– Привіт, Вірочко, – привіталася сусідка. – Я в крамницю. Ось зайшла спитати, може, й тобі чогось взяти.
– Дякую, Тоню. Начебто, нічого не потрібно. Та ти зайди, посидь п’ять хвилин. Я тобі чаю наллю – заварила щойно.
Антоніна Семенівна не відмовилася – любить посидіти, поговорити. Життя на пенсії – не дуже веселе. Сусіди та телевізор. Та іноді рідня зазирне.
Вони зайшли в маленьку кухню. Антоніна примостилася на табуретці, і помітивши на столі пігулки від тиску і краплі валеріанки, стурбовано глянула на Віру.
– Ти що? Захворіла? Пігулки приймаєш?
– Та ні, – похитала головою Віра Леонтівна, наливаючи чай у кухлі. – Не я. Син заїжджав нещодавно. Його нагодувала. – Вона посунула до гості кухоль, та вазу з печивом, сіла навпроти, й підперла щоку рукою.
– От скажи мені, Тоню, що робити? Серце не на місці … Олежка мій зовсім себе загнав!
– Та що трапилося? Знову Катя твоя?
– А хто ж ще! Живуть у квартирі її матері, але та вже каже, що на пенсію вийде, і приїде но них жити. А в молодих свого нічого немає! Ось Олег і оре, щоб іпотеку взяти, на початковий внесок накопичити.
– Дві роботи, вихідних немає, жодного дня нормального відпочинку! Приїжджав до мене днями – темний, весь зелений прямо.
– Каже, дай води, недобре мені щось. Тиск йому виміряла – високий, аж зашкалив. Дала пігулку йому, кажу, ляж, полеж годину, а він тільки рукою махає: «Ніколи, мамо».
– А невістка що?
– А що Катя? Сидить удома. У декреті. Причому, вже у новому декреті, уявляєш?
– У сенсі?
– Другого чекають.
Антоніна Семенівна здивовано підняла брови.
– То це наче радість?
– Та яка радість? – сплеснула руками Віра Леонтівна. – Олег сам не радий! Він мені прямо сказав: мамо, я не знаю, як так вийшло. Навіть пропонував Каті позбавитися малюка.
– Ох! – Антоніна Семенівна похитала головою.
– Ну, Катя, звичайно, і слухати не захотіла. Народжуватимемо, каже!
– Тут її теж зрозуміти можна.
– Та я розумію! Вона про дітей думає. А про чоловіка подумати не треба?! Він і так ледве стоїть на ногах! А зляже?
– Тоді куди ти з двома дітьми, без квартири та з хворим чоловіком? Хто їх годуватиме, дітей твоїх? – кип’ятилася Віра Леонтівна.
– А ти що сказала їй?
– Ну, звичайно! Подзвонила, говорю, Катя, може, варто ще раз подумати? Вам зараз із житлом треба розбиратися, а ти собі новий декрет влаштувала! А вона мені: “Олег заробляє нормально, нам вистачає”!
Антоніна Семенівна посміхнулася.
– Просто так і сказала?
– Прямо так! Я їй говорю, а про чоловіка ти подумала? Як йому ці заробітки дістаються? Адже йому й відпочити колись треба! А вона: “Олег чоловік – він повинен”.
– Ну, в цьому є своя правда.
– Та яка правда? Вона б хоч дбала про нього! А то сидить удома, рутина в неї – палас пропилососити раз на два дні, та вечерю якусь стелепати!
– А ти думаєш, з дитиною легко сидіти?
– Я з трьома сиділа, і нічого! Та і я допомогти пропонувала! Кажу, вийдеш на роботу, я онука в садочок водитиму, забиратиму, якщо що – на лікарняних сидітиму. Олег також на це сподівався!
– А вона?
– А вона знову своє: “Олег заробляє”!
Антоніна Семенівна похитала головою.
– Ну, і що ти тепер?
– Що… Шукаю підробіток! Домовилася вже сусідській дівчинці допомагати – до школи водити, на гуртки. Буду синові допомагати на іпотеку збирати.
– Олежка знає?
– Знає. Звісно проти! Каже, мамо, не треба, сам упораюсь!
– А ти?
– А я бачу, як він упорався. Скоро ці гроші підуть не на іпотеку, а на лікування!
Настала пауза. Віра Леонтівна знову зітхнула, а Антоніна Семенівна дивилася на неї задумливо.
– Віра, – нарешті сказала вона. – Ти ось що.
– Що?
– Не лізь ти до їхньої родини. Не твоя це справа.
Віра Леонтівна завмерла.
– Це як це не лізь?! Це мій син!
– Син – так. Але він доросла людина. Сам вибрав дружину, сам із нею живе.
– То я допомогти хочу!
– А ти впевнена, що він хоче твоєї допомоги?
Віра Леонтівна відкрила рота, але не знайшла, що сказати.
– Чим більше ти тиснутимеш – тим гірше зробиш, – продовжила Антоніна Семенівна. – З невісткою ти вже зіпсувала стосунки. Тепер що, і з сином сваритись?
– Та ні, звичайно, – пробурмотіла Віра Леонтівна.
– Так ось. Краще просто будь поруч. Якщо Олегові справді стане важко, він сам попросить.
Віра Леонтівна довго мовчала. А потім тяжко зітхнула.
– Мабуть, ти маєш рацію, Тоню. Але, як же складно не втручатися, коли серце за сина розривається!
– Складно, – кивнула Антоніна. – Але ж інакше – тільки гірше зробиш. Антоніна пішла, а Віра Леонтівна ще довго сиділа за столом з кухлем вже холодного чаю, та розмірковувала над словами сусідки.
А ще вигадувала, як їй стосунки з невісткою налагодити, бо що не говори, вона мати її онуків, і дружина сина – рідня виходить…
