Виделка в руці Сергія Тарасовича опустилася на край тарілки із дзвінким брязкотом.
Тітка, що сиділа навпроти, у ошатній крепдешиновій блузці, злякано моргнула. Вона квапливо прибрала руки зі столу і втиснулася в спинку стільця.
Свекор важко піднявся, спираючись вузлуватими пальцями на скатертину. Сиві брови старого зійшлися до самого перенісся.
– Все! – хрипко кинув ювіляр, обводячи притихлу рідню важким поглядом.
– Досить жувати!
За столом одразу стало тихо. Дядько в темному піджаку завмер з бутербродом в руці.
– Святкувати нічого! – Сергій Тарасович підвищив голос до свистячого шепоту.
– Серед нас злодійка сидить, а ви накладаєте олів’є!
– Тату, ну ти чого? – Владислав нервово смикнув комір парадної сорочки.
– Тобі шістдесят вісім років! Рідня через все місто в заторах добиралася! Давай потім спокійно поговоримо!
– Потім не буде! – свекор витягнув палець у бік невістки. – Конверт мій де?
Мар’яна сиділа з самого краю. Вона не здригнулася і навіть не моргнула. Її руки спокійно лежали на колінах, поверх щільної темної спідниці.
– Який конверт, Сергію Тарасовичу? – спитала вона.
– Пенсія за два місяці! – старий стукнув кулаком по столу так, що підстрибнули чарки.
– Уранці у спальні на комоді лежав! Перед приходом гостей сунувся за добавкою до свята – порожньо! А в спальню за весь день тільки ти заходила!
Мар’яна дивилася свекру прямо в очі. За сім років життя в цій трикімнатній квартирі вона звикла до подібних вистав.
Коли минулої зими свекор впустив на овочевому ринку проїзний квиток, винна виявилася невістка. Нібито не в ту кишеню куртки засунула.
Коли у травні на лоджії від вогкості потемніли дошки, крайньою знову призначили Мар’яну. Це ж вона працює диспетчером в аварійній службі тепломережі. Значить, повинна відчувати вологість за кілометр.
– У вашу спальню я заходила о пів на десяту, – сказала Мар’яна. – Квитанції за світло принесла. Ви самі наказали покласти їх біля годинника. Грошей там не було.
– Були! – загримів свекор, наливаючись червоною фарбою.
– Лежали під газетою! А хто вчора на кухні нив, що сирокопчена ковбаса нині, як крило літака коштує? Хто шматком докоряв?
– Докоряв вам ваш син, – відповіла Мар’яна, дивлячись на чоловіка. – Тому, що останні три дні ми збирали стіл на мої відпускні. Ви ж на ювілей жодної гривні не виділили!
Влад весь зіщулився, втягуючи голову в плечі. Він поспішно зиркнув на притихлих родичів.
– Мар’яно, ну навіщо ти при людях? – забурмотів він напівголосно, нахиляючись до її вуха.
– Бачиш же, батькові погано. Людина похилого віку, тиск підскочить. Скажи просто, що взяла на стіл додати! Ну не розрахувала трохи, з кожним буває!
Мар’яна повільно повернула голову:
– Що сказати?
– Ну, скажи, що в магазин побігла і додала на частування! – зашепотів він ще квапливіше.
– Я завтра з авансу зніму. Особисто батькові в тумбочку покладу, – гривня у гривню! Тільки не ганьби сім’ю перед ріднею!
– Тобто, ти мені пропонуєш чужу крадіжку повісити на себе?
– Та яка крадіжка, господи! – Влад нервово засмикав ґудзик на манжеті.
– Свої ж люди сидять! Скажімо, що на господарство пішло! Ну, чого ти рогами вперлася? Бачиш, як старого плющить?
Поруч із свекром сиділа Мирослава. Зовиця приїхала зі свого гуртожитку за годину до гостей. Вона сиділа, опустивши підборіддя, і колупала нігтем край паперової серветки.
Її кругле пластмасове намисто тихо постукувало об ґудзики синтетичної кофти.
– А що тут викручуватись? – подала голос Мирослава, картинно схлипнувши.
– У тата пам’ять, дай боже кожному. Він усе життя на автобазі чесно відорав. Якщо каже, що конверт був, – то був!
Мар’яна перевела погляд на зовицю. У Мирослави під очима сіріли круги від безсонної ночі. Тональний крем лежав нерівними смугами на щоках.
– Мар’яно, ну віддай по-доброму, – продовжувала гнути своє Мирослава, шморгаючи носом. – Ми ж у поліцію заявляти не будемо, – соромно на весь будинок ганьбу розводити!
– Звісно, соромно, Міро, – погодилася Мар’яна. – Особливо тобі.
Зовиця відразу прикусила губу:
– Мені? З чого б це?
– А з того, – Мар’яна трохи підняла підборіддя. – Ти о котрій сьогодні до батька заявилася?
– Як усі, о другій годині! – верескнула Міра.
– Не бреши, – обірвала її Мар’яна. – О дев’ятій ранку ти вже стояла за баками для сміття біля третього під’їзду.
У кімнаті стало чути, як на вулиці шелестять шини машин, що проїжджають. Свекор на секунду затнувся. Його важкі повіки здригнулися:
– Що ти городиш? Не було її тут із ранку!
– Була, Сергію Тарасовичу, – сказала Мар’яна. – Я якраз у магазин ходила за свіжим батоном. І бачила вас обох. Ви в домашніх капцях і жилеті спустилися до палісадника. Мирослава там стояла, тремтіла вся, як осиковий лист.
Мирослава зблідла так, що плями пудри на її щоках стали бурими.
– Ви про щось люто сперечалися біля трансформаторної будки, – продовжувала Мар’яна.
– Потім ви, Сергію Тихоновичу, особисто сунули їй у кишеню куртки довгий білий конверт. Той самий, поштовий, із синьою смугою.
– Брехня! – вигукнула Мирослава, схоплюючись зі стільця. – Не було такого! Тату, скажи їй!
Але свекор мовчав. Він раптом якось обм’якнув у плечах, важко опустився на табурет і дивився на мариновані огірки в кришталевому салатнику.
– Тату? – Владислав розгублено глянув на батька. – Це правда?
– А ти рота не роззявляй! – огризнувся він, але в голосі старого вже не було колишньої командирської міді.
– Мало, що я дав доньці! Мої гроші, кревні! Кому хочу, тому й віддаю!
– Та ти ж щойно Мар’яну злодійкою назвав! – Влад підвищив голос, роздратовано озираючись на родичів. – Ти ж кричав, що вона зі спальні витягла!
– А як мені ще треба було? – зірвався старий на верескливий крик. – Скажи я тобі щиро, ти б хоч гривню сестрі виділив?!
Владислав завмер:
– До чого тут я?
– До того! – батько злісно вишкірився.
– У Мірочки борги по мікропозиках горіли! Їй у двері гуртожитку чужі хлопці стукали, обіцяли шибки побити! Мені рідну дочку під паркан викинути треба було?
– Тату, замовкни… – благала Мирослава, сповзаючи назад на стілець і закриваючи обличчя долонями.
– Ні, ти послухай! – кричав Сергій Тарасович, бризкаючи слиною на скатертину. – Ти під підбором у своєї Мар’янки сидиш! У вас зайвої гривні не випросиш! Минулого разу Міра на чоботи просила – ви що сказали? Сама нехай іде працювати! А дівчинці жити нема на що!
Тітка за столом похитала головою і тихо зітхнула.
– Ох, гріх який… У свято…
Дядько акуратно поклав бутерброд назад на край тарілки і почав розглядати свій наручний годинник.
– От я й віддав їй свої похоронні! – свекор стукнув по колінах долонею.
– А стіл на що накривати? Ти б із своїх пожалів! А так я думав: скажу, що зникли, ти перед ріднею посоромишся, свої викладеш, дірку заткнеш!
– А Мар’янка твоя не переломилася б, якби провину на себе взяла! З неї не зменшиться! Своя родина, могли б і прикрити дівчину!
У кімнаті запанувала важка мовчанка. Влад сидів червоний, як рак. Він не знав, куди подіти руки. Поправляв виделку, чіпав серветку, поглядав то на насупленого батька, то на притихлу рідню.
– Мар’яно… – тихо видавив чоловік, скосивши на неї винні очі. – Ну, бачиш… Батько просто за Міру злякався. Старий чоловік, ну ляпнув зопалу! Ти вже не гнівайся так сильно. Давай по чарці наллємо, замнемо цю справу. Адже гості сидять…
Мар’яна підвелася з-за столу. Ніякого тремтіння в пальцях не було.
Вона поправила складки спідниці, зробила крок до вільного стільця в кутку і зняла з його спинки ошатний фартух, в якому весь ранок смажила м’ясо і різала салати.
Акуратно склала його навпіл. Поклала поверх спинки.
– Мар’яно, ти чого? – Влад смикнувся слідом за нею.
– Ти куди зібралася?
– Пироги в духовці, – спокійно сказала Мар’яна. – Гаряче на плиті, під кришкою. Газ на мінімумі стоїть. Самі впораєтеся.
– Мар’яно, припини! – шикнув Влад, хапаючи її за зап’ясток.
– Тітка з дядьком дивляться! Не ганьби мене перед людьми! Сядь на місце, кому говорю!
Мар’яна м’яко, але твердо вивільнила руку з його пальців.
– Ти перед людьми сам себе зганьбив, Владе! Ще в ту секунду, коли мені чужу крадіжку на шию повісити запропонував!
Вона розвернулась і вийшла із кімнати. У передпокої Мар’яна зняла з вішалки темну куртку. Натягнула черевики, та перекинула ремінь сумки через плече.
– Мар’янко, повернися! – долинув з вітальні хрипкий окрик свекра. – Кому сказано! Бач, образлива яка знайшлася!
Владислав вискочив за нею в передпокій:
– Мар’яно, ну почекай! – Ну, куди ти проти ночі?! Ну помилився старий, ну з ким не буває? У нього серце слабке!
Мар’яна не стала відповідати. Вона взялася за ручку, штовхнула двері та переступила поріг квартири. На сходовому майданчику пахло чужими смаженими пиріжками та вологістю осіннього дня.
Вона спустилася на перший поверх, штовхнула металеві двері під’їзду і вийшла надвір. В обличчя подув прохолодний вітер. З високих тополь, вздовж тротуару, повільно сипалося руде листя.
Двір був порожній. На дитячому майданчику рипіли порожні гойдалки, що розгойдувалися протягом. Мар’яна вдихнула вологе повітря на повні груди і пішла у бік автобусної зупинки.
Минуло три тижні. Очікування родичів, що невістка перебіситься за пару днів і повернеться до плити, не справдилися.
Мар’яна зняла невелику кімнату в старій сталінці, всього за дві зупинки від диспетчерської тепломережі.
За своїми речами вона приїхала в суботу вранці, поки Влад чергував на хлібозаводі, а свекор пішов у поліклініку скаржитися на задишку.
Вона забрала тільки своє: зимове пальто, робочу форму, стос книг з теплотехніки та пару сковорідок, які купувала на свої премії. Чужого не чіпала, навіть подарованого свекром на новосілля чайного сервізу.
Сергій Тарасович за цей час ні краплі не покаявся.
Навпаки, сусідки на лавці біля під’їзду вже за тиждень співчутливо цокали язиками, слухаючи його байки. Старий на всі лади розписував, яка йому дісталася невдячна і злопам’ятна невістка: кинула сім’ю напризволяще через дрібне старече непорозуміння.
Мирослава знову випарувалася. Щойно закрила термінові відсотки, одразу поїхала назад у передмістя, забувши дорогу до батька.
Владислав з’явився наприкінці жовтня. Він підстеріг Мар’яну прямо біля прохідної тепломережі, коли вона виходила після денної зміни.
Чоловік стояв біля паркану, переступаючи з ноги на ногу. Куртка на ньому була розстебнута, комір светра перекошений, а на щоках темніла дводенна неохайна щетина.
– Мар’яно, привіт, – ніяково буркнув він, ступивши їй назустріч і ховаючи руки в кишені.
Мар’яна зупинилася за кілька кроків:
– Доброго дня.
– Я це… поговорити прийшов, – Влад зам’явся, відводячи очі у бік трамвайних колій.
– Скільки можна вихитуватись? Три тижні вже минуло! Пограла в скривджену й вистачить!
– Я не граю, Владе.
– Та гаразд тобі! – Він спробував криво посміхнутися. – Ну, погарячкував батя, з ким не буває? Він стара людина, шістдесят вісім років стукнуло.
– За сестру злякався, ось і зморозив нісенітницю. Я з ним суворо поговорив, він більше тобі кривого слова не скаже!
– І що ти пропонуєш?
– Додому повертайся! – у його голосі прорізалася звична примхлива інтонація.
– Удома шаром покати. Жерти нічого, одні пельмені магазинні варимо. Сорочки мені попрасувати нікому, в пралку білизну закинути нікому… Батько он тиск міряє кожні дві години, крехтить, ходить по кімнатах, як сич.
Мар’яна розчаровано глянула на нього. Перед нею стояв дорослий тридцятишестирічний мужик із широкими плечима та опущеними куточками губ.
І в цих очах не було ні краплі каяття за те приниження, через яке він змусив її пройти перед усією ріднею.
Була лише прикрість від порушеного побутового затишку та небажання самому прати власні шкарпетки.
– Ти навіть зараз не зрозумів, правда? – тихо спитала Мар’яна.
– Чого я не зрозумів? – Влад роздратовано хитнув головою. – Що ти з мухи слона роздула? Ну, вибачився я за батька, що тобі ще треба? На коліна перед тобою стати, чи що?
– Мені від тебе нічого не треба, Владе! – Відповіла вона. – Ти ж не дружину додому кличеш.
– А кого?
– Безплатну прислугу! Яка варитиме твоєму татові супи, терпітиме його вигадки і мовчатиме в ганчірочку, коли на неї всіх собак вішають! Аби хлопчик Влад перед тітками залишався добрим сином.
Владислав потемнів обличчям:
– От, значить, як? Сім’ю руйнуєш через бабську гордість?
– Сім’ї у нас з тобою не було, – сказала Мар’яна. – Була безплатна обслуга за ветераном автобази.
Вона обійшла його збоку і попрямувала до трамвайної зупинки.
– Мар’янко! – крикнув він їй у спину, не зрушивши з місця. – Ти пошкодуєш! Прибіжиш назад, та пізно буде! Кому ти потрібна під сорок років?
Мар’яна навіть не забарилася. До зупинки з металевим перестуком якраз підходив порожній вечірній трамвай.
Вона підійнялася по високих щаблях у теплий, освітлений салон, зайняла місце біля вікна і притулилася плечем до прохолодного скла.
За вікном пропливали осінні п’ятиповерхівки, вивіски магазинів і перехожі, які поспішали додому.
А попереду у неї був тихий вечір у її власній орендованій кімнаті, де ніхто не посміє назвати її злодійкою…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Мар’яна, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
