Нарешті Аліна та Кирило переїхали в нову квартиру. Скільки їм для цього довелося попрацювати!
Продавши однокімнатну, яка належала Кирилу, вони вирішили взяти одразу трикімнатну, щоб раз і назавжди вирішити для своєї родини квартирне питання.
Спочатку чекали, поки будинок збудують, потім, коли пройдуть усі бюрократичні процедури та його здадуть, і ось два місяці тому вони отримали ключі та після невеликого ремонту в’їхали.
Аліна навіть взяла тижневу відпустку, щоб розкласти всі речі, розставити посуд та книги, повісити штори – загалом, щоб створити в хаті затишок.
Найбільше зусиль вона витратила у дитячій – Аліні хотілося, щоб кімната їхньої п’ятирічної доньки Ганнусі була зручною та красивою.
І ось усе готове. Аліна вийшла на роботу, і життя у новій квартирі увійшло у звичайне річище.
Але так тривало недовго. Якось у неділю по обіді пролунав дзвінок у двері. Кирило пішов відчиняти. У передпокої почувся якийсь галас, чоловік зазирнув у кімнату і покликав Аліну.
Чого-чого, а цього вона ніяк не чекала: на порозі стояв її брат Микита, його дружина Люба, та дві дочки.
Так, у Аліни був брат. Тільки життя склалося так, що вперше вона побачила його, коли їй було вже тринадцять років, а він був уже дорослим хлопцем.
Мама Аліни вийшла заміж за її батька проти волі батьків. Їм не сподобався Євген. По-перше, тим, що він не мав вищої освіти, по-друге, тим, що він жив не в місті, а в селищі, і потім, простий електрик, на їхню думку, зовсім не підходив їхній дочці.
Батьки зрозуміти не могли, що спільного може бути у їхньої Лізочки з цим мужланом, який жодного разу в житті не був у театрі і не розуміє, навіщо люди туди ходять.
Коли вони зустрілися, Ліза вже закінчувала музичне училище, де її мама викладала, і збиралася вступати до консерваторії.
А натомість стала вчителькою музики у селищній школі. Незабаром у молодят з’явився первісток – Микита.
Жили вони у приватному будинку свекрів, і Ліза через деякий час сама зрозуміла, що даремно не послухала батьків. Все життя сім’ї було зосереджено на зароблянні грошей.
За столом обговорювали, що посадити на городі, скільки цього року чогось зібрали і продали, хто з сусідів купив нову машину чи відремонтував будинок.
Свекруха намагалася і Лізу залучити до торгівлі овочами та ягодами:
– Відпустка в тебе довга, чого просто так вдома сидіти, Женька довезе тебе до станції, там поруч риночок. День простоїш, а він із роботи поїде і тебе захопить. Усе ж копійку в будинок принесеш, бо з твоєї зарплати навіть кури сміються.
Але Ліза вперлася, ні в яку не погоджувалась торгувати:
– Я краще обід приготую і на городі попрацюю.
Чоловік все частіше приходив з роботи під мухою, його навіть не зупиняло те, що він був за кермом. Ліза була незадоволена, стосунки псувалися.
Коли Микиті було чотири роки, Ліза почала замислюватися про те, щоб піти від чоловіка і повернутися в місто. Перед батьками, звичайно, було соромно, але далі жити так вона не хотіла.
І тут з’ясувалося, що вона знову при надії.
Весь термін проходив складно, виявилося, що Ліза має проблеми з нирками, вона двічі лежала на збереженні.
Коли вона пішла в декрет, то хотіла з сином хоч на пару тижнів з’їздити до своїх батьків, але свекруха та чоловік не відпустили: настав вересень, треба було прибирати город, копати картоплю.
Після одного такого городнього дня Лізі стало зле. Швидку викликали не відразу, та й приїхала вона не дуже швидко. До того ж була вже одинадцята вечора, у лікарні – лише одна чергова акушерка.
Загалом вранці Євген дізнався, що в нього тепер є дочка, а дружини немає.
Батькам Лізи, які приїхали на похорон, свекри повідомили, що забирати дитину вони не будуть:
– Хто її роститиме? – Заявила свекруха.
Євген мовчав.
Так маленька Аліна опинилася у бабусі та дідуся. Вони оформили опіку, бабуся Аліни взяла декретну відпустку.
З рідними з боку батька дівчинка практично не спілкувалися. Євген іноді дзвонив, надсилав гроші, подарунки на день народження.
А коли Аліні виповнилося тринадцять, ні з того ні з сього зателефонувала свекруха, сказала, що дуже хоче побачити внучку і попросила відпустити її до них на тиждень.
Коли запитали Аліну, чи хоче вона побачити рідних, та погодилася. Але прожила там лише чотири дні, потім зателефонувала, щоб її забрали – не сподобалося.
Тоді старший брат майже не звертав на неї уваги. А коли після армії приїхав до міста вчитися у коледжі, регулярно заходив у вихідні, щоб пообідати.
І ось тепер він стоїть на порозі нової квартири Аліни з усією своєю родиною.
– Привіт, сестро! – Вигукнув Микита. – Ну, ви й залізли, ледве вас знайшли! – вигукнув він, втягуючи в кімнату три величезні валізи.
Гостей запросили за стіл. Аліна розлила чай, поставила на стіл вази з печивом та цукерками. Вона чекала, що Микита повідомить їм мету свого візиту, але він розповідав новини селищного життя, нагадував їй про якихось людей, яких Аліна не пам’ятала, чи взагалі не знала.
Нарешті він повідомив:
– Ось – старша, Настя, у місті вчитиметься. У коледжі туризму та сервісу. «Не хочу, – каже, – коровам хвости крутити, хочу світом їздити». Збирається в коледжі вивчитися, а потім на курси стюардес піти.
– Хороша річ, – сказав Кирило.
– Гарна, але вона лише дев’ятий клас закінчила, їй п’ятнадцять років. Куди таку одну в місто відпускати? Ось ми й вирішили, що разом із нею переїдемо.
– Ми будь-яку роботу знайдемо, Настю – в коледж, Віру – до школи. Так би мовити, зміни у житті, – відповів Микита.
– А жити ви де збираєтесь? – поцікавився Кирило.
– Як де? У вас, – відповів брат. – Он у вас яка велика квартира! Ми вже все розпланували. Ви з Алінкою – в одній кімнаті, ми з Любою – в іншій, а дівчата з вашою донькою – у третій.
– Стривай, Микито, а як ви нас знайшли? – Задала Аліна питання, яке її давно мучило. – Цю адресу знають лише мої бабуся та дідусь.
– То ми спочатку й хотіли до них на квартиру їхати, думали, що ви там мешкаєте. Там, звичайно, було б тісніше, але все одно якось улаштувалися б.
– А тут Світлана, донька тітки Наташі, що в селищній конторі працює, сказала нам, що ви купили нову квартиру і вже переїхали.
– Свєтка з чоловіком у сусідньому з вами під’їзді живе, теж нещодавно в’їхали. Ти її, мабуть, не пам’ятаєш, а вона тебе впізнала.
– Вона будинок та під’їзд сказала, а квартиру ми вже самі знайшли – дзвонили та питали вас. Дивні люди тут! В одному під’їзді мешкають, а сусідів не знають. Одна тільки баба, що живе під вами, вказала.
– А з чого ви вирішили, що ми вас усіх приймемо? – спитав Кирило.
– Так бабуся та батько за нас просять. Чому б не прийняти? Адже рідня, – відповіла за чоловіка Люба.
– А нічого, що ця рідня мене збиралася в дитячий будинок віддати? І потім не дуже мною цікавилася, – посміхнулася Аліна. – Я не прийму вас!
– А куди ж нам подітися, сестро? – засмутився Микита.
– А я зараз вас відвезу, – пообіцяв Кирило. – Дивіться, коледж, до якого Настя вступати зібралася, знаходиться майже на іншому кінці міста.
– Туди їхати в тягнучках приблизно годину. Але поряд із коледжем – готель. Я зараз номер у ньому забронюю, та відвезу вас.
– А завтра вранці ви в коледж сходите, все, що вас цікавить, з’ясуєте. Напевно, вони мають гуртожиток, де Настя зможе жити. А ви вже свої проблеми з роботою та житлом вирішуйте самі. Ну, що? Поїхали.
Витягаючи з квартири речі, Микита докірливо глянув на Аліну.
– Не чекав я такого від тебе, сестро!
Коли двері за гостями зачинилися, Аліна видихнула, бо теж не чекала такої зухвалості та нахабства. У неї є родина, – її найрідніші люди. Всі інші, – полова під ногами! Як постелилися, недолугі, так і виспляться…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
