Про те, що батько живий, Варя дізналася, коли занедужала. Вона давно погано почувалася, навіть зверталася до шкільної медсестри, та виписала Варі направлення до невролога.
Варя попросила маму її записати, та забула і потім довго докоряла себе, розмірковуючи про те, як би все могло скластися, дізнайся вони про недугу раніше.
– Як живий? – перепитала Варя.
Мама дивилася собі на шкарпетки. На великому пальці нахабно світилася дірка.
– Живий, – повторила мама. – Вибач.
Про рідного батька Варя довго нічого не питала. Вона його не пам’ятала, хоч знала, що він був. З двох років її виховував вітчим, якого вона називала батьком, він її й узяв за дочку.
Коли їй було тринадцять, стосунки з вітчимом зламалися: їй здавалося, що він багато вимагає, багато лає, не дає їй жити. І тоді вона захотіла побачити рідного тата.
Три місяці тягла з мами жили, вимагала надати ім’я, адресу, номер – хоч щось. Мама зображала німу статую і нічого не казала.
Варя чула, як мама та вітчим шепотілися, мабуть, вирішували, говорити їй правду, чи ні. Як би вона не сварилася з вітчимом, Варя була впевнена, що це він умовив маму зізнатися.
– Він загинув, – сказала мама. – Розбився у горах.
Дивно, що Варя їй тоді повірила. І не попросила жодних підтверджень, родичів бодай могла знайти. Та не знайшла.
– Я подзвонила йому. Він згоден здати аналіз. Якщо він підійде, тобі зроблять пересадку кісткового мозку. І все буде гаразд.
Тоді Варя зрозуміла, що добре вже не буде. Ніколи. Мати її обманювала, батько покинув, вітчим самоусунувся, заявивши, що силою не бути милою. Кому вона тепер потрібна? Тому й захворіла,- природа позбавляється непотрібного.
– Я не хочу! – Сказала Варя. – Не треба жодного втручання, ненавиджу вас, не хочу жити!
Мама намагалася її обійняти, але Варя вирвалася і пішла до своєї кімнати.
Небо зливалося з туманом, що висів у повітрі, так що неможливо було зрозуміти, де обрій. Варі подобалося, що її вікна виходять на пустир, хоча мама зітхала, коли вони тільки переїхали, що невдало.
Решта вікон виходила на подвір’я, що Варі здавалося, навпаки, нудним. Так вона могла бачити захід сонця, а у дворі тільки діти та старенькі.
Але сьогодні заходу сонця не було, світ поринув у сіру імлу і не збирався з неї виходити навіть у хвилини між днем і ніччю. Світ темнів і розпливався, як і все життя Варвари.
Коли вона почула кроки, подумала, що мама йде просити вибачення. Але це був вітчим. Він зупинився на порозі, ніби боявся, що Варя пожене його геть.
– Не гнівайся на матір. Вона хотіла як краще!
– Як краще, ага! Тобі сподобалося б, якби тебе поховали ось так?
– Вона писала йому. Казала, що ти хочеш зустрітись. Він не відповів. Мати подумала, що так буде краще, – повторив він.
Варя прикусила губу. Не відповідав. А тепер ось довідався, що вона на межі життя, і відповів.
Вітчим потупцював у дверях і, не дочекавшись відповіді від Варі, пішов на кухню.
До мами вона пішла лише за годину. Насправді відразу все вирішила, але дала час усім охолонути.
У маминій кімнаті стояв ванільний запах її парфумів, який завжди перебивав інші аромати, але Варя все одно їх відчувала: розсипчаста пудра, якою мама покриває своє гарне обличчя, крем для рук із полуницею, затхлість бібліотечних книг.
Мама любила купувати книги в бібліотеці, вважаючи це особливим шиком. Лампа була вимкнена, її постать зливалася з кріслом, довгий халат прикривав її білі ноги. Мама не любила штучну засмагу, і всю зиму страждала, чекаючи на літнє сонце.
– Гаразд, – сказала Варя. – Нехай здає свій аналіз.
Про те, що батько підходить, вона дізналася у лікарні. Їй погіршало, хоча лікар обіцяв, що час ще є. Часу не було. Як і її, вона майже припинила існувати.
Варя лежала, відвернувшись до стіни, колупаючи шматочок фарби нігтем. Вона дивилася на тріщини й почувала себе штучною.
Все, що відбувалося з нею, здавалося не справжнім. Вона увігнала шматочок фарби під ніготь, так що виступила кров, ніби це могло допомогти відчути себе живою.
Продавлена сітка ліжка, голоси медсестер у коридорі, лікарняний запах – все здавалося їй ілюзією, сном, що затягнувся.
Перш ніж вона розплющила очі, Варя відчула його запах і зрозуміла, що пам’ятає його. Вона втягнула запах тютюну, змішаний з машинним мастилом. Судомно видихнула і розплющила очі.
Чоловік із накинутим на плечі білим халатом стояв біля ліжка. У нього було засмагле, порізане зморшками обличчя, густі прямі брови, як і в самої Варі, карі, широко розставлені очі.
– Привіт, дочко.
Голос у нього був низький і теж знайомий.
– Привіт, – прохрипіла Варя, прокашлялась і повторила. – Привіт.
Батько виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. У нього була дружина та троє синів. Працював він слюсарем, ремонтував тролейбуси.
Варя і не знала, що є така професія. Розповіла йому, що хоче стати кінологом, але мама проти й тому вона піде на ветеринара. А потім все одно кінологом.
– Собаки краще за людей, – сказав батько.
Оперативне втручання пройшло успішно. Варя чекала, що батько зайде, чи хоч подзвонить, але він не з’являвся.
Зате мама та вітчим приходили по черзі через день: мама залишала після себе ванільний аромат та нові книжки, не помічаючи, що старі Варя не відкривала.
Вітчим просто сидів поруч і розповідав усілякі дурниці, навіть, якщо Варя лежала, відвернувшись до стіни.
У день виписки Варя теж чекала на батька. Вірила, що він приїде. В очікуванні лікаря вона встала, подивилася на прочинене вікно з каламутними відбитками дитячих долонь.
Зробила крок до нього, вдихаючи сире прохолодне повітря, відчула, як підлога гойдається під ногами, немов вона стоїть у човні посеред швидкої річки.
У палаті більше нікого не було, і Варя відчинила вікно. В обличчя вдарив вітер, приголомшивши її запахами набряклих бруньок, вологої землі, запорошеного асфальту.
Машини проносилися повз, розлякуючи зграйки спритних горобців. Від блакиті весняного неба різало очі.
Вона подумала про батька. Про його грубі руки, рідке волосся, зачесане набік, щоб приховати жовту лисину, про те, як він день у день лагодить тролейбуси.
Тепер, коли вона бачитиме ці залізні махини зі смішними рогами, як вуса коника, думатиме про батька.
Внизу чекали вітчим і мати. Вони, як завжди, вчепилися один в одного, ніби шторм, і ноги їх не тримали, як і Варю після довгої хвороби.
Вони вже зібралися йти, коли двері відчинилися, з вулиці пахнуло теплом. Батько в робочій куртці тримав двері. В руках у нього був букетик тюльпанів.
Варя витерла долонею очі, посміхнулася і зробила крок вперед. Їй було приємно, що він про неї не забув, – значить вона йому не байдужа…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі, та вподобайки!
