Зазвичай на свій вісімнадцятий день народження всі чекають з особливим хвилюванням. По-перше, – це межа між дитинством та дорослим життям, по-друге, – подарунки цього дня дарують особливі. Комусь можуть подарувати навіть квартиру чи машину. Але це, звісно, рідкість.
Ось, наприклад, одній подрузі Ірини батьки подарували золоті сережки, а іншій – сплатили путівку в мовний молодіжний табір на Мальту.
Іра теж з хвилюванням чекала на день свого повноліття. Але з іншої причини.
– Ти пам’ятаєш, що через два тижні повинна з’їхати з квартири?
– Так, тату, – відповіла Іра.
Олексій не був її батьком, але вона змалку звикла його так називати. Цілих тринадцять років.
Свого справжнього батька дівчинка ніколи не бачила. Скільки вона себе пам’ятала, вони завжди жили вдвох із мамою і часто переїжджали із квартири на квартиру.
Коли Ірі виповнилося п’ять років, вони переїхали востаннє – у квартиру дядька Льоші, за якого мама вийшла заміж і звеліла називати татом.
Жили вони нормально – як усі. Іноді сварилися, але згодом мирилися. Олексій непогано заробляв, мама добре готувала, і тепер це були не лише каші та макарони, а й котлети та тюфтельки, які так любила Іра.
А в неділю – пироги. Тепер дівчинці купували новий одяг, і їй не доводилося доношувати за кимось сукні та кофти, які мамі віддавали її знайомі.
Звичайно, Олексій не полюбив Іру, як свою доньку, але він ніколи її не кривдив. Так не помічав.
Незадовго до того, як дівчинці мало виповнитись дванадцять років, мама сказала їй, що скоро у них з Олексієм буде дитина – хлопчик, який буде Ірині братом. Дівчинка поставилася до цього спокійно.
Але з лікарні мама не повернулася. Якась сусідка пізніше розповіла, що лікарі заборонили мамі другу дитину, бо у неї було хворе серце. Але Олексій вимагав подарувати йому сина чи дочку.
Усі сусіди шепотілися, що вітчим тепер віддасть Ірину в дитячий будинок. Але він оформив над нею опіку.
Пів року після того, як не стало мами, у квартирі жила мати Олексія, яка приїхала із села. А потім він привів до хати Наталю.
Молода жінка вже була при надії, і за п’ять місяців народила Олексію відразу і сина, і дочку.
– Ось, Іра, це твій братик і твоя сестричка. Допомагатимеш тітці Наталці їх доглядати, – сказав Олексій.
Ірина допомагала. На честь Наталії, вона не зловживала допомогою дівчинки, тому Ірина встигала й уроки зробити, і з подружками погуляти.
Але й домашні справи теж ніхто не скасовував: помити посуд, прибрати у квартирі, збігати в крамницю – загалом, як у всіх.
Подарунками Іру не балували. Але коли зношувалися старі кросівки або ставали малі джинси, їй купували нові. Так і мешкали.
Вчилася Іра добре. Збиралася вступати в університет, бо хотіла стати технологом. Для цього треба було закінчити одинадцять класів. Олексій та Наталя не заперечували.
Проте за рік до закінчення школи вітчим сказав, що йому треба поговорити з Іриною.
– Послухай, я був перед тобою винен. Це через мене ти залишилася сиротою. Але я майже виростив тебе. Через півтора року тобі виповниться вісімнадцять, і ти маєш піти з нашого дому.
– Тому розраховуй, як ти житимеш. Хочеш вчитися – вчись. Але моя тобі порада: вступай на заочне відділення й одразу йди працювати. Ми з Наталією утримувати тебе не станемо – у нас і так двоє своїх на шиї.
– Але ж я отримуватиму пенсію, якщо вчитимуся на денному, – сказала Ірина.
– На цю пенсію дорослій людині не прожити. Опікунські мені більше не платитимуть. А тобі ще й речі купувати доведеться.
– Та й місця у нас мало – діти ростуть, їм окремі кімнати потрібні. А ти тут, як королева, цілих шістнадцять метрів займаєш. Тож думай, як житимеш.
Іра почала думати. У неї є реєстрація в місті, отже, гуртожиток їй не дадуть. Вчитися на очному і винаймати квартиру не вийде – їй стільки не заробити, тим більше спочатку. Значить, треба справді вступати на заочне, шукати роботу та квартиру.
Причому роботу треба було шукати не в якійсь приватній крамничці, а з офіційним працевлаштуванням, щоб її на сесію відпускали.
Вона знайшла два такі місця з більш-менш відповідною зарплатою: у міському архіві – там треба було оцифровувати паперові документи. Робота не складна, але нудна.
І друге: її брали ученицею на фабрику. Зарплата спочатку була невелика, але там давали місце у гуртожитку. Не окрему кімнату, а так зване ліжко-місце, натомість дешево.
В університет Ірина поступила легко, з роботою було складніше: спочатку вона дуже втомлювалася. Але поступово звикла.
Спочатку Іра намагалася підтримувати стосунки з Олексієм та його сім’єю: кілька разів дзвонила, а одного разу, у вихідний, навіть зайшла у гості, принесла подарунки дітям. Але Олексій сказав:
– Ну, що ти все дзвониш і ходиш. Хіба не розумієш – не раді тобі тут і не чекають. Досить уже ходити: у нас своє життя, у тебе своє.
– Ну, не чекають, так не чекають, – подумала Ірина.
Значить, немає у неї родичів – вирішила дівчина і почала жити далі. Перейшла на четвертий курс. На роботі все налагодилося, здала на розряд. Зарплата стала вищою.
Орендувала собі окрему кімнату у сусідньому корпусі гуртожитку. А коли навчалася на п’ятому курсі, її призначили бригадиром.
Нарешті Ірина змогла зітхнути вільно. Навколо озирнулася: а життя якесь цікаве. Почала з подругами спілкуватися, в кіно ходити.
А влітку на дачі, куди її запросили на день народження, познайомилась з Андрієм. Він приїхав в місто три роки тому після того, як відслужив в армії. Теж почав працювати й вступив вчитися. Незабаром буде інженером.
На відміну від дівчини, у нього було багато родичів, і Іру прийняли дуже добре. За рік після знайомства вони вирішили одружитися.
За місяць до весілля Ірині зателефонував Олексій та попросив про зустріч.
– Іро, прохання у мене до тебе: чи не могла б ти додому повернутися? Біда в нас – Наталя ні з того ні з цього захворіла.
– Молода зовсім – лише тридцять сім років, а вже й ходить ледь-ледь, і бачить погано, і руки, буває, трясуться. Лікарі сказали, що це розсіяний склероз і це не лікується.
– Вона ще щось робить у хаті, а іноді нічого не може. Я один не впораюся. Повертайся. Я знаю, що ти живеш у гуртожитку. Я з тебе за квартиру грошей не братиму.
– Дядько Льоша, а я тепер не одна – через місяць заміж виходжу. У мене тепер свій дім буде, – відповіла Ірина.
– З чоловіком разом приїдь, місця вистачить, – сказав Олексій.
– А хіба у вас квартира більше стала? Пам’ятається, коли ти мене надвір виставляв, то казав, що вам місця не вистачає.
– Не поминай старе. Нам потрібна допомога. Будинок брудом заріс, діти без нагляду.
– Ні, не повернуся. Не ображайся, дядько Льоша. У мене тепер своє життя. Як з Андрієм навчання закінчимо, свою квартиру купуватимемо, своїх дітей матимемо.
– А ви вже якось самі. Я на вас не в образі – розумію, що зайвою у вашому будинку була. А тепер свою сім’ю будуватимуть.
– Гаразд, – сказав Олексій. – Отже, не домовились. Але ти заходь іноді.
Він пішов, а Ірина дивилася йому вслід і думала:
– Як дивно. Спочатку людина вчинила начебто благородно – не віддала мене в дитячий будинок. Потім випхнув на вулицю, немов із човна у воду: пливи, як можеш.
– І навіть спілкуватись відмовився. А тепер, коли я таки «випливла», прийшов по допомогу. П’ять років бачити не хотів. Невже на щось сподівався?
Як вважаєте, слушно вчинила Ірина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
