Не дарма все це було. Не дарма…

Набридливий звук телефону не замовкав. Микита скривився і відключив його. Потім стрепенувся, схопив  і глянув на екран.

– Тітка Таня! – промайнуло в нього в голові. – Сусідка по дачі. Третя година ночі. Щось трапилося?

Хлопець гарячково набрав знайомий номера.

– Микитко, – озвалася жінка, – дяді Толі погано. Я швидку викликала. Але ти ж знаєш, доки вона до нас доїде. А ти лікар. Може, приїдеш?

– Лечу, – вигукнув Микита і схопився з ліжка.
***
Дядько Толя, з’явився в житті Микити раптово. Коли хлопцеві виповнилося років десять, він із друзями потрапив у міліцію (тоді вона так ще називалася).

Вони залізли в ларьок, поцупили шоколадки та кока-колу. Ось тоді, він вперше і востаннє у житті, відхопив ременя від батька.

А наступного дня, мама відвела його в  секцію по самбо. І його тренером став Анатолій Карпович, – дядько Толя.

Він був суворим, за будь-яку провину, було покарання, дисципліна була жорстка. Але учні його любили і поважали, бо знали, що дядько Толя, за будь-яких обставин, стане на бік хлопчаків, не покине і допоможе у скрутну хвилину.

Коли у Микити раптово не стало  батька, Анатолій Карпович прийшов на допомогу. Він організував похорон, а через деякий час влаштував Микиту на роботу –  кур’єром у невелику фірму.

Хлопець поєднував навчання та роботу. Ці гроші дуже допомогли мамі та молодшій сестрі.

Час біг, Микита закінчив школу і вступив в  іншому місті до медичного. Одружився. А коли повернувся додому, один раз забігав до Анатолія Карповича. Чоловік так само тренував хлопців.

…Чотири роки тому Микита вийшов з магазину. Біля дверей стояв безхатько і просив милостиню. Чоловік порився в кишенях, дістав дріб’язок і кинув у картонну коробку, що стояла біля ніг старого.

– Дякую, – хрипко мовив безхатько і вклонився.

– Чим “бомжам” на пляшку подавати, – пробурчала жінка, що проходила повз них, – краще б собаку безпритульного погодували. Усе користі більше буде.

– Зараз грошей на пляшку збере, очі заллє і валятиметься десь.

Микита миттю глянув на безхатька, знизав плечима і подався додому. Щось знайоме було в його очах. Дійшовши до під’їзду, він зупинився.

– Дядько Толя? Не може бути. Я, напевно, помилився. – Микита замислився. – Очі дуже схожі. У Анатолія Карповича ж сім’я, діти, будинок. Може, здалося?

Він трохи потупцював і повернувся до магазину. Безхатька ніде не було.

– Тут, нещодавно, безхатько милостиню просив, – звернувся він до охоронця, – Не знаєте, куди він подівся?

– Гроші зібрав, – знизав плечима охоронець, – щось купив і пішов.

– А він тут часто буває? Його не Анатолієм звати? – допитувався чоловік. – Де він живе, знаєте?

– Звідки я знаю, – хлопець сплюнув, – Періодично ошивається тут. На таку матір мені ці бомжі здалися.

Микита повернувся додому, знайшов стару записну книжку та зателефонував.

– Не знаю я ніяких Анатоліїв, – відповів незнайомий голос. – Я цю квартиру у жінки купив. Два роки тому.

Щодня після роботи Микита приходив до магазину. Безхатько не з’являвся. Через п’ять днів безрезультатних пошуків він зайшов до дільничного.

– Тут недалеко, старий будинок під знесення є, – припустив дільничний, – безхатченки там тусуються. Подивитися треба. Я з тобою схожу, мало що.

Близько години чоловіки оглядали будівлю та розпитували поселенців. Багато хто відводив очі, або ховався від них.

– Агов, Микито Сергійовичу, йди сюди, – покликав дільничний. – Тут один під ковдрою лежить. Ледве живий. Хворий, мабуть. То не твій? А я, поки що, швидку викличу. Йому  в лікарню треба.

Микита придивився і здригнувся. То був Анатолій Карпович.

Лікування та гарне харчування, яке він  забезпечив, швидко поставили дядька Толю на ноги.

– Дякую синку, – плакав старий і тиснув Микиті руку, – врятував ти мене. Але з іншого боку, навіщо мені таке життя? Краще б зд ох, щоб не мучитися.

– Дядьку Толю, а що з вами  трапилося? – допитувався він. – У вас же все було добре. Сім’я міцна, я ж пам’ятаю.

– Сім’я, – зітхнув старий і витер сльози. – Була родина. Син із онуком на машині розбилися. Дружина тоді злягла від горя. Син не вижив, а онук вижив. Але калі кою залишився.

– Розумієш, йому, щоб відновитись, оперативне втручання потрібне було в Німеччині. Ми все продали – машину, квартиру. У будиночок переїхали на  околиці. Усі гроші невістці віддали.

– Вона онука вилікувала. Але там лишилася. Повертатися не захотіла. Заміж вийшла.

Старий задумливо дивився на стіну. Щось пробурмотів і перехрестився.

– А моя дружина, так і не піднялася. Тихо так пішла, не мучилася. Отут я й зірвався, – не просихав. Під хмелем будинок і спалив. Ось з того часу і живу, де доведеться.

– А невістка? Так і забула вас?

– Ні, – замахав руками дядько Толя. – Вона гарна жінка. Приїжджала з онуком та зі своїм новим чоловіком.

– Вони по згарищу ходили, вона сусідів розпитувала. Шукала мене. Я бачив. Я тоді в кущах ховався. Все бачив.

– А чому не вийшли? – здивувався Микита. – Вони б змогли вам допомогти. Може, з собою б забрали, чи в пансіонат якийсь визначили. Все краще, ніж жити на вулиці.

– Не розумієш ти, – він докірливо глянув на Микиту. – Я вже безхатченком був і завжди не тверезий. Від мене несло смітником. А вони такі гарні та ошатні були. Навіщо їм псувати життя?

– Соромно за мене буде. А раптом цей чоловік німецький глянув би на мене і кинув їх? Ні! Краще так. І їм червоніти не треба, і мені спокійніше.

– Онук гарним став, виріс. На своїх ногах бігає. Не дарма все це було. Не дарма!

– Знаєш, дядьку Толю, коли тебе випишуть, – запропонував Микита, – я тебе до себе заберу. Поїдеш?

– Ні! – замотав головою старий. – У тебе своє життя. Сім’я. Не хочу я тягарем бути.

– А, я не просто так, – засміявся Микита, – Мені на дачі сторож потрібен. Документи відновимо – пенсію отримуватимеш. За будинком буде кому дивитись і собак годувати. Тільки угода, –  в чарку не заглядати!
***
Тітка Таня зустріла Микиту біля воріт.

– Йому погано стало, – заторохтіла жінка, – він у мене лежить. Доповз, попросив швидку викликати.

– Ми його не стали переносити. Нехай поки що у мене побуде. Лікар приїжджав, укол зробив. Каже, тиск підскочив.

– Він не під мухою?

– Ні. Тверезий, – жінка зітхнула. – Лист він отримав. З Німеччини. Онук його знайшов. Завтра приїжджає. Ось він і розхвилювався.

– Онук! Це добре! – посміхнувся Микита. Пам’ятає, значить, завдяки кому він на ноги став. Якщо так наполегливо шукав, – значить не дарма. Буде кому Анатолій Карповичу склянку води подати…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!