Не можна на словах передати, що у не заможних сватів було легко, що не напружувалася душа. Справді, як це розповісти? Ніяк не розкажеш, треба тільки відчути ту душевну близькість та простоту, яка дорожча за всі особняки…

Жінка поїхала в гості до сватів – жодного разу у них не була. З дня весілля не зустрічалися, а онукові вже п’ять років.

Вона думала, що дуже різні люди, щоб підтримувати родинні стосунки:

– Ми забезпечені, а вони прості. У нас великий особняк, а ці мешкають у старому будинку. Може, заздрять, хто їх знає?

Не можуть не заздрити. В одних дорогі машини, нерухомість різна, а свати на городі копаються і на роботу в автобусі їздять.

Зустрінешся і відчуєш напруженість, незручність. З різних соціальних верств, тому й спільних інтересів немає, нема про що розмовляти.

У свата серйозне обличчя, навіть зле, іноді здається, що підійде і вкусить. Навіть на весіллі не посміхався, сидів наче на поминках.

А сваха надто добродушна, і міри в цьому не знає, каже, про що думає – немає у неї нормального виховання. Від таких краще триматися далі, щоб неприємності не було.

А їхати треба – запросили. Вирішили п’ятиріччя онука там відсвяткувати – у старій бідній хаті.
Чоловік не поїхав, щоб родичів не бентежити своєю величчю. Вони неодмінно відчують різницю в становищі та будуть ніяковіти: фу, як недобре.

Треба щось сватам привезти. Порадилося подружжя та купило чорну ікру – явно ці бідні люди бачили таку лише по телевізору.

Жінка не одягла коштовності, обрала суворий діловий костюм. На обличчі не повинно бути зайвих емоцій, і нехай розмова буде небагатослівною.

Наперед приготувала питання, які можна поставити. Пристойні питання, лаконічні. Не можна лізти в їхнє особисте життя – ніякої цікавості.

Найкраще – обговорювати виховання дитини, та й тут добре б стриманість виявити. Скажеш, що треба вивчати іноземну мову чи щось із цієї опери, раптом не зрозуміють? Почнуть переконувати, що здоров’я дорожче, що не можна позбавляти хлопчика дитинства.

Сперечатись із ними не можна, бо це поганий тон.

Хвилювалася жінка, як все витримати? Як не зірватись? Як не показати, що вони надто різні, навіть протилежні люди?

З іншого боку, дочка запросто увійшла в їхнє середовище, не скаржиться, але багато не розповідає. Це можна зрозуміти, тому що донечка делікатна – чудова якість.

Під’їхала до воріт, й не знає, що робити. Вийшла з машини, взяла пакет із гостинцями, прочинила хвіртку і побачила, як сват посадив онука на шию, бігає по двору, підстрибуючи, співає:

– Ой чук, чук, чук – наловив дід щук…

А хлопчик сміється – подобається йому.

Відчув сват, що хтось зайшов, повернув голову. На обличчі радість грає, очі горять, і стільки в них добра, стільки кохання!

Анітрохи не зніяковів:

– А, сваха приїхала! Привіт! Проходь у будинок, бо ми ще в хованки не грали.

Хотіла з гідністю кивнути та по-королівськи пройти до хати, але якась сила штовхнула до них. Підійшла, взяла онука, покружляла, сказала:

– З днем ​​народження! Подарунок із собою не взяла. Ми з дідом купили тобі велику машинку, на ній можна кататися. Ось – подивися, – і показала фотографію у телефоні.

Сват стояв, посміхався:

– Добре, ми трохи ще пограємось і прийдемо.

Зайшла в будинок, а там за столом донечка рідна зі свекрухою куховарять пиріжки з печінкою – долоні у борошні.

Зіскочила, розкинула руки в різні боки, щоб гостю не забруднити, і поцілувалися.

Сваха сказала:

– Насилу тебе дочекалися. Ти проходь, сідай, а я до кінця розповім, раз почала. Так ось, вчителька літератури вигнала мене з уроку за те, що я Тетяну Ларіну недолугою назвала. Пам’ятаю, зблідла і як закричить:

– Геть звідси! – Це я недолугою тоді була, а не Тетяна Ларіна.

Закінчила і перша засміялася, донечка рідна теж сміятися стала, і було видно, що вони зійшлися – як дві подружки.

Відірвалася сваха від пиріжків:

– Ти давай закінчуй, а я плиту розігрію.

Помила руки, спитала:

– А сват чому не приїхав? Усе зайнятий? Все ніколи йому?

І одразу змінила тему.

Було просто і ясно, і дуже легко, ніби потрапила у своє середовище: ні натягнутості, ні вдавання. І було чомусь ніяково, що в пакеті лежить чорна ікра.

М’ялася-м’ялася жінка, таки дістала. Свати анітрохи не здивувалися, радісно сказали:

– Жодного разу не куштували, ми її до нового року збережемо. Не зіпсується? – І прибрала в холодильник.

Прийшов сват, онука за ручку привів. За ними – зять у старих тренувальних штанах, він щось за лазнею майстрував.

Гостя не помітила, як одягла кухонний фартух і почала різати овочі для салату. Зять поставив табуретку, став на неї, дістав з верхньої шафи посуд.

Тим часом пиріжки вже лежали на блюді, сват, доки дружина не бачила, взяв один, повернувся до свахи та притиснув палець до губ.

Дружина таки побачила, добродушно пробурчала:

– Дочекатися не можеш.

Спочатку іменинника погодували, потім мати повела його в іншу кімнату – відпочити. Дорослі обідали, розмовляли напівголосно, щоб не заважати. Швидко пройшов час, і не хотілося їхати, щось притягувало до цього місця.

Уся сім’я проводжати вийшла. Свати поклала в пакет пиріжки:

– Чай увечері поп’єте.

Приїхала додому, вийшов чоловік у теплому домашньому халаті, спитав:

– Витримала візит? Уявляю, як тобі було важко.

А вона поклала на стіл пакет з пиріжками:

– Свати тобі передали гостинці, – і пішла у душ.

Не можна на словах передати, що там було легко, що не напружувалася душа. Справді, як це розповісти? Ніяк не розкажеш, треба тільки відчути ту душевну близькість та простоту, яка дорожча за всі особняки…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!