– Синочок велів мені у великій кімнаті розташовуватися! – Долинуло з передпокою.
Зінаїда Миколаївна з гуркотом опустила дві важкі сумки на килимок біля порога. Краї сумок роз’їхалися, оголивши квітчасту постільну білизну та край величезної емальованої каструлі.
Жанна мовчки стояла, спершись на одвірок кухні. Вона кинула вологу губку в раковину, струсила воду з пальців і обтерла долоні об посудний рушник.
– А сам Гнат де?
Вона не виходила назустріч гості. Просто дивилася, як свекруха по-господарськи відсуває її легкий плащ на вішалці, щоб прилаштувати свою неосяжну куртку.
– В контору поїхав, чергу займати!
Зінаїда Миколаївна поправила зачіску перед дзеркалом у передпокої, прискіпливо оглядаючи своє відображення.
– В яку контору?
– Як у яку? Реєструвати мене!
Свекруха переможно підійняла підборіддя, явно чекаючи скандалу.
– Ми ж тепер разом житимемо. Повітря тут за містом хороше, ділянка велика. Синочок сказав, мені корисно для здоров’я. Він зранку туди помчав, щоб до відкриття встигнути.
Хата дісталася Жанні від рідної тітки п’ять років тому. Стара, але добротна, з величезним вишневим садом, різьбленою верандою та міцним дахом.
Гнат переїхав сюди три роки тому, одразу після розпису, з однією спортивною сумкою речей. Спочатку поводився тихіше води. Траву косив, полиці вішав, хвалив її вишневе варення.
А потім освоївся. Почав розпоряджатися так, ніби сам будинок будував.
– Тут грядки твої безглузді знесемо, тут гараж мені поставимо.
А пів року тому Гнат узяв величезний кредит на бізнес. Планував перепродувати автозапчастини, стати великою людиною.
Ідеї, цілком очікувано, прогоріли. Запчастини виявилися бракованими, так і залишилися мотлохом в орендованому ангарі, а дзвінки з банків стали щоденним тлом їхнього життя.
Гнат почав тиснути.
– Продай будинок, – говорив він щовечора за вечерею, – купимо студію на околиці, зате борги закриємо. Сім’я ж.
Жанна відмовлялася. Скандали стали гучними, з довгими докорами та лясканням вхідними дверима.
І тоді чоловік змінив тактику – вирішив перевезти сюди матір! Зовсім! Щоб створити нестерпні умови та вижити дружину з її ж фортеці.
– Ти чого застигла? Допомагай сумки тягти, – скомандувала свекруха, не дочекавшись істерики від невістки. – У мене там сервіз кришталевий, між іншим. Розіб’єш – вік не розплатишся.
– У спальню я вас не пущу, Зінаїдо Миколаївно, – Жанна склала руки на грудях, не зрушивши з місця. – Там наші з Гнатом речі.
– Ваші речі ми у маленьку кімнатку перенесемо, – відмахнулася гостя, нахиляючись до взуття. – Яка вікнами на паркан виходить. Мені лікар прописав спокій та сонце. А спальня у вас найсвітліша. Гнат сам сказав:
– Мамо, розташуйся як господиня!
– Господиня тут я!
– Ой, та кинь ти!
Зінаїда Миколаївна випросталась, обсмикнувши кофту. У її голосі зазвучали звичні наполегливі нотки.
– Ви розписані? Розписані! Значить, все спільне. І борги спільні, і майно. Я тут зареєструюся, стану повноправною мешканкою. Житимемо, як нормальна сім’я. А то розпустив він тебе. Занадто багато волі дав!
Вона безцеремонно обійшла Жанну і пішла прямо на кухню.
Жанна не пішла слідом. Вона притулилася плечем до одвірка і прислухалася до звуків. Свекруха вже гриміла дверцятами шафок, явно проводячи ревізію запасів.
Ще місяць тому Жанна розлютилася б. Почала б відстоювати кожну полицю, доводити свої права, дзвонити чоловікові з вимогами прибрати матір із дому. Але сьогодні всередині було напрочуд порожньо і спокійно.
Вона пройшла на кухню. Зінаїда Миколаївна вже встигла виставити на обідній стіл три баночки з крупами й тепер критично оглядала полицю з посудом.
– Ці фіранки знімемо сьогодні ж, – безапеляційно заявила свекруха, смикнувши за край щільної штори. – Похмурі занадто. Як у склепі живете. Я свої привезла, світленькі. У квіточку.
– Прямо сьогодні зніматимете?
– А чого тягнути?
Свекруха відчинила навісну шафку над мийкою, гидливо перебираючи різномасні кухлі.
– Крупи треба переставити. Незручно стоять. Я тут свої каструлі привезла, вони в тумбу не влізуть. Доведеться твій посуд на веранду винести. Ну, або на смітник. Все одно старе все.
– Мій посуд залишиться на своїх місцях!
– Це ми ще побачимо!
Зінаїда Миколаївна підвищила голос, дістаючи зі свого пакета нову пачку дешевого чорного чаю.
– Гнат чоловік. Він у будинку головний. Він сказав, що переїжджаємо, значить, переїжджаємо. Бач, принцеса знайшлася!
– Кому ти потрібна була б у свої сорок із хвостиком, якби не мій Гнат? Підібрав тебе з цією розвалюхою, ремонт почав робити, а ти йому палиці в колеса ставиш!
– Який ремонт він тут зробив?
Жанна присіла на край стільця, спостерігаючи за метушнею свекрухи.
– Ґанок фарбою мазнув торік? І цвях у ванній вбив, на який тепер рушник вішати страшно – того й дивись, стіна впаде.
– Він для сім’ї намагався! Бізнес налагоджував!
Свекруха гнівно підвелася, впустивши ложку на стіл.
– Чоловік ризикувати повинен, щоб гроші до хати принести! А ти замість підтримати, за свої дошки гнилі тримаєшся! Нормальна дружина б давно цю халупу продала, кредити чоловікові закрила, та в місто перебралася!
– Нормальний чоловік не брав би кредити під сумнівні проєкти, не порадившись із дружиною.
– Та що з тобою радитись? – Зінаїда Миколаївна махнула рукою.
– Ти ж у бізнесі нічого не розумієш! Сидиш тут у своїх грядках, колупаєшся. А у хлопця розмах! Йому просто не пощастило!
– І ти мала його тил забезпечувати, а не нерви йому мотати! Нічого, зараз зареєструюся, швидко тут порядки наведу. Знатимеш, як з матір’ю чоловіка розмовляти!
Телефон у кишені Жанни коротко завібрував.
Вона поволі дістала апарат, подивилася на екран. Дзвонив Гнат. Жанна поклала телефон на стіл та натиснула кнопку гучного зв’язку.
– Так?
– Жанко, ну ми все, – бадьоро пролунав з динаміка голос чоловіка. – Я взяв талончик, сиджу чекаю. Мати там уже приїхала?
– Приїхала, – відповіла Жанна. – Сумки в коридорі кинула, мої фіранки знімати збирається.
– Та й нехай знімає! – Гнат реготав, явно задоволений собою.
– Звикай, дружино. В нас тепер комуналка. Будете удвох на кухні штовхатися, поки ти мізки не ввімкнеш і не погодишся будинок на продаж виставити. Я тобі казав – по-доброму треба було. А тепер терпи!
– Тобто це шантаж такий?
– Це виховний процес! – Чоловік шумно видихнув просто у слухавку.
– Я тобі рідною мовою пояснював: судові виконавці скоро двері виносити почнуть! Мені гроші потрібні!
– Ти моя дружина, мусиш допомогти! А якщо не хочеш по-доброму, будемо по-поганому. Мама тепер у нас буде жити. Довго! Щасливо! І дуже голосно!
Зінаїда Миколаївна задоволено примружилася, слухаючи сина. Вона навіть чайник на плиту не стала ставити, насолоджуючись моментом свого тріумфу.
– Гнате, а ти в яке віконце талончик узяв? – поцікавилася Жанна, дивлячись на свекруху.
– Яка різниця? О дев’ятій! Сиджу ось, чекаю, коли номер на табло спалахне. Паспорти приготував.
– Ти б краще документи на будинок приготував.
– А навіщо вони мені? – Не зрозумів чоловік. – У мене свідоцтво про шлюб є, що ми одружені. Зареєструю її, як родичку до себе. Ти ж тут ніхто, щоб мені забороняти.
– Я-то ніхто, – погодилася Жанна. – І ти тут ніхто.
У слухавці повисла важка пауза. Навіть на тлі гулу в конторі було чути, як Гнат перестав дихати.
– В сенсі? – Нарешті видавив він.
– У прямому, Гнате! Я цей будинок Дарії подарувала. Ще місяць тому.
Свекруха різко обернулася від плити. Її яскраво нафарбований рот роззявився.
– Брешеш! – гаркнув динамік. – Ти не мала права! Ми у шлюбі! Це спільно нажите!
– Спільно нажите – це твої борги за кредитами, — спокійно взяла в облогу його дружина. – А будинок мені тітка залишила. У спадок!
– Я з ним можу робити все, що захочу. От і захотіла сестрі подарувати. Їй давно дача була потрібна, щоб дітям на свіжому повітрі бігати.
– Ти… ти зовсім хвора? – Голос чоловіка зірвався на вереск. – Я там паркан фарбував! Я навіс своїми руками робив! Я батрачив на тебе!
– Навіс можеш забрати. Відкрутиш і віднесеш. За банку фарби для ґанку я тобі триста гривень перекажу.
– Жанно, ти розум втратила?
Зінаїда Миколаївна вчепилася пальцями в край стільниці, незрозуміло дивлячись на телефон. Весь її бой овий запал кудись випарувався.
– Я в суд піду! – продовжував вирувати чоловік на гучному зв’язку. – Я доведу, що ми жили разом! Я тут робив ремонт! Ти світом підеш, зрозуміла?! Я адвокатів найму!
– Найми.
Жанна торкнулася екрана, обриваючи істерику чоловіка. Телефон знову затих.
Вона перевела погляд на свекруху. Зінаїда Миколаївна так і стояла біля плити, завмерши з заваркою в руці. Вся її господарська пиха випарувалася за одну хвилину. Обличчя миттю змарніло, плечі якось разом зникли.
– Отже, Зінаїдо Миколаївно, – Жанна кивнула у бік передпокою, – сумки ваші так на порозі й стоять. Розпакувати не встигли. Таксі я вам зараз викличу, до міста доїдете з комфортом.
– Жанночко…
Голос свекрухи змінився. Напористість зникла, поступившись місцем метушливої, запобігливої м’якості.
– Ну навіщо ти так рубаєш із плеча? Дитинко… Синочок просто хотів як краще для всіх. У нього борги величезні, люди дзвонять страшні, нерви ні до біса. Він же оступився просто. Чоловікові потрібна підтримка, а ти його на вулицю… Як собаку.
– Давайте у справі, – Жанна підвелася зі стільця.
– Сумки свої до хвіртки самі дотягнете чи помогти? Дашка чужих не реєструє. І жити не пускає. А вона приїде надвечір із розсадою.
Зінаїда Миколаївна щільно затулила рота. Сперечатися з фактами було марно. Вона відставила заварку на стіл, нервово поправила кофту і повільно, тягнучи ноги, поплелася до передпокою.
За півтори години до будинку на шаленій швидкості підлетів знайомий седан. Гнат вискочив з машини, голосно грюкнувши дверцятами. Він був готовий трощити все на своєму шляху, вимагати справедливості та виносити двері.
Але натрапив на замкнену хвіртку.
Нові замки Жанна встигла врізати ще вчора ввечері, доки чоловік пив пінне у приятеля, святкуючи свою геніальну ідею з переїздом матері.
На лавці біля паркану сиротливо стояли дві сумки. Сама свекруха тихо сиділа поруч, обхопивши руками коробку зі своїм емальованим посудом, і чекала на таксі, яке все ніяк не їхало.
Ігнат посмикав ручку хвіртки. Копнув металевий прут черевиком. Зазирнув через паркан.
Жанна сиділа на веранді й неквапливо пила чай. Вона бачила чоловіка, бачила його почервоніле від злості обличчя, але навіть не ворухнулася. Просто відпила з чашки та відвернулася до своїх клумб.
Минув місяць. Гнат із матір’ю тулилися в крихітній орендованій студії на околиці міста. Борги колишнього чоловіка продовжували зростати, банки дзвонили все частіше, а Зінаїда Миколаївна щовечора пиляла сина за те, що він не зміг утримати таку зручну жінку.
У суботу ввечері у гості приїхала сестра. Даша привезла величезний торт та коробку тістечок. Жанна налила свіжого чаю, і вони довго сиділи на веранді, дивлячись на доглянутий вишневий садок.
Фіранки на кухні висіли ті самі. Старі, похмурі, не модні, – зате свої. Не дарма ж кажуть, – на чужий коровай очей не поривай, а про свій дбай…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
