Чоловік вперше поїхав попрацювати до Німеччини багато років тому. Він працює у ай-ті і, якщо я не дуже помиляюсь, міг би працювати звідусіль.
Коли він поїхав вперше, то підписав тут контракт, пройшов адаптацію у комапанії і повернувся додому. У нас тоді одна тільки доня була. Він пробув вдома пару тижнів і сказав, що має їхати знов.
Влад не приховував, що на роботу він там не ходить. Як і тут – працює він з дому. Але повертатись відмовлявся.
Я розуміла, що родина розділена бути не може, тож приїхала з донею до Влада. Питала чи він хоче жити тут, чи на батьківщині, чи ще деінде. Зрозумілої відповіді отримати в мене не вийшло.
Декілька місяців пішло на пересилання наших речей зі зйомної квартири в Україні, на зйомну ж у Німеччині. Ми змогли перестати платити за одну квартиру, але тепер і вертатись нам не було куди.
Я намагалась звикнути до нової країни. Але мені тут все не те. Особливо мова. Я співачка і оратор, принаймні колись була. І мені ну дуже некрасиво звучить. Не хочу вчити, звикати, адаптуватися.
Я просила чоловіка обрати будь-яку іншу країну, або ж додому поїхати. Він ніби чув, ніби погоджувався, але геть нічого не робив. Хоча чого я вас обманюю? Робив! Він робив собі громадянство. І все ще в процесі.
У нас народилась друга доня, а зовсім нещодавно син. Ми зараз не просто чужі люди під одним дахом, ми мучимо одне одного. Він не дає мені жодної надії, що я колись житиму в країні, яку не ненавиджу.
На різдвяні свята я дуже хотіла до України, просилася, плакала. Він в якийсь момент сухо сказав, що можу поїхати, але з дітей взяти з собою тільки найменшого. Боявся, що як поїду з усіма, то вже не повернуся.
Він би і сам хотів відвідати батьків, рідних. Але мені на зло вперся, просто тому, що це мені важливо. Впевнена, якби мені було все одно – ми би поїхали вп’ятьох.
Я не хотіла лишати дівчат, але паспорти з квартири нещодавно зникли. Він просто забрав із дому усі документи (і мої також). Сварки не поліпшили ситуацію. Тож ми з Марком так і поїхали на різдвяні до України вдвох.
Я побачила друзів і рідних, нарешті їла нашу кращу в світі їжу. І мова, як мені звучала мова. Ми планували тиждень, але провели три, повернулися наприкінці січня.
Я так захопилася надією повернутись в Україну. Я розмовляла з чоловіком щодня, просила, благала. Я почала консультуватись з українськими адвокатами, бо ж громадянство у всіх поки ще українське.
Я не працюю стільки, скільки років старшій донечці. А ще я не маю вищої освіти. Я не знаю мов. Я економічно залежна. А Влад – він гарний тато, хай би який чоловік.
Всі в один голос кажуть, що дітей мені не забрати. Розлучатися взагалі ризиковано. Але я шукала вихід, я радилась, я говорила з родичами Влада і просила їх домогти.
24 лютого моє серце стислося. Мені не лише за мою країну болить, але й всі надії на повернення розбилися вщент. Ну хто мені дозволить забрати дітей і поїхати в країну, де війна.
Почуваюся наче у замкнутому просторі, ніби сама собі не належу. Друзів тут не маю, мови не знаю, не маю ніяких прав і власної думки у родині. Хочеться просити про допомогу, але яку саме, просто не знаю.
Досі не можу схаменутися після приниження, яке влаштував мені власний чоловік. Як після такого дивитися…
Після заміжжя ми переїхали до рідного міста чоловіка. Винайняли однокімнатну квартиру. Мені подобалося наше життя,…
Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли…
Я понад рік перебуваю у шлюбі. З батьками мого чоловіка я завжди була у чудових…
У дитинстві я мала чітке відчуття, що мене привели на світ тільки для того, щоб…
Ось вже двадцять три роки я одружена з людиною в якої дуже непростий характер. Сучасні…