Христина стояла біля вікна, дивлячись на мокрий від дощу асфальт. За спиною в маленькій вітальні все ще висіла напруга після скандалу, що щойно відгримів.
– Знову з-за мами сварка, – з тугою подумала вона. Цей ритуал став звичним, як чистка зубів.
Будь-яка суперечка, будь-яке дрібне невдоволення з боку Єгора – про не винесене сміття, про пересолений суп, про втому після роботи – неминуче згорталося до однієї єдиної фрази “Твоя мати все зіпсувала”.
Сьогодні приводом стала іпотека. Точніше, не сама іпотека, а черговий платіж, який, як знала Христина, її мама, Галина Борисівна, вже зробила.
Жінка випадково обмовилася про це, просто як факт, чоловікові, і понеслося.
– Знову твоя матуся влізла? – Єгор сидів на дивані, уткнувшись у телефон, але кожен його м’яз був напружений.
– Невже не можна було промовчати? Ні, слід обов’язково згадати її. Я і так щодня відчуваю, як твоя мати тут між нами ходить.
– Єгоре, це ж платіж за квартиру Лізи, за житло для твоєї доньки, – Христина повернулася до нього, намагаючись говорити спокійно.
– Я хочу, щоб ми жили своїм життям! – Він жбурнув телефон на диван. – Своїм, Христино! А не життям, яке за нас розпланувала твоя мати!
– Ми тут в оренді тулимося, як студенти, у цій двокімнатній з кранами, що протікають, а у нашої трирічної дочки вже є своя “квартира”!
– Це ж маячня! Логічно було спочатку нам допомогти стати на ноги, а потім уже думати про майбутнє, яке ще не відоме!
Христина заплющила очі. Вони проходили це вже десятки, а то й сотні разів. Вона почувала себе заїждженою платівкою.
– Нам ніхто не повинен допомагати, Єгоре! Ми дорослі люди. Ми самі себе поставимо на ноги. А це – для Лізи.
– Мама вклала туди свої кревні. Це подарунок! Прямо ось так, цілком. Не нам, а онучці. Чому ти не можеш цього прийняти?
– Тому що цей подарунок, він із душком, Христино! – він підвівся і почав міряти кімнату кроками. – Він з умовою того, що я – поганий батько та ненадійний чоловік!
– Що я не можу забезпечити свою сім’ю і що моя дочка житиме у квартирі, купленій на гроші моєї тещі, доки її батько не може вибратися з оренди. Це принизливо!
У його словах була своя логіка. Христина розуміла це та його вражене чоловіче самолюбство.
Він був із тих чоловіків, для яких обов’язок та забезпечення – не просто слова, а критерії самооцінки.
У Єгора також була велика рана, що не гоїться, – його перший шлюб. Там він теж намагався бути здобувачем, брав кредити, влазив у борги, а врешті-решт залишився з нулем, сином-підлітком на руках і необхідністю жити у своєї матері.
Христина зустріла його саме таким – пригніченим, із величезними боргами по кредитах, взятих то на ремонт, то на машину, то просто на життя із сином.
Вона тоді працювала бухгалтером, отримувала непогано. І бачачи, як він знемагає, запропонувала допомогти.
Не дала грошей, а сіла з ним, розписала всі борги, склала графік і разом із ним їх закрила.
Це зайняло майже два роки. Вони тоді були разом проти проблеми, а тепер проблема, здавалося, була не в її матері.
– Єгоре, послухай себе, – голос Христини здригнувся. – Ти кажеш “принизливо”. А на мою думку, принизливо – ображатися на те, що твоїй дитині подарували дах над головою. Ти свого сина Артема забезпечив квартирою?
Вона знала, що ляснула нижче пояса, але не втрималася. Артем, його чотирнадцятирічний син від першого шлюбу, жив із ними тиждень через тиждень.
Він спав у вітальні на розкладному дивані, і Христина бачила в його очах мовчазне збентеження від цього. Єгор спалахнув.
– Не чіпай мого сина! Я його забезпечую, як можу! Я плачу аліменти, я його одягаю, взуваю! А твоя мати… твоя мати одразу купила для Лізи цілу квартиру! Наче натякаючи, хто тут справжній господар!
– Та вона не натякає! – верескнула Христя. – Вона просто любить Лізу і хоче для неї стабільності у світі, де ніхто ні в чому не впевнений! Ти сам пройшов через втрату житла, ти повинен це розуміти найкраще!
– Я розумію, що ми сім’я! – Він зупинився перед нею, його обличчя було спотворене гнівом. — І вирішувати, що треба сім’ї, маємо ми, а не твоя мати!
– А вона влізла, як бульдозер, зі своїм гаманцем та своїми уявленнями про життя, і все зіпсувала! Ми ж мали свої плани! Ми ж збирали на початковий внесок!
Плани у них справді були, але розпливчасті та туманні. “От роздамо залишки боргів”, “ось я отримаю підвищення”, “ось знайдемо щось дешевше”, а життя йшло, і Ліза росла.
Рішення дозріло, коли Галина Борисівна виграла у лотерею п’ятсот тисяч гривень.
– Дочко, – сказала вона, – це шанс. Не для вас із Єгором, ви молоді, впораєтеся, а для Лізи. Оформимо невелику квартиру в іпотеку, я додам. Здаватимемо, а виплати я візьму на себе. Це буде твоя та її подушка безпеки на все життя.
Христина спочатку злякалася. Уявила реакцію Єгора. Але потім подивилася на сплячу Лізу, на її пухкі щоки, і подумала: “А що я можу запропонувати їй сама? Обіцянки? Надію?” – й погодилася.
Коли вона розповіла про це Єгору, вибухнув перший, найстрашніший скандал. Він кричав, що його не спитали, що його принизили, що Галина Борисівна робить замах на його чоловічу гідність!
Він бачив не подарунок, а виклик та звинувачення у його неспроможності. І з того часу ця квартира стала його хворим місцем та цапом-відбувайлом за всі невдачі та розчарування.
– Знаєш, що найприкріше? – тихо промовила Христина, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. – Що ти не бачиш, як мені важко слухати, як ти ображаєш мою маму?
– Ту саму матір, яка, коли в тебе були проблеми у бізнесі та боргів по вуха, привозила нам їжу, забирала Лізу на вихідні, щоб ми з тобою могли підробити.
– Вона ніколи не казала тобі: “Єгоре, ти невдаха”. Ніколи! Вона просто допомагала мені, тобі та своїй онучці. А ти… ти тепер бачиш у ній монстра…
– Я бачу, що вона руйнує мою родину! – прогарчав у відповідь чоловік. – Вона вбила між нами клин, і ти рада, ти на її боці!
Він схопив куртку і вийшов із квартири, грюкнувши дверима. Христина повільно опустилася на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни.
З-за дитячих дверей почувся зляканий плач Лізи. Її розбудив крик Єгора.
Христина встала, витерла сльози та пішла до дочки. Їй було три роки, і вона не розуміла, чому тато сердиться на маму та бабусю, яких вона дуже любила.
За годину Єгор повернувся. Від нього пахло холодним повітрям та тютюновим димом.
Він мовчки пройшов у ванну, потім сів на кухні. Христина мовчки поставила перед ним кухоль з чаєм.
– Я не хочу, щоб вона росла без батька, – хрипко сказав чоловік, дивлячись у стіл.
– До чого тут це? – Здивувалася Христина.
– До того, що я почуваюся зайвим у вашому проєкті “Щасливе дитинство Лізи”. Там є вона, ти, твоя мати з грошима, і квартира. А я… я як додаток, який ще й обурюється, що його не спитали.
Христина тяжко зітхнула. То був новий ракурс. Не “мене принизили”, а “я зайвий”.
– Ти її батько. Ніхто й ніколи не замінить тебе у її житті, жодна квартира. Але завдяки моїй мамі ми можемо дати Лізі впевненість у майбутньому.
– Ти сам пройшов через невпевненість. Ти ночував у своєї мами з маленьким Артемом на руках. Хіба ти хотів би такого для Лізи?
Єгор промовчав, довго дивлячись на темний чай у кухлі.
– Ні, – нарешті видихнув він. – Не хотів би.
– Ото й мама не хоче. Вона просто хоче захистити онучку від тих самих проблем. Вона не проти тебе, Єгоре. Вона за Лізу.
Чоловік підвів на неї очі. У них уже не було злості, тільки втома та біль від минулих невдач.
– А чому ж вона не могла просто дати ці гроші нам? Щоб ми купили? Щоб то була наша спільна квартира?
Христина зрозуміла, що корінь всього – гординя. Йому було б простіше прийняти гроші в руки та самому розпорядитись, відчувши себе головним.
Але Галина Борисівна, практична жінка і бачила багато, тому не могла ризикувати.
Вона бачила, як він прогорів у першому шлюбі, знала про його борги та довіряла лише дочці, але не йому. І своїм вчинком вона прямо продемонструвала це.
– Тому що це подарунок Лізі, – лагідно повторила Христина. – А не нам. Це її власність. Не твоя, не моя, а її. Ми просто керуємо нею, доки вона не виросте.
– Гаразд, – важко зітхнувши, промовив він. – Гаразд, вибач, що накричав. І… пробач за твою маму.
Христина кивнула у відповідь. Вона добре знала, що це ще не кінець. Ця розмова, ця суперечка ще повернеться при наступній оплаті іпотеки, при наступній згадці мами, при його невдачі на роботі.
Жінка підійшла до чоловіка та обійняла його за плечі. Він був напружений, але не відсторонився.
– Ніхто нам нічого не винен, – думала вона, дивлячись у вікно. – Але якщо хтось, з доброї волі, дає твоїй дитині опору в житті, потрібно не ображатися, а говорити “дякую”.
– І вчитися бути щасливим тут і зараз, у цій орендованій квартирі, незважаючи ні на що.
Але як втлумачити це людині, для якої власне его затуляло навіть щасливе майбутнє його дочки?
Жінка не знала відповіді на це запитання. Вона знала тільки те, що боротиметься за свою дочку, за свою матір і, хоч як це парадоксально, за нього. Як то кажуть, – дурна голова рукам покою не дає…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
