– Я не зрозуміла, що це таке?! – голос Тетяни Михайлівни дзвенів від обурення.
– Мамо, ну чого ти кричиш, мені цікаво? – Олена різко обернулася до матері.
– Мені теж цікаво, чому ми повинні всю цю ораву годувати та напувати?! – суворо підтримав дружину з передпокою батько Віктор Петрович.
– Тату, вони ж мої подруги, – Олена підвищила голос, починаючи закипати, – ми просто відзначаємо моє визволення з цієї… ну, роботи.
– Від цієї роботи… – важко видихнула Тетяна Михайлівна, – і називається це “вечірка”? Та я глянула в холодильник – ви там все підчистили, навіть моє святкове червоне хильнули!
– Ну то й що? Воно ж для свята призначалося, – буркнула Олена. – А у нас свято.
– Яке свято? – на обличчі Тетяни Михайлівни проступив яскравий рум’янець. – Ти у своєму розумі? Влаштували шум, іржете на весь будинок, як коні, сусіди, напевно, слухають. І потім, чому я повинна годувати людей, яких бачу вперше, та ще й у моєму власному домі?
– Мамо, будь ласка, заспокойся, – Олена зробила спробу обійняти матір за плечі, але та відсторонилася. – Ти вічно мене тиснеш своїми вченнями.
– Тисну?! Та я вже три роки тебе не чіпаю, тільки чекаю від тебе самостійності! І який сенс? – вигукнула Тетяна Михайлівна. – Вікторе, скажи їй щось!
– Олено, ми розмовляли з тобою вже сто разів, – батько зайшов у вітальню, насупився, побачивши розкидані по дивані подушки, та якісь папірці.
– Я не терпітиму цей бардак. Збирайте свої тарілки й нехай твої подруги… як вас там, Наталка…Оксана…, коротше, всі, хто тут є, щоб через п’ять хвилин жодної тут не лишилося! І з тебе, Олено, гроші за продукти.
– Тату, звідки в мене гроші? Ти ж знаєш, що я без роботи зараз… – Олена зробила жест, ніби каже про щось очевидне, яке не потребує пояснень.
– Вікторе Петровичу, ви серйозно? – з кухні висунулась фігуриста Оля, старанно посміхаючись, але вигляд у неї був напружений. – Ми може ще пів години посидимо, а потім уже підемо?
– Пів години?! – Тетяна Михайлівна скинула брови. – Ні, будь ласка, збирайтеся зараз.
– Ну, Тетяно Михайлівно, – тихо пробурмотіла Наталка, слізно глянувши, – ми скоро підемо, тільки не лайтеся на Олену.
– Ні, все! Я сказала – всі геть! – Мати махнула рукою. – Я більше не збираюся дивитись, як ви сидите тут, знищуючи мої продукти, коли сама Олена ні копійки на них не дає…
– Мамо, це ти перебільшуєш, – Олена ображено підібгала губи. – Треба ж і мені колись розслабитись.
– Розслабитись нашим коштом?! – Тетяна Михайлівна подивилася на чоловіка. – Вікторе, ну що ми з цим робитимемо?!
Олена розгублено оглянула друзів, побачивши, що у них на обличчях чи то співчуття, чи незручність. Їй хотілося сказати щось різке, але слова наче застрягли в горлі. В очах матері був докір, а обличчя батька стало кам’яним.
…Олена, що навчалася на соціального психолога, закінчила інститут без особливого ентузіазму. Батьки сподівалися, що отримавши диплом, дочка почне шукати роботу, можливо, за фахом.
Проте сама Олена в глибині душі була впевнена, що її справжнє покликання – “творчість та свобода”. Вона підробляла у квітковій крамниці, але виходила туди лише три дні на тиждень. І навіть це їй здавалося неймовірно важким тягарем.
– Мамо, тату, я втомилася. – Цю фразу вони чули регулярно.
– Доню, може, спробуєш знайти щось інше? – питала Тетяна Михайлівна. – Може, в офіс хоч секретарем підеш, а там буде видно далі…
– Та в офісі тужливо, – відмахувалася Олена. – Та й мало платять. А в мене, між іншим, є амбіції.
– А в крамниці багато платять? – резонно цікавився Віктор Петрович.
– Тату, там хоч вільніше. Я приходжу, оформляю букети, мені не треба цілий день сидіти за комп’ютером.
Вона місяцями так і жила: кілька змін відпрацює, потім вигоряє і просить батьків дати грошей. Ті спершу давали.
Їм здавалося, що це тимчасово: “Адже вона доросла, ось-ось одумається …” Але час йшов, а Олена не змінювалася.
– Тетяно, їй двадцять п’ять. Час уже, – починав батько.
– А що я можу зробити? – зітхала мати, вичавлюючи ганчірку над раковиною. – Ти бачив, що вона жодних активних кроків до самостійності не робить.
– Може, припинимо її утримувати? Скажемо, якщо хоче жити у нашій квартирі, нехай платить за комуналку, купує продукти. А якщо не хоче виходити на повну ставку, нехай вчиться економити.
– Буде скандал, але, мабуть, інакше й не вийде…
Вони намагалися говорити з Лєною і м’яко, і жорстко. Олена ображалася, плакала, заспокоювалася – і все продовжувалося по колу.
Єдине, на що вона погоджувалася, – кинути один підробіток, і знайти інший. Або, навпаки, знайти щось схоже, але з іншим графіком. Стабільної роботи так і не з’явилося.
Нещодавно вона раптом повернулася до квіткового, але лише на кілька місяців, “щоб не загнутись з голоду”.
І раптом сьогодні, повернувшись додому в піднесеному настрої, приголомшила батьків новиною: вона звільнилася.
– Звільнилася? – Батьки були в шоці. – Три дні на тиждень – надто велике навантаження?
– Тату, це каторга, насправді. Там графік безглуздий, вічні переробітки, та й платити стали гірше. Вирішила, що знайду щось краще.
– А на що жити збираєшся? – акуратно спитала Тетяна Михайлівна.
– Поки я шукаю, ви ж допоможете, правда?
Батьки промовчали, і на її щастя, чи нещастя, у цей момент задзвонив домофон – прийшли її подруги, принесли чипси та газовану воду.
Вони заявили, що треба відзначити “Звільнення Олени від рабства”. Подруги були загалом такими ж легковажними, як і вона.
Всі розмови у них крутилися навколо клубів, серіалів, варіантів орендованих квартир “з крутим виглядом і дешевою орендою”, та можливостей “заробити легко і багато”.
– Таня, може, нехай посидять, заспокояться, – тихо запропонував Віктор Петрович дружині, коли вони залишилися вдвох на кухні. Ходімо, в крамницю поки що сходимо. А завтра з нею поговоримо, серйозно.
– З нею треба було говорити вчора. Або рік тому… Все, я вже втомилася, – Тетяна Михайлівна нервово зачинила дверцята шафи.
Тим часом Олена розвеселилася, увімкнула музику, та витягла з шафи пляшку червоного, яку батькам подарував сусід.
Музика – все голосніше, сміх – все дзвінкіше. Олена відчувала, що саме так і треба жити – “не думати про проблеми, розважатися, поки молода”.
Чипси закінчилися швидко, і Олена пішла на кухню подивитися, що там знайдеться у холодильнику. “Молоді та вільні” радісно налетіли на запропоновані сир, ковбасу та салат.
Через пів години Олена згадала про “недоторканний запас” – пляшку дорогого червоного, яку батькам подарували друзі на річницю весілля. Вона показала її подругами. Але відкривати було якось боязко.
– Дівчата, дивіться, ось це, мабуть, і є кайф! – Вигукнула Оля.
– Ні, мабуть, не чіпатимемо, – раптом засумнівалася Олена. – Мама берегла її …
– Та гаразд, ми посмакуємо трохи й приберемо, – запропонувала Наталка.
– Давай, Олено, будь сміливішою, відкривай! Свято ж! – підбурили її інші.
Вони все ж таки його відкоркували. І, звичайно, на куражі, спустошили все без залишку. Саме це і стало точкою кипіння: коли Тетяна Михайлівна повернулася додому, і побачила порожню пляшку, її обличчя спотворилося.
– Ви що, зовсім, – тільки й прошепотіла вона, піднімаючи зі столу порожню пляшку, – це був наш з батьком подарунок!
Далі події понеслися, як снігова куля з гори.
– Чому я ще і їх годувати мушу?! – вигукнула Тетяна Михайлівна, повернувшись із крамниці.
– Тань, я підтримую, – тяжко дихав Віктор Петрович. – Так, хай ідуть, наїлися – і до побачення. Олено, це вже перебір.
– Ой, та ми йдемо, – зітхнула Наталка. – Олено, не ображайся, але ми реально йдемо …
– Стоп-стоп, – Олена підняла руки. – У чому проблема? Адже я маю право…
– Маєш право?! – перебила мати. – Я також маю право – не дивитися, як удома натовп молодих нахлібниць змітає всю їжу та напої, коли в мене нема грошей на розкіш. Ти думаєш, ми, твої батьки, вічно забезпечуватимемо тебе і твоїх гостей?
Віктор Петрович у відповідь тільки похитав головою і втомлено заплющив очі. Видно було, що він одночасно і злий, і засмучений.
Подруги нарешті пішли вдягатися. Оля вже натягувала черевики, намагаючись не дивитись у вічі Олені, Наташа закидала телефон у сумку. Ще пара дівчат, імен яких батьки навіть не знали, мовчки прослизнули до вхідних дверей.
– Дівчата, зачекайте! – Олена спробувала затримати їх. – Ну, куди ви?
– Вибач, Олено, – тихо сказала Наталка. – Якось ніяково тут, розумієш? Ми потім спишемося.
Коли вхідні двері грюкнули, встановилася дзвінка тиша. Олена розгублено дивилася на батьків, ніби намагаючись зрозуміти, наскільки вони серйозні.
– Так, – взяла слово Тетяна Михайлівна. – Я довго терпіла. Але всьому є межа, Олено, чуєш? Я розумію: життя тяжке, хочеться свята.
– Але ти звільнилася, навіть нас не повідомивши до пуття. Грошей у тебе нема. Ти користуєшся холодильником, водою, електрикою… і жодної відповідальності.
– Мамо, та я ж…
– Мовчи, Олено. Я вже стомилася це слухати, – перебила мати. – Ми з татом усе життя працюємо. Ти знаєш, як йому важко на будівництві – у його віці це подвиг.
– А я цілий день сиджу над документами, не підводячи голови. І все заради чого? Щоб потім спостерігати, як ти з друзями п’єш, та їси наші продукти?
– Але ж ви – мої батьки…
– Батьки, але не спонсори, – тихо, але твердо сказав Віктор Петрович. – Ми, звичайно, допоможемо, якщо ти справді у важкій ситуації.
– Але твоя “важка ситуація” сама собою не розсмокчеться. Потрібно працювати. І не так, щоб три дні на тиждень – і “ах, я така стомлена!”
– Тату, та це ж була неприємна робота…
– То знайди нормальну! – розлютився він. – У тебе є освіта. Але ти навіть не пробуєш нікуди влаштуватися, тільки скаржишся.
Олена відкрила рота, намагаючись виправдатися, але не знайшла гідних аргументів. Вона розуміла, що батьки мають рацію, але визнавати це, і тим більше змінювати спосіб життя – не хотілося.
– Знаєш що, – мама говорила зі спокійною жорсткістю, – я більше не можу бачити, як моя доросла дочка поводить себе, як підліток. Я дам тобі місяць. Зрозуміла мене? Місяць. За цей час знайдеш собі роботу, житло – і з’їдеш.
– Мамо, ти не жартуєш? – Олена зблідла.
– А як ти думаєш? – Тетяна Михайлівна встала і вийшла в коридор, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
У вітальні повисла дзвінка тиша, що порушувалася лише цоканням годинника на стіні. Віктор Петрович, схрестивши руки, дивився на дочку уважно, без колишньої м’якості.
– Тату, скажи мені… Ну, це ж жорстко. Куди я піду?
– Олено, ти доросла. Тобі двадцять п’ять. Біржу праці ніхто не скасовував – шукай вакансії. Піди в офіс, в кафе, в школи психологом, в тебе є диплом, зрештою. Ми не лиходії, ми не хочемо тебе знищити. Але зрозумій: так жити далі не можна!
– Але ж, я не маю заощаджень…
– За місяць заробиш на те, щоб хоча б внести передоплату за квартиру. Ми з матір’ю дамо тобі трохи у борг. Але саме у борг, зрозуміла? Повернеш, коли зможеш.
На обличчі Олени з’явилася гримаса протесту. Вона так звикла до батьківського і материнського “ну гаразд, що вдієш”, що не очікувала остаточного ультиматуму.
– Добре. Я… я подумаю, – сказала вона.
– Давай, думай, – кивнув батько. – А я зараз піду спати.
Він підвівся і повільно вийшов, залишивши Олену одну.
Ніч була тривожною. Олена сиділа на дивані, дивлячись на екран телефону, де сипалися повідомлення від подруг: “Ну як там?”, “Олено, жерсть, що тепер робити?”, “Тримайся, може, батьки заспокояться”.
– Дівчата, а ви не могли б мене дати притулок на якийсь час? – машинально надрукувала Олена і, не подумавши, відправила до спільного чату.
Відразу посипалися реакції: “Ой, у мене і так собака, сестра, маленька двокімнатна”, “У мене хлопець проти”, “Ми самі на орендованій”. Жодної стверджувальної відповіді.
Серце у Олени стискалося від образи та розгубленості. “То хто ж мені допоможе?” – крутилася думка. До того ж вона розуміла в глибині душі, що батьки мають рацію.
Потрібно було діяти раніше. Потрібно було шукати нормальну роботу, а не жити роками коштом батьків, які давно натякали, що їй час подорослішати.
Вранці, коли Олена прокинулася, батько вже пішов, швидше за все, на зміну. Мати господарювала на кухні, смажила сирники.
Запах був приємний, але Олена відчувала, що підходити їй страшно. Нарешті вона вдягнулась і вийшла з кімнати.
– Мамо …
– Доброго ранку, – коротко відповіла Тетяна Михайлівна. – Снідатимеш?
– Напевно.
– У холодильнику ще сметана залишилася, візьми.
Олена обережно взяла тарілку, поклала пару сирників, та сметани. Мовчання затягувалося. Нарешті вона тихо запитала:
– Мамо, ну що, ти не передумала?
– У чому саме?
– Дати мені місяць… щоб я… з’їхала.
– Ні, не передумала. Олено, я не хочу, щоб у нас були скандали. Я люблю тебе, ти моя дочка, але мені тяжко.
– Я не можу постійно ходити злою та нещасною. Я працюю, готую, а ти начебто живеш тут, але тобі нема справи ні до прибирання, ні до оплати рахунків.
– Мамо, ну я прибираю іноді…
– “Іноді” – це раз на пів року. Знаєш, я б теж хотіла пожити легко, просто. Але часи змінюються, і наша родина не багата.
– До нас ніхто не прийде і не скаже: “Ось вам гроші, гуляйте на здоров’я”. Ми все самі. І тобі час зрозуміти, що теж треба брати на себе відповідальність.
Олена опустила погляд.
– Мамо, ти маєш рацію… Мабуть. Я не знаю, що робити.
– Робити? Йди до комп’ютера, відкривай вакансії, дзвони, домовляйся про співбесіди. Якщо треба вчитися – вчися. Шукай будь-який варіант.
– Але ж, без досвіду куди мене візьмуть?
– Та хоч адміністратором у салон краси. Або до школи – ти ж психолог із диплома. Психологом зараз не так просто влаштуватися, але може пощастить. Або методистом до дитячого центру. Знаєш скільки місць?
– А як не вийде?
– Якщо старатимешся, вийде. Якщо ні – ну що ж, ти маєш термін, а потім доведеться шукати, у кого пожити, якщо не заробляєш.
Олена спохмурніла, знову прикусила губу. Мовчання. Сирники охолонули, а апетиту не було.
Остаточно конфлікт вирішився до полудня, коли Олена підійшла до матері із зошитом, куди виписала кілька вакансій, знайдених за годину в інтернеті.
– Мамо, я написала кілька місць, куди можу зателефонувати, чи сходити на співбесіду. Подивися, може, підкажеш щось.
– Давай.
Тетяна Михайлівна уважно прочитала. Побачивши, що дочка справді задумалася над роботою, зітхнула, пом’якшала, по-доброму стисла їй плече.
– Оце вже інша справа. Олена, я просто хочу спокійно жити і знати, що моя доросла дочка сама справляється.
– Ну, ти теж зрозумій: страшно ж. Життя дороге, одному складно.
– А ти подумай, як ми з батьком давали собі раду – в гуртожитку жили, берегли кожну копійку… І нічого, якось вибралися.
– Гаразд… Слухай, а якщо я знайду роботу, але все одно поки не зможу сплатити за оренду квартири?
– Ми тобі допоможемо, – твердо сказала Тетяна Михайлівна. – Але якщо побачимо, що ти реально намагаєшся.
– Я намагатимусь, мамо. Чесно.
– І ще одна умова, – сказала мати, трохи піднявши брову.
– Яка? – Олена аж напружилася.
– Жодних більше галасливих посиденьок, поки ти живеш із нами. Зватимеш гостей – погоджуй з нами, і купуй все за свої гроші.
– Добре… І вибач за ту вечірку.
Тетяна Михайлівна кивнула. Здавалося, що поки що мир настав, але осад залишився в усіх. Проте це був крок, до якого вони йшли вже довго.
Адже самостійність не настає по клацанню пальців. Але Олена вперше відчула, що вона не має іншого шляху, крім, як встати, і йти.
– Мабуть, так справді треба, – бурмотіла вона собі під ніс, гортаючи вакансії, – мама з татом хочуть мені добра… просто мені доведеться подорослішати.
Новий етап почався саме з цього: з усвідомлення, що сидіти на шиї вже не можна. І в глибині душі Олена розуміла, що так буде правильно, хоча страшно і не звично.
– Олено! – визирнула з-за дверей мати. – Хочеш чаю?
– Так, давай, дякую, мамо.
– Іди, поп’ємо разом… Слухай, а я тут подумала, може, у моєї знайомої у відділі кадрів щось для тебе знайдеться. Я спробую зателефонувати.
– Правда?! – Олена підвела голову, і в очах промайнула іскорка надії.
– Звісно.
Було зрозуміло: конфлікт не випарувався безвісти, але зміни почалися…
Не можна довго тримати в гніздечку пташенят, інакше, вони не навчаться літати, і доведеться їм носити черв’ячків довго, і нудно…
Ви зі мною згодні? Що скажете з цього приводу? Пишіть коментарі, ставте вподобайки.
