– Тебе можна привітати? – хитрим голоском промовила зовиця Христина, тільки-но Алевтина відповіла на дзвінок.
– Із чим? – трохи зніяковіла родичка, не відразу зрозумівши, про що йдеться.
– Ходять чутки, що ти тепер у нас багатий Буратіно, – уїдливо відповіла жінка. – Ну не роби вигляду, що не ти стала володаркою київської квартири.
Тільки після цих слів збентежена Алевтина зрозуміла, про що говорила сестра чоловіка.
Близько місяця тому вона несподівано отримала у спадок від троюрідної бабусі, яку бачила лише кілька разів у житті, квартиру у столиці.
– Так, дякую, – трохи зніяковівши, відповіла на привітання Алевтина.
Вона практично не спілкувалася із зовицею і тому була дуже здивована її дзвінку.
Христина дружину брата не прийняла, вважаючи, що та зазіхала на їхню двоповерхову батьківську хату, тим більше, що Алевтину Валентин привів уже в положенні.
– Добре, будемо до вас тепер у гості приїжджати. До того ж твоя старша племінниця зібралася цим літом у Києві вступати, – затараторила у слухавку Христина.
Невістка здивувалася, важко розуміючи, про кого саме йдеться. Вона знала, що у сестри чоловіка три дочки, проте бачила їх за сім років сімейного життя всього кілька разів.
До слів Христини жінка поставилася не серйозно і практично одразу забула про них.
Спадком, що несподівано звалився їй на голову, вона вирішила розпорядитися на свій розсуд.
Оскільки самі з чоловіком вони жили у передмісті Києва, квартиру вирішили здавати.
Зайві гроші Алевтина витрачала на оплату додаткових гуртків і секцій для дітей, а також на походи в салони краси.
Про те, що у них із Христиною була розмова з приводу квартири, жінка згадала, коли зовиця знову їй зателефонувала.
– Ну що, киянко, завтра зустрічайте нас на залізничному вокзалі, – з діловим виглядом повідомила родичка. – Ми з твоєю племінницею приїжджаємо о пів на третю.
– Куди ви приїжджаєте? – остовпіла Алевтина.
– Куди, куди… в Київ, куди ж ще? – вигукнула вона. – З Ганнусею. Я ж казала, що вона вступати зібралася, – по голосу було очевидно, що Христина роздратована.
– Ми ж не в Києві живемо, – незрозуміло відповіла Алевтина.
– Ви ні, зате там є квартира. Вона нам і потрібна, – загадково цокнула язиком зовиця.
– Ти кажеш про квартиру бабусі? – пожвавішала жінка. – Я її здала ще два місяці тому.
– Як це здала? Ми ж з тобою домовлялися, що приїдемо та зупинимось у цій квартирі! – розлютилася Христина. – Тобто замість допомоги рідні ти чужим заради грошей надала своє житло?
– Чому я мала їм відмовити? – спантеличено спитала Алевтина. – Я нічого тобі не обіцяла…
– Як це? Пам’ять відбило? Тоді я тобі нагадаю, що дзвонила і казала, що ми з донькою приїдемо! – злісно процідила крізь зуби зовиця.
– Мало що ти мені сказала, я нічого не обіцяла! Ти сама чомусь вирішила, що я погодилася, – заперечила жінка, яка була вражена нахабством Христини.
– Ми виїжджаємо сьогодні ввечері й завтра вже будемо в Києві до третьої години, – холодним тоном промовила вражена родичка.
– У тебе є час виставити своїх квартирантів. Нагадаю на хвилиночку, що ти дружина мого брата, тому ми, хоч би як там було, родичі!
– Я нічим не можу тобі допомогти, – цією фразою жінка ясно дала зрозуміти, що маніпуляції зовиці зазнали поразки.
– Ми завтра будемо у Києві! – не звертаючи уваги на слова Алевтини, викарбувала кожне слово Христина і, не попрощавшись, поклала слухавку.
Про те, що невістка відмовила родичам у допомозі, її чоловік Валентин дізнався майже відразу.
Чоловікові зателефонувала роздратована Христина і поскаржилася на жадібну родичку.
На її подив, Валентин став на бік дружини та заявив, що тільки їй вирішувати, кого пускати у свою квартиру.
– Значить, після одруження ти на всіх родичів вирішив покласти болт? Я відразу зрозуміла, як побачила її сім років тому, що ти будеш підкаблучником, – звинуватила брата Христина і різко перервала розмову.
Алевтині здавалося, що на цьому все закінчилося. Проте наступного дня знову пролунав телефонний дзвінок.
Зовиця зневажливо повідомила жінку про те, що вони з дочкою вже на вокзалі.
– Навіщо ви приїхали, якщо вам було рідною мовою сказано, що мені нема куди вас селити? – розгублено відповіла Алевтина.
– Ти досі не виселила квартирантів? – здивувалася Христина, яка щиро розраховувала на те, що невістка до неї прислухається.
– І не збираюся! Винаймайте квартиру, номер у готелі, що завгодно, – з байдужістю відповіла жінка.
– Не думаю, що наша мама зрадіє, коли почує, як ти вчинила з її дочкою та онукою, – вирішивши залякати родичку, суворо промовила Христина.
– Все-таки у нас з тобою і так були не найкращі стосунки, але ти вирішила їх остаточно зіпсувати. Ти розумієш, що своєю відмовою підписуєш собі вирок?
– Твої залякування не допоможуть. Я нічим тобі не зобов’язана, – різко обложила зовицю Алевтина.
– Це ми ще побачимо. У тебе є двадцять хвилин, щоб розкаятися і все виправити, – вона вирішила з панського плеча дати родичці ще один шанс.
Замість відповіді Алевтина мовчки поклала слухавку, вирішивши більше не приймати дзвінки від сестри чоловіка.
Щоб прояснити ситуацію, Валентин подзвонив до матері. Чоловік захотів дізнатися, що відбувається, і чому сестра раптом вирішила сісти їм із дружиною на шию, хоча заздалегідь була попереджена про те, що прийняти їх із дочкою ніхто не зможе.
Жінка, як виявилося, нічого не знала про це, чи просто вдала, ніби не знала.
Принаймні, все виглядало саме таким чином. Валентину ж здалося, що мати намагалася переконати його в тому, що вона не стала ні на чий бік.
Христина разом із дочкою ні з чим повернулася вечірнім рейсом додому.
Щоб помститися невістці та братові за негостинність, жінка пустила чутки про те, що вони, відмовивши племінниці у притулку, винні в тому, що дівчинка не змогла вступити до столичного університету.
Родичі трохи побалакали на цю тему, але швидко забули, оскільки чудово знали характер Христини
У житті Валентина та Алевтини нічого не змінилося. Вони, як не спілкувалися з зухвалою родичкою, так і продовжують це робити без ж. Не дарма ж кажуть, – що нахабство друге щастя!
Як ви вважаєте, слушно вчинила Алевтина?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
