Чоловік вперше поїхав попрацювати до Німеччини багато років тому. Він працює у ай-ті і, якщо я не дуже помиляюсь, міг би працювати звідусіль.
Коли він поїхав вперше, то підписав тут контракт, пройшов адаптацію у комапанії і повернувся додому. У нас тоді одна тільки доня була. Він пробув вдома пару тижнів і сказав, що має їхати знов.
Влад не приховував, що на роботу він там не ходить. Як і тут – працює він з дому. Але повертатись відмовлявся.
Я розуміла, що родина розділена бути не може, тож приїхала з донею до Влада. Питала чи він хоче жити тут, чи на батьківщині, чи ще деінде. Зрозумілої відповіді отримати в мене не вийшло.
Декілька місяців пішло на пересилання наших речей зі зйомної квартири в Україні, на зйомну ж у Німеччині. Ми змогли перестати платити за одну квартиру, але тепер і вертатись нам не було куди.
Я намагалась звикнути до нової країни. Але мені тут все не те. Особливо мова. Я співачка і оратор, принаймні колись була. І мені ну дуже некрасиво звучить. Не хочу вчити, звикати, адаптуватися.
Я просила чоловіка обрати будь-яку іншу країну, або ж додому поїхати. Він ніби чув, ніби погоджувався, але геть нічого не робив. Хоча чого я вас обманюю? Робив! Він робив собі громадянство. І все ще в процесі.
У нас народилась друга доня, а зовсім нещодавно син. Ми зараз не просто чужі люди під одним дахом, ми мучимо одне одного. Він не дає мені жодної надії, що я колись житиму в країні, яку не ненавиджу.
На різдвяні свята я дуже хотіла до України, просилася, плакала. Він в якийсь момент сухо сказав, що можу поїхати, але з дітей взяти з собою тільки найменшого. Боявся, що як поїду з усіма, то вже не повернуся.
Він би і сам хотів відвідати батьків, рідних. Але мені на зло вперся, просто тому, що це мені важливо. Впевнена, якби мені було все одно – ми би поїхали вп’ятьох.
Я не хотіла лишати дівчат, але паспорти з квартири нещодавно зникли. Він просто забрав із дому усі документи (і мої також). Сварки не поліпшили ситуацію. Тож ми з Марком так і поїхали на різдвяні до України вдвох.
Я побачила друзів і рідних, нарешті їла нашу кращу в світі їжу. І мова, як мені звучала мова. Ми планували тиждень, але провели три, повернулися наприкінці січня.
Я так захопилася надією повернутись в Україну. Я розмовляла з чоловіком щодня, просила, благала. Я почала консультуватись з українськими адвокатами, бо ж громадянство у всіх поки ще українське.
Я не працюю стільки, скільки років старшій донечці. А ще я не маю вищої освіти. Я не знаю мов. Я економічно залежна. А Влад – він гарний тато, хай би який чоловік.
Всі в один голос кажуть, що дітей мені не забрати. Розлучатися взагалі ризиковано. Але я шукала вихід, я радилась, я говорила з родичами Влада і просила їх домогти.
24 лютого моє серце стислося. Мені не лише за мою країну болить, але й всі надії на повернення розбилися вщент. Ну хто мені дозволить забрати дітей і поїхати в країну, де війна.
Почуваюся наче у замкнутому просторі, ніби сама собі не належу. Друзів тут не маю, мови не знаю, не маю ніяких прав і власної думки у родині. Хочеться просити про допомогу, але яку саме, просто не знаю.
