Інга відклала планшет і взяла телефон:
– Бабусю, як справи? Як ти почуваєшся? Добре? А дідусь як? Ну раз картоплю смажить, значить все гаразд. Я роботу на сьогодні закінчила, Даньку із секції заберу, заїдемо в магазин і скоро будемо вдома.
Потім Інга набрала інший номер:
– Ярославе, привіт, я додому, ви з Іринкою скоро? Вже їдете? Чудово, там дід картоплю смажить, разом вечерятимемо.
Інга встала і склала потрібне в сумочку. Крикнула колегам:
– Всім чао, я йду, до завтра!
– Бувай – бувай, Інго, гарного вечора.
Вона швидко перевзула туфлі під столом, накинула плащик і машинально глянула в темне вікно. Був теплий осінній вечір. Привітно блимали вогники, люди поспішали додому після роботи.
Інга побачила своє відображення у вікні й посміхнулася – треба ж, ніколи б не подумала, що вона теж житиме звичайним, нормальним життям.
Що в неї буде сім’я, і вона, як і всі ввечері поспішатиме додому, туди, де на неї завжди чекають. Ще недавно вона була просто впевнена, що цього ніколи не буде.
Так, у неї незвичайна сім’я, але всі вони дуже щасливі й люблять один одного.
Мати Інгу покинула одразу, коли народ ила й втекла з лікарні. У короткій довідці з дитбудинку був запис – мати невідома, без документів, батька немає. Назвали малу чужі люди.
Прізвище Весніна дали, бо навесні вона народ илася. А чому Інгою назвали – ніхто не знає. Дружила вона завжди з хлопцями. Кращого її друга Яриком звали, він на рік її старший був.
І теж Веснін з тієї ж причини. Вчилася Інга на відмінно, завжди була слухняна, працьовита і чуйна – дуже їй хотілося, щоб її в сім’ю забрали. Як діти живуть удома Інга лише у кіно бачила.
Але чи вона, незграбна, не подобалася нікому. Чи просто така невдачлива. Коли Ярика всиновили, Інга всю ніч плакала. Ні, не від заздрості, просто вона втратила єдиного друга.
Він дивився на неї ніяково через окуляри:
– Інго, хочеш я відмовлюся?
– Ти недолугий, Ярик? Хіба від цього відмовляються? Їдь вже, у кожного своя доля.
– Я тебе знайду, присягаюся! – обіцяв Ярик, але Інга засміялася – не дуже й треба!
Інга закінчила школу, в будівельний технікум пішла, жила в гуртожитку. А щойно технікум закінчила однокімнатну квартиру їй дали, як сироті. Вона була правда на самій околиці, та не біда!
На роботу влаштувалася за спеціальністю у проєктне бюро. Справжнє доросле життя в неї почалося. Подруг на роботі багато, ну а сім’ю ще рано заводити, так вона собі вирішила.
Була в Інги мрія, щоб будинок великий, та чоловік коханий, і діти. Двоє, чи навіть троє. Бігають, грають, сміються. Тільки й чути від них – мамо, тату!
Інзі дуже хотілося, щоб ці слова звучали – теплі та майже незнайомі. Мама та тато. Відчиниш двері, а діти, – мама, тато прийшли! – кричать. Немов у казці чарівній.
Якось підходить Інга до під’їзду, а двері раптом відчинилися, хлопець вибіг. Ледве Інгу з ніг не збив, в руках сумка. Інга в під’їзд зайшла – старенька лежить на сходах:
– Пенсія… сумка… штовхнув мене. Окуляри, де окуляри, нічого не бачу!
Інга назад одразу рвонулася, та пізно, хлопця і слід застиг. Допомогла бабусі підвестися, добре хоч не сильно вдарилася.
– Як же так, дочко, як так можна, – старенька плакала, – як же він, за що?
Провела бабусю до квартири, у неї вдома дід хворий лежить, не встає. Стала до них заходити, продукти їм приносити, бо пенсію ж вкрали.
Заявили, але хлопця не знайшли, хоча Інга начебто запам’ятала його. А сумку з документами за кілька днів біля будинку знайшли – і то слава Богу.
Інга до бабусі Тані дедалі частіше заходила. Діду лікарів викликали, підлікували його. Одразу повеселішали старі. Інгу внучкою звуть, до себе зазивають, рідних вони не мають нікого.
А одного разу в автобусі Інга з хлопцем познайомилася. Відчуває – дивиться хтось на неї й посміхається.
– Дівчино, у вас обличчя таке знайоме. Ми з вами десь зустрічалися?
Розсміялася Інга, – наче ні. Хлопець симпатичний, поки від зупинки до будинку її провів, схоже все про себе розповів. Що Геною звуть, із мамкою живе, працює.
Навіть почало здаватися, що старий знайомий. Що теж бачила десь. Гена почав зустрічати Інгу після роботи, до дому проводжати. А якось вона запросила його додому.
Чаєм напоїла, бутербродами нагодувала. Потім раптом йому про своє дитинство в дитбудинку розповіла. Гена дивився на Інгу, ніби щось хотів сказати, та не наважувався. Може жалів її.
Інзі він подобався, але щось її насторожувало. А наступного разу сталося непередбачене. Гена зайшов, а Інга пішла чайник ставити.
Він підійшов, обхопив руками. Вона йому:
– Гено, може поспішати не будемо? – А він тільки руки їй стискає, а потім…
– Здала мене, я тебе впізнав, зараза! Допомогла їм, мені сказали, що це дівка з дитбудинку! Фоторобот теж бачив, ледь відмазався.
– А тепер ти заткнешся, тільки вякни, зрозуміла? І ніхто тобі не допоможе, кому ти потрібна! Інакше гірше буде.
Заявляти Інга не стала. Розголосу побоялася. А за місяць Інгу прямо з роботи на швидкій забрали. Малюка втратила з тяжкими наслідками, дітей більше може не бути.
Бабуся Таня виходжувала Інгу, слова втіхи їй шепотіла, бульйоном напувала, щоб сили були, травами відпоювала. Інга вийшла з лікарні втрачена, як жити далі, навіщо?
Тепер вона більше мовчала, а якось ноги самі її привели до місцевого монастиря. Осінь пізня, небо глибоке, високе, синє.
Куполи відливають золотом, дзвін підіймається. Робітники квітники прибирають, відцвіли квіти, осінь…
– Весніна, Інга? – Раптом почула. Обернулася, один із робітників до неї йде, радісно посміхається, – Інго, а я шукати тебе хотів!
– Ярику, ти?, – Нарешті впізнала хлопця Інга. Обійняла його і заплакала. А він сльози їй витирає.
– Інго, ходімо в трапезну. Каша сьогодні смачна, пироги та чай. А потім і поговоримо. Інга й сама не пам’ятає, як вона Ярику про себе все розповіла, а він їй про себе.
Як його всиновили, як вітчим лупцював його за кожну провину. Як він втік від них, ногу пошкодив, поневірявся. Ось у монастирі тепер робітником, хоч душею розтанув.
Інга їхала додому і думала, як щасливо повернулося її життя після зустрічі з Яриком. Адже Інга навіть додому не хотіла повертатися і кілька днів провела в монастирі.
Там вони все вирішили. Бабуся Таня з дідом Андрієм давно Інзі пропонували на неї переписати квартиру. Але Інга та Ярослав ще цікавіше вигадали.
Бабуся Таня та дід Андрій такій пропозиції ще більше зраділи – жити разом. Вони й не мріяли, що з ними, старими та хворими, хтось разом жити захоче.
Тепер Інга та Ярослав Весніні вже п’ять років, як одружені. Вони з’їхалися і переїхали до передмістя. У великій квартирі для всіх є місце. Бабуся Таня та дід Андрій себе вдома чудово почувають.
Вони тепер тут старші, головні. Адже тепер вони не одні – у них сім’я. А два роки тому виповнилася мрія Інги – вони усиновили двох діток, Даньку та Іринку, причому з того ж дитбудинку, в якому самі виросли.
– Ярику, а пам’ятаєш, як ми з тобою чекали, що нас хоч хтось забере, і ми матимемо свій дім, – щасливо щебетала Інга, – подивися на їхні очі. Присягнімося, що будемо їм такими батьками, про яких ми з тобою завжди мріяли.
А тепер вони часто чують:
– Мамо, а де тато? Бабусю, йди до нас, дивися, що ми з дідом збудували!
Інга про погане більше не хоче навіть згадувати. Хоча їй якось бабуся Таня шепнула, що зловили їхнього кривдника.
Знову на якійсь поганій справі “спалився”. Надовго схоже зачинять.
Не дарма кажуть, що кожному повернеться за справи його. І в цьому житті, і у Вічному.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
