: всі гідні щастя, і цей пес, і я… Нехай в житті часто було погано. Чого його за собою тягти, немов пакет зі сміттям.
Викинути треба та жити далі. Жити скільки вийде. І наскільки можна щасливо. Ось тепер ми з Віником і вчимося цієї премудрості.
– Чудовий пес! – схвалила Віра Іванівна. – Я ось до твоєї душі пробитися не змогла, а він зумів! І дякувати богові… Крім того, для мого Бімки другом, може, буде.
Віник слухав, помахував хвостом, підіймаючи з асфальту хмарки пилу, і думав, що вони обов’язково будуть щасливі. Є ще час.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
