Ураган вирував всю ніч, стихло тільки до ранку. З хати виходити було страшно. Що він там накоїв? Дерева хиталися, блискали блискавки.
Іноді наставало затишшя, але потім негода з новою силою обрушувалася на село. Злива сильно била у вікна ще з вечора.
Агата не спала вже давно, переживала. Як тільки розвиднилося, вона піднялася з ліжка і виглянула у вікно. Хмара була вже десь далеко, а над її будинком виднілося блакитне небо.
Перше, що вона помітила, був повалений паркан, а на ньому – сусідська яблуня. Яблука лежали по всьому подвір’ю. Агата вискочила надвір, поспіхом натягнувши на ноги гумові чоботи.
Сусід був уже на вулиці та оглядав шкоду. Дві яблуні та частина даху теплиці, що впала на ділянку Агати. А все, що було на грядках, перетворилося на якесь місиво. Вода була всюди, ніби городом пройшов бурхливий потік.
Агата пішла за будинок. Картопля виглядала із води. Всі яблуні та груші цілі. Навіть стара яблуня вистояла, за неї Агата найбільше хвилювалася. Її ще дід посадив, сам прищеплював.
На ній росли два сорти яблук, але обидва були смачні. Яблук негода збила багато, але жодна гілка не постраждала. Жінка погладила стовбур дерева і пішла по кошик.
Треба все зібрати, доведеться варити компот, варення. Може й сусідові доведеться допомогти зі збиранням яблук. Він нещодавно з лікарні повернувся після операції.
Діти, звичайно, у нього є, але за два роки Агата бачила тільки сина, і то один раз. Та й із лікарні Аркадій приїхав автобусом.
Два роки. Агата жила в дідовому будинку вже два роки. Родичі були дуже незадоволені, що заповіт був саме на неї. У діда було четверо дітей, десять онуків, але дісталося все Агаті.
Навіть її мати закликала все продати та роздати дітям діда. Агата не погодилася, тоді їй надійшла інша пропозиція – компенсувати вартість спадщини, виплатити частки дітям діда.
Наче заповіту й не було. Але заповіт був і заперечити його ніхто не зміг. З Агатою припинила спілкуватися вся родина. А коли чоловік раптом вирішив з нею розлучитися, то Агата поїхала в село.
Сімнадцятирічний син студент залишився із батьком. У нього навчання, та й не збирався він у село до матері. За два роки жодного разу не приїхав. Агата спочатку сама їздила, зустрічалася з ним, але він віддалився. Дзвонити став рідше.
Агата хотіла ввімкнути чайник, але виявилося, що світла немає. Довелося поставити на газ каструлю. У двері постукали, увійшла мати Агати зі своїм новим чоловіком.
– Ну як тобі життя сільське?
– Добре. А ти якими долями?
– Ледве проїхали. Вас по телевізору вже показали, ураган, світла немає. Не передумала повернутися до міста? Не страшно тут?
– Ні, не страшно. Ти так кажеш, наче сама мене лякала, вітер розганяла, дощ проливала. Повернутись? А куди?
– Продати всю цю гнилизну та купити квартиру.
– Ти хотіла сказати взяти іпотеку? А як же частки на всіх дітей, включаючи тебе?
– Мені ти можеш дати частку, а решта переб’ється.
– Мамо, це вже третя версія. Ні! Ні! Ні!
– Не думала я, що ти така ж уперта, як твій покійний дід! А якщо мені дуже потрібні гроші?
– Навіщо? Ти хворієш?
– Ні, але профілактика… необхідна.
– Зрозуміло! За будь-яку ціну, навіть, якщо дочка залишиться без житла?
– Це у тебе не житло.
– А іншого немає і не передбачається. Якщо ти приїхала мене пошкодувати, то не треба. Якщо за грошима, то їх нема. Можу дати лише яблуками. Братимеш?
– Я цих яблук ще за життя твого діда наїлася.
– А в нас урожай добрий.
– У нас?
– У нас у селі. Збирати треба. Допоможеш?
– Даремно я приїхала?
– Якщо їхала не просто мене відвідати, то, звичайно, дарма. У мене справ багато, ураган постарався. Потрібно все встигнути, завтра на роботу. Чай?
– Ні. А про мою пропозицію подумай.
Мати поїхала, а Агата нарешті взяла кошик і пішла в сад.
– Агато, – крикнув сусід. – Ти збери яблука у своєму городі з мого поваленого дерева. Мені одному стільки не треба.
– Я допоможу, мені також багато не треба.
– Але ж у тебе рідня є?
– Рідні є, але їм інше треба, яблуками не беруть!
– Ось і мої не беруть. Вони краще куплять великі та красиві, а мої так собі. Виду товарного немає.
– Зате смак є.
– Ось тут ти маєш рацію.
– Я пиріг з твоїми яблуками можу спекти, приходь чай пити.
– А свої куди? Теж у пиріг?
– І їх туди.
– З нашими яблуками.
– Нехай буде так.
Вода поступово йшла. Все ставало не так страшно. Яблука зібрала, компот зварила, пиріг з’їли. Тільки нову огорожу між двома ділянками так і не поставили.
Аркадій та Агата спілкуватися стали частіше. Аркадій чудово смажив м’ясо, Агата пекла пироги. Аркадій ловив рибу, Агата збирала ягоди. Разом вони збирали гриби.
У кожного були свої грибні місця, якими вони ходили разом. Разом їли пироги та м’ясо. Кожен думав одне про одного.
– Ми вже не молоді, але й не старі. Я пропоную жити разом. Переходь до мене. А то ми ходимо туди-сюди…
– Я згодна.
– Нам треба подати заяву, твої не будуть проти?
– Ні… тобто, напевно, будуть, але це не їхня справа. А твої?
– Про них я не знаю, але, напевно, теж буде непросто.
– Значить розпишемося тихо, а їх поставимо перед фактом.
Вони так і вчинили.
Мати Агати з’явилася першою.
– Що це означає?
– А що таке? Ти ж одружилася, я теж маю право на особисте життя.
– Гаразд, живи. Тільки навіщо тобі тепер дім діда. Час його продати та…
– І всі гроші тобі.
– Ти мене перервала, але думки вірні.
– Значить, я не помилилася. Чекатиму наступної версії. Ні! Будинок стоятиме, сад квітнутиме.
Потім приїхав син, бабуся попросила вплинути на матір, тільки він повернув усе на свій бік. Гроші були йому потрібні.
Та й з боку родичів Аркадія тиск був. Син та дочка раптово приїхали. Пізно про батька згадали. А що з нього взяти, не дім же останній продасть для них.
Ось так і залишилися Агата та Аркадій удвох. Щасливі. Можливо, згодом їхні діти стануть мудрішими й спілкуватимуться з ними. Вони сподіваються, що все ще попереду. А поки всім потрібні тільки гроші, – дружби між ними не буде!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
