– Не хочу я дітей, вони мені не потрібні, ясно! Якщо тобі так терміново знадобилося немовля, то шукай іншого, який погодиться і тебе, і дитину твою тягнути!
– А я не маю наміру! Не влаштовує – збирай манатки та дуй звідси!
– Купимо тобі собаку, Ладо. Якщо тобі так приперло про когось піклуватися, давай візьмемо лабрадора.
– Вони добрі, поступливі. Будеш з ним у парку гуляти, – Іван навіть не відірвався від планшета, гортаючи стрічку новин.
Лада завмерла з тарілкою в руках.
– Собаку?! – перепитала вона, і голос її здригнувся. – Ваня, ти зараз серйозно? Мені тридцять два роки. Я п’ять років чекаю, коли ти дозрієш для нормальної сім’ї!
– Я не хочу лабрадора, я хочу дитину!
Ваня нарешті підняв очі й зітхнув так, ніби пояснював великі істини не розумному малюкові.
– Слухай, ну яка дитина? Ми тільки-но почали жити на своє задоволення. У нас Мальдіви наступного місяця, за пів року – гірськолижний курорт.
– У бізнесі зараз такий завал, мені потрібна тиша, а не крики ночами та пелюшки по всій квартирі.
Квартира, до речі, із дизайнерським ремонтом. Ти уявляєш, на що її перетворить немовля?
– Квартира… – Лада гірко посміхнулася. – Ти боїшся за паркет? Ваню, подивися на мене. Я дитячий лікар, я щодня бачу цих дітей, я знаю про них все: як вони пахнуть, як вони плачуть, як у них зуби ріжуться.
– І я приходжу додому, в цю твою дизайнерську квартиру, і мені хочеться вити!
– Ладо, не роби драму на порожньому місці, – чоловік знову уткнувся в планшет. – Рано ще! Ну, об’єктивно – рано.
– Зараз і в сорок народжують, медицина ого-го. Поживи для себе. Слухай, купи лахміття, сходи у спа, заспокойся. Чого тобі не вистачає? Машина є, гроші є.
– Мені цього не вистачає, Вань…
– От і добре, – відрізав він. – Я люблю порядок. А собаку таки придивися. Тільки гладкошерсту, щоб не облазила.
Лада вийшла із кухні. Пройшла у ванну, ввімкнула воду сильніше, сіла на край джакузі й заридала.
Перед очима стояли обличчя її братів, галасливий батьківський дім і те життя, про яке вона весь час мріяла.
Лада була восьмою дитиною в сім’ї. Після неї народилося ще троє братів – безшабашна трійця.
У їхньому маленькому будинку в передмісті тихо в принципі не було: вранці на кухні стояла пара від каструль з кашею, в коридорі вічно валялися чиїсь сандалії, а на мотузках у дворі ляскали на вітрі нескінченні простирадла та майки.
– Ладо, допоможи! – кричала мама, намагаючись одночасно насипати борщу та заплітати косу молодшій сестрі.
І Лада допомагала. Вона вміла все: переповити немовля, вгамувати кольки, нагодувати примхливого брата і помирити тих, хто не поділив єдину на всіх машинку.
Вона росла у цьому хаосі й була абсолютно щасливою. Їй здавалося, що доросле життя – це те саме, тільки трохи більше порядку і люблячий чоловік, який носитиме її на руках.
– Ось побачите, – казала вона подружкам у школі, – у мене буде троє. Двоє хлопчиків і дівчинка. Обов’язково.
У школі Лада була “ботанічкою”, закінчила її на відмінно. Поки старші сестри тікали на танці та потай фарбували губи у під’їзді, Лада сиділа над підручниками з біології.
Брати її любили та поважали – вона могла одним поглядом змусити їх замовкнути.
Згодом був медичний інститут. Шість років зубріжки, латині, безсонних ночей над анатомічним атласом.
Коли однокурсниці крутили романи, Лада бігла в бібліотеку.
– Слухай, Ладо, ти коли жити почнеш? – питала її сусідка по гуртожитку, збираючись на побачення. – Хлопці на тебе заглядаються, а ти, як монашка.
– Встигну, – спокійно відповіла Лада. – Спершу диплом, потім кар’єра. Сім’я – це серйозно. Для неї фундамент потрібний.
Вона здобула червоний диплом. Батьки плакали від щастя, коли вона пішла працювати дитячим педіатром у міську поліклініку.
Їй було двадцять чотири, і вона вірила, що тепер усе почнеться. Але не почалося.
Робота забирала весь час: будинок – поліклініка, поліклініка – будинок, виклики, щеплення, нескінченні звіти.
У тридцять років Лада зрозуміла, що всі її брати та сестри вже мали дітей.
– Ладо, ну коли ж ми на твоєму весіллі погуляємо? – Зітхала мама на сімейних обідах. – Дивись, племінників уже цілий взвод, а в тебе лише стетоскоп у сумочці. Пора б уже, дочко. Чоловік потрібний. Опора.
– Мамо, де я його візьму? У черзі на рентген? – жартувала Лада.
Але в глибині душі їй було страшно залишитись одній.
Ваню вона зустріла випадково. У неї заглухла машина на перехресті. Стара «десятка», подарунок батька, просто чхнула і затихла.
Лада стояла під дощем, намагаючись відчинити капот, коли поряд пригальмував величезний чорний позашляховик. З нього вийшов чоловік.
– Допомога потрібна? – спитав він.
– Якщо ви розумієтеся на запалюванні, то дуже, – буркнула Лада, відкидаючи мокре пасмо волосся.
Він не розібрався, але викликав евакуатор та відвіз її додому.
Ваня був старшим на п’ять років. У нього був свій бізнес, квартира в центрі, машина, про яку Лада навіть не мріяла.
Він залицявся гарно, наполегливо, дарував величезні букети, водив у ресторани, де Лада спочатку почувала себе не у своїй тарілці.
– Ти така справжня, Ладо, – говорив він, накриваючи її руку. – Жодного пафосу, лікуєш дітей, рятуєш світ. Я хочу, щоб ти завжди була поряд!
За рік вони одружилися.
Весілля було шикарне, Лада відчувала себе принцесою. Вона вірила, що її мрія нарешті справджується. Перед РАЦСом вони обговорили майбутнє.
– Ти ж хочеш дітей, Вань? – обережно спитала вона тоді.
– Звісно, - усміхнувся він. – Але ж давай не відразу. Давай спочатку світ подивимось, на ноги встанемо. Я хочу, щоб у нашої дитини було все найкраще.
Лада погодилася – це звучало розумно. Але щось пішло не так…
Зараз, сидячи у ванній, Лада розуміла, що чоловік тоді їй набрехав. За п’ять років вони змінили три машини, об’їздили половину Європи, купили квартиру.
Лада пересіла на новенький кросовер, змінила гардероб, але щовечора вона все одно поверталася до однієї розмови.
– Вань, ну обговорім. Мені тридцять два. Здоров’я не вічне…
– Ладо, не починай. У мене контракт горить. Давай за пів року повернемося до цієї теми?
І так нескінченно. Пів року, ще пів року, «після відпустки», «після Нового року».
Ранок у поліклініці розпочався, як завжди.
– Ладо Олексіївно, ми на щеплення! – до кабінету зазирнула молода матуся. У неї на руках сидів однорічний карапуз у смішній шапці з вухами.
– Проходьте, Таню. Як наш Тимофій? – Лада посміхнулася.
Вона кожного свого маленького пацієнта знала на ім’я.
– Ой, зуби у нас, – сказала Таня. – Ночі не спимо, вередуємо. Чоловік злиться, каже, скоро в гараж переїде.
– Але ви подивіться, який він у мене великий! Тимко, покажи тітці лікарю зубки!
Малюк посміхнувся, пускаючи бульбашки, і потягнувся рученятами до блискучого фонендоскопа на шиї Лади.
Лада взяла його на руки, і серце її стиснулося так сильно, що стало важко дихати.
– Гарний який… – прошепотіла вона. – Здоровенький.
Коли Таня пішла, Лада просто сіла за стіл і затулила обличчя руками.
– Ладо Олексіївно, з вами все добре? – до кабінету зазирнула медсестра, літня Ганна Петрівна.
– Так, Ганно Петрівно. Просто голова трохи паморочиться.
– Ви втомилися. Он, бліда яка. Пора вам самій у декрет, Ладо. Дивлюся на вас – ну природжена мати.
-Чого тягнете? Чоловік багатий, будинок – повна чаша.
– Рано нам ще, Ганно Петрівно, – гірко відповіла Лада, повторюючи слова Вані. – Якось не вчасно…
– Ех, дочко… – зітхнула медсестра. – Вчасно тільки приходить старість. А діти – вони приходять, коли кохання через край. Ти дивися, не спізнися. У нас у медицині “потім” часто означає “ніколи”.
Увечері вона поїхала до батьків. Там знову був балаган – брат Антон приїхав із дружиною та двома близнюками.
– Ладо! – закричав він, підхоплюючи її та кружляючи по кімнаті. – Дивись, які бійці виросли! Дядька молодшого вже за вуха тягають!
Батько сидів у кріслі, задоволено жмурячись, мама накривала на стіл.
– Сідай, Ладо. Ваня що, знову на роботі?
– Так, мамо. Справи в нього.
– Справи… – мама уважно подивилася на неї. – Ти якась не така сьогодні. Сталося що?
Лада притулилася до плеча матері, як у дитинстві.
– Мамо, він не хоче. Взагалі не хоче. Сказав – собаку купимо.
У кухні настала тиша, навіть близнюки притихли, відчувши напругу. Мама зітхнула.
– Значить, не твоя це людина, Ладо.
– Як не моя, мамо? Ми п’ять років разом. Любимо один одного… Мабуть.
– Кохання – коли двоє в один бік дивляться, – подав голос батько з крісла. – А ви, як лебідь та рак. Він свій бізнес тягне, за свій комфорт переживає, а ти – за сім’ю.
– Ти ж у цьому виросла, ти ж без дітей зачахнеш, як квітка у темряві.
– Але ж я не можу його змусити! – Вигукнула Лада. – Я не хочу обманом, не хочу сварок.
– А можеш себе ламати? – тихо спитала мама. – Подивись на нього! П’ять років він тебе сніданками годує.
– А завтра тобі сорок. І що? Будеш у порожній квартирі з собакою сидіти та на племінників у свята дивитись?
Лада поїхала від батьків у сум’ятті. Під’їхавши до під’їзду, зупинилася біля дитячого майданчика – там, попри вечірню прохолоду, ще гуляли люди.
Молодий тато, ще зовсім хлопчик, катав на гойдалках доньку.
– Вище, тату! Ще вище! – Дзвенів дитячий голос.
Хлопець сміявся, підштовхуючи гойдалку. Він не виглядав багатим чи успішним, на ньому була проста куртка, стоптані кросівки.
Але в тому, як він дивився на дівчинку, було стільки кохання, скільки Лада не бачила від чоловіка за всі п’ять років їхнього шлюбу.
Вона повернулася додому після десятої. Ваня був у кабінеті, щось швидко друкував на ноутбуці.
– О, прийшла, – кинув він, не обертаючись. – Я там піцу замовив, на кухні стоїть. Погрій собі, коли хочеш.
Лада пройшла в кабінет і стала прямо перед ним.
– Ваню, подивися на мене.
Він неохоче підвів голову.
– Ну, чого ще? Я зайнятий, Ладо. Реально важливий тендер.
– Я сьогодні була у батьків, і зрозуміла одну річ. Я більше не чекатиму!
Ваня посміхнувся, відкидаючись на спинку шкіряного крісла.
– І що це означає? Знову ультиматуми?
– Це означає, що я хочу дитину. Зараз. Цього року. Я готова піти з роботи, якщо ти боїшся, що я буду заморюватись.
– Я готова займатись усім сама. Але мені треба знати – ти зі мною чи ні?
Іван з хвилину помовчав і потім гаркнув:
– Ні! Не хочу я дітей, не потрібні вони мені, зрозуміло!
– Якщо тобі так терміново прям знадобилося немовля, то шукай іншого недолугого, який погодиться і тебе, і дитину твою на горбу тягнути!
– А я не маю наміру! Не влаштовує – збирай манатки та дуй звідси!
Ладу двічі просити не довелося.
…Син у Лади з’явився у другому шлюбі – Миколу вона зустріла за пів року після розлучення з Іваном.
Він прийшов до неї на прийом із крихітною донькою. Батько-одинак, вдівець якось одразу запав їй у душу.
Зійшлися через два місяці після знайомства, а через рік Коля забирав із пологового кохану дружину та сина. Іноді потрібно не тільки мріяти, а й робити конкретні дії, щоб досягти свого, – бо під лежачий камінь вода не тече!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
