– Не можна у матері дитину відбирати!
– Вона знову кине його, от побачиш! – плакала Лада.
– Не кине! Серце материнське не дозволить, – впевнено відповіла мати.
Лада замовкла. З матір’ю було марно сперечатися. Вона ніби забула, що сестра вже неодноразово так чинила. І вчинить ще. А в результаті страждає дитина, до почуттів якої нікому в цій родині, схоже, справи немає.
Лада та Злата сестри. Між ними різниця п’ять років, Лада старша.
Коли Злата навчалася у коледжі, то на останньому курсі закохалася в одногрупника.
– У нас справжнє кохання! – поважно говорила вона матері в слухавку телефону. Злата навчалася у сусідньому місті, жила у гуртожитку та іноді дзвонила матері, щоб розповісти новини.
Лада, яка нещодавно закінчила інститут і поки що жила з батьками, чуючи такі промови, зітхала і хитала головою, вона знала ціну словам недолугої сестри.
У тієї завжди було на словах все дуже чудово, а потім виходило, як у прислів’ї:
– Гладко було на папері, та забули про яри.
Але мати їй завжди вірила. Повірила й цього разу.
– Закінчать коледж за три місяці, отримають дипломи й одружаться, так Злата сказала, – пояснювала Елла Сергіївна чоловікові, Тимофію Максимовичу.
– А працювати вона збирається, наречена наша? – спитав батько.
– Звичайно! Я й кажу, ось отримає диплом і влаштується, – усміхаючись, відповіла Елла Сергіївна. – А що тебе бентежить?
– Справа молода, а ми як з тобою одружилися, хіба не пам’ятаєш? Теж одразу після інституту. Потім працювали, потім я в декрет пішла, Ладу чекала.
– Пам’ятаю. Тільки нам років було більше, ніж їй. Мені двадцять три, і тобі двадцять чотири. А нашій зірці ледве вісімнадцять виповнилося. Погуляла б ще, рано їй заміж, куди такий поспіх? – буркнув Тимофій Максимович.
Мати знизала плечима. Лада знову зітхнула і подумала, що сестрі завжди треба було все й одразу.
Причину поспіху Злата озвучила наступного свого дзвінка.
– Дитину я чекаю, вже п’ятий місяць пішов. Сюрприз! Скоро бабусею станеш! – заявила вона враженій матері й засміялася. – Все в нас добре, не хвилюйтесь. Наступного тижня захист диплома, й приїдемо.
– Куди? – здивувалася мати.
– До вас приїдемо, житимемо у вас. У Толіка вдома нема де: ще двоє молодших братів ростуть, тісно. А у нас цілих три кімнати.
– Боже ж ти мій, онук у нас скоро буде… – промовила мати після розмови з молодшою дочкою.
Лада схопилася за голову, а Тимофій Максимович почав нервово ходити по кімнаті. Батьки були просто приголомшені такими новинами, вони весь вечір так і просиділи на кухні, розмовляли.
Лада чула, що вони й усю наступну ніч не спали: обговорювали майбутні перспективи. Хоча обговорювати там не було чого.
Злата просто поставила всіх перед фактом. «Як завжди…» – думала Лада, повертаючись з боку на бік. Вона теж ніяк не могла заснути.
Однак Злата приїхала сама, і вся в сльозах.
– Я не знаю, де він, не знаю! – твердила вона, ридаючи. – Увечері ми ще з ним розмовляли, а на ранок він зник. Друзі сказали, що поїхав. Адреси ніхто не знає. А потім я у своїх речах записку знайшла.
– Яку? Від кого? – спитав батько.
– Від Толіка… – сказала Злата і шморгнула носом. — Не шукай мене, пише, не треба. Від дитини позбудься. А любові ніякої між нами не було, помилився він…
– Він, що, не розуміє, що пізно вже дитини позбуватися?! Мені що тепер одній його ростити?! І виходить, що не любив він мене ніколи!
Злата заридала в голос, а мати почала втішати її. Тимофій Максимович плюнув у серцях і схопив свій телефон.
– Зараз йому мало не здасться, Толіку твоєму, зараз!.. У мене зв’язки, де треба є, з-під землі дістану! – сердито бурмотів він, переглядаючи список контактів на телефоні.
Проте зв’язки не допомогли. Очевидно, Толік дуже добре сховався. Злата цілими днями плакала, а Елла Сергіївна нескінченно пила заспокійливі.
Лада, як завжди, вражалася недолугістю наївної сестри. У дитинстві у сестри було багато подібних випадків, коли вона потрапляла в неприємні історії, про які батьки іноді й не здогадувалися. Тільки тоді Златі вдавалося виходити сухою з води, а тепер вона по-справжньому влипла.
Малюк з’явився вчасно, здоровий карапуз, як дві краплі води схожий на Тимофія Максимовича. Назвали його Антоном.
Печалі та образи на якийсь час забулися і всі були раді появі нового члена сім’ї. Злата, так і не попрацювавши жодного дня, сіла в декрет.
У декреті їй не подобалося. До появи сина вона, попри те, що була в положенні, жила на всю котушку, відпочивала, розважалася, гуляла зі своїми подругами.
Батьки грошей на неї не шкодували й давали стільки, скільки вона просила. Тепер же їй доводилося вдень і вночі доглядати малюка.
– Ні погуляти, ні розважитися, ні в кіно сходити! – раз у раз нила Злата. – Дівчата дзвонять, звуть, а я… Триклятий Толік, щоб йому було порожньо!!!
– Не вічно дитина маленька буде, постривай ревти. Потрібно перетерпіти, а як ти хотіла? Любиш кататися, як кажуть… – відповіла мати.
– І ти ж туди?! Батько вчить-вчить, продуху немає, ще й мати повчає, у-у-у… – Злата плакала, затуливши обличчя руками. Їй “підспівував” малюк, лежачи в дитячому ліжечку.
Лада, почувши плач, витерла руки рушником, бо готувала на кухні вечерю і підійшла до нього. Вона ніжно взяла його на руки й почала заколисувати. Малюк затих і посміхнувся.
– Он, Лада, – мамо, що треба! Хочеш, забирай його собі! – Втерши сльози, заявила Злата, дивлячись на те, як сестрі вдалося спритно заспокоїти Антона.
– Що ти несеш? – відсахнулася мати. – Це твоя дитина, твоя кровиночка. Все налагодиться, ось побачиш, треба лише трохи потерпіти.
– Не хочу терпіти, у-у-у… – знову заплакала Злата.
Лада заколихавши малюка, тихенько поклала в ліжечко і пішла назад на кухню.
– Ходімо й ми, а то ще розбудимо, – пошепки сказала мати Златі, виходячи з кімнати.
– Ні. Я полежу трохи, посплю. Втомилася, жах, – позіхаючи, промовила Злата і, блаженно розтягнувшись, лягла на диван.
Так і жили.
Сяк-так із ниттям, стогнаннями та всебічною допомогою, Злата протрималася до триріччя малюка, а потім втекла влаштовувати молоде життя, не забувши прихопити двадцять тисяч зі скриньки, в якій мати зберігала гроші на покупку продуктів.
Мати плакала і заламувала руки, а Тимофій Максимович побурчав, посварився, а що було робити?
Пішла Елла Сергіївна зі своєї роботи та влаштувалася в інше місце на пів ставки, почала ростити онука.
Незадовго до того, як Злата втекла, її синові Антону дали місце у яслах. Вранці малюка відводила в ясла Лада, а приводила додому Елла Сергіївна.
Тільки незабаром вона та Тимофій Максимович дуже розхворілися. Довелося Ладі брати на роботі відпустку своїм коштом та виходжувати батьків, яких вразив вірус, і одночасно піклуватися про малюка-племінника. На щастя, якимось дивом Ладу та Антона вірус обійшов стороною, і вони не захворіли.
Одужавши, батьки ще довго відновлювалися, і за цей час Антон так звик до Лади, що почав називати її мамою.
Елла Сергіївна завжди поправляла онука і казала, що це тітка, а не мама, а мама далеко поїхала, але обов’язково повернеться, бо дуже сумує за Антошею.
Тимофій Максимович за цих слів дружини завжди похмуро мовчав, але Лада бачила, як на вилицях батька ходили жовна.
– Звичайно, що й казати, дівка недолуга в нас вийшла, – казала Елла Сергіївна чоловікові. – Проте я думаю, що вона повернеться.
– Схаменеться і повернеться, ось побачиш. Серце не камінь, синок у неї рідний тут залишився, повинні ж людські почуття взяти гору! Нагуляється, повернеться.
Так і сталося. Через рік Злата з’явилася додому, як ні в чому не бувало. Прямо з порога вона кинулася до сина зі словами «моя кровиночка!».
Антон злякався і закотив істерику. Він ніяк не хотів навіть підходити до рідної матері, яку зовсім не пам’ятав і не впізнавав, тулився до Лади та ховався за її спину.
Стараннями бабусі, через два дні, абияке перемир’я між ними настало і кілька разів Злата навіть вийшла з сином на прогулянку, гордо показавши місцевим пліткаркам, яка вона зразково-порядна мати.
Де вона була цілий рік, Злата не зізнавалася, але мати здогадувалася, що особисте життя, мабуть, у дочки не склалося, тому вона й повернулася до батьків.
– От щастя! Одумалася наша дівчинка, стала розсудливою, – раділа Елла Сергіївна, тихенько розмовляючи з чоловіком і дивлячись у вікно на молодшу дочку з онуком, що гуляла на дитячому майданчику.
– Я б їй не довіряв, – хитав головою батько. – Гроші, дивись, не давай, все одно промотає. Нехай на роботу влаштовується.
– Влаштується, влаштується, вона обіцяла, – впевнено заявляла Елла Сергіївна. Вона думала про те, що нарешті все буде добре.
Але знову зі Злати не вийшло доброчесної матері, – вистачило її не на довго. Вона знову зникла, цього разу, не знайшовши грошей, взяла материні золоті сережки та прихопила деякі речі Лади.
Розмір у них був із сестрою однаковий, і мабуть, вона вирішила, що в красивих модних речах сестри влаштувати свою долю їй буде простіше.
Цього разу вона зникла надовго. Три роки про неї не було ніяких чуток. Лада остаточно стала мамою племіннику Тоші.
Останнім часом Елла Сергіївна сильно здала, раз у раз хворіла, часто ходила до поліклініки, і навіть періодично лягала в лікарню. Дбала про малюка в основному Лада.
– Я опікунство оформлятиму. Потрібно позбавляти Злату батьківських прав, скільки можна? – заявила якось Лада матері.
– Ти що? Так не можна! – Заявила мати та почала переконувати Ладу, що Злата обов’язково повернеться. І що дуже жорстоко так чинити з рідною сестрою: загрожувати позбавити її батьківських прав.
– А те, що я для Тоші мама, а не вона, це не жорстоко? Де вона три роки пропадає? Її місце тут, поряд із сином! – Палко казала Лада.
На той раз Елла Сергіївна змогла умовити старшу дочку не звертатися до органів опіки. Але Ладу не залишала ця думка.
На тлі всього, що відбувається, Лада примудрилася познайомитися з чоловіком. Вони зустрічалися три місяці й збиралися незабаром одружитися. Обранця Лади звали Матвій, і він був категорично проти того, щоб вона стала опікуном Тоші.
– Залиш цю витівку! Ми одружимося, поїдемо жити в окрему квартиру, і ти забудеш все, як страшний сон, – переконував він Ладу.
– У нас буде своя дитина, станеш справжньою мамою, а не запасною, яка потрібна тільки, поки твоя сестричка веде веселе життя.
– Але я прикипіла до Тоші. І люблю його, – заперечувала Лада. – Правда, моє становище справді двозначне…
– Та вони всі використовують тебе! Роззуй очі! Батькам зручно, що ти дбаєш про нього. А коли ти заговорила про опіку, то виявляється, у нього є мати! От нехай мати його й виховує! Навіщо тобі це?
– Запевняю тебе, коли хлопчик виросте, навіть, якщо Злата не повернеться, він шукатиме матір і вона йому все одно залишиться рідною. А ти ніхто! Як була, так і залишишся тіткою. Навіщо тобі чужий син?
Лада слухала Матвія, його розумні докази, і сумніви долали її все сильніше і сильніше. Вирішальну роль зіграло те, що Злата знову з’явилася.
Вона розповіла батькам сльозливу, мало схожу на правду історію про те, що не могла раніше приїхати, бо перебувала, мало не в рабстві.
Розмазуючи сльози, вона знову спробувала знайти контакт із сином, але той, як і раніше, плакав і не хотів до неї йти, хоч був вже зовсім і не маленьким.
Дивлячись сестру, яка плакала, розмазуючи сльозу по набряклому обличчі, з синцями під очима, Лада подумала, що вона схоже сильно і довго бенкетувала. На які мані? Не зрозуміло. Але, мабуть, коли грошове джерело вичерпалося, вона знову повернулася.
– Я оформлю опіку над Антоном! А тебе позбавлю батьківських прав! Ти до нього і на кілометр не підійдеш, – заявила розлючена Лада сестрі. – Досить знущатися з дитини!
– Ти не посмієш! Це моя кровиночка! Мій син! – заявила Злата, намагаючись обійняти Тошу, який стояв увесь у сльозах і боязко дивився на неї.
– Ми не будемо тобі в цьому допомагати, а в тебе самої нічого не вийде! – Заявила мати, шукаючи підтримки чоловіка.
– Насправді це не варіант, — похмуро заявив Тимофій Максимович.
Малюк сумно кліпав і обіймав обома ручками свого іграшкового ведмедика. Він зовсім нічого не розумів.
– Ну і варіться у своїй каші! – сердито сказала Лада і почала збирати свої речі. Того ж дня вона вирушила жити до Матвія.
Ще через місяць вони одружилися.
…- Дочко, приїжджай нещастя в нас. Злати більше немає в живих. Хильнула лишку, і заснула на лавці в парку, а мороз за вікном, двадцять градусів… Нам подзвонили сьогодні. У понеділок похорон.
– Що … що? – тихо спитала Лада, мало не сівши повз крісло.
Замість відповіді мати заплакала і перервала розмову. Потім зателефонував батько і просто попросив приїхати.
– А твій чоловік де? Що ж одна приїхала? – щохвилини витираючи сльози, запитувала Елла Сергіївна, обіймаючи дочку.
– Нема чоловіка. Розлучилася я. Одна живу, квартиру винаймаю, – відповіла Лада. – Антоне, сонечко, як же я скучила!
Антон обійняв Ладу обома руками, міцно притиснувся до неї й тихо спитав:
– Де ти була?
– Я виїжджала, рідненький, так треба було… – говорила крізь сльози Лада. Вона нарешті дала волю сльозам.
Дізнавшись, що сестри не стало, вона сама здивувалася, що чомусь не пролила й сльозинки, але побачивши Тошу, ніби гребля прорвалася в її душі, вона плакала і плакала без зупинки.
– Жодної ночі не минало, щоб він мені не снився, мамо! Я завжди про нього думала, переживала, згадувала. Але я так на вас образилась і так злилася на Злату! І Матвій…
– Він постійно переконував мене, що не треба відбирати Тошу у рідної матері й що я не маю рації, і що з цього нічого доброго не вийде…
– Ох, дочко, ти мала рацію, – перервала її мати. – Вона знатно помотала нам нерви. І нам з батьком, і особливо Антону.
– Їй було зовсім начхати й на нас, і на дитину, – похмуро сказав Тимофій Максимович.
– За цей рік вона ще кілька разів зникала і з’являлася, тягала в нас гроші та речі, – вела далі Елла Сергіївна.
– Антону вже в школу треба було оформлятися, а вона весь час не просихала, ледве вмовила її не причащатися, щоб сходити документи подати. Знаєш, Ладо, вона скотилася до дна на наших очах!
– Це ж треба стільки в себе вливати, не просихаючи! Спочатку я думала, що вона бенкетує через те, що їй боляче бачити, що рідний син її не визнає.
– Він же так і не хотів з нею спілкуватися і постійно питав про тебе, Ладо! Але ніякий син їй не потрібен. Справді, ти була б йому найкращою матір’ю.
Елла Сергіївна замовкла і перехрестилася. Потім вона запалила свічку та поставила її перед портретом Злати, перев’язаним чорною стрічкою.
Вони довго сиділи, обнявшись з Ладою і мовчали. З іншої кімнати чути було, як Тимофій Максимович тихенько читав онуку казку перед сном.
Лада плакала. Про себе, про батьків, про Тошу, про недолугу сестру, яка так бездарно прожила таке коротке життя.
– А Матвій не хотів дітей. Ми з ним постійно сварилися. Може, якби я зустрічалася з ним довше, я б і заміж за нього не вийшла, просто обставини так склалися, коли я психанула і пішла від вас, я була вся на нервах, – хрипким голосом сказала Лада.
– На все Божа воля, – промовила мати. – Антон так і не визнав Злату. Казав, що не мама вона йому, а чужа тітка. Та й на краще це.
– Все повернулося у своє річище… – сказала Лада, подумавши про те, що доля таким чином все-таки вручила їй Антона.
Після скорботних заходів Лада зайнялася оформленням опікунства. Вони багато часу проводили з Антоном. Лада ніби хотіла надолужити втрачений рік.
Вона відчувала себе дуже винною перед хлопчиком, що покинула його тоді, але розуміла, що по-іншому на той момент вчинити не могла…
Минув час.
– Мамо, а ми купимо цуценя? Ти ж обіцяла! Ти казала, що ми скоро житимемо у великому будинку, де можна буде завести великого собаку, – Антон, якому нещодавно виповнилося дев’ять років, заглядав у вічі Ладі, сидячи поряд за столом під час обіду.
– Якщо обіцяла, купимо обов’язково, – відповіла Лада.
– У мене скоро буде справжній тато! Як у всіх! І він мені дуже подобається, і тобі сподобається, коли ти його побачиш, – не зовсім пошепки сказав Антон на вухо Еллі Сергіївні, яка сиділа за столом з іншого боку від нього.
Та посміхнулася і подивилася на дочку, яка все чула. Тимофій Максимович теж усміхався.
– Справді, Ладо, – промовила Елла Сергіївна. – Ну, скоро ти вже познайомиш нас зі своїм нареченим?
– Незабаром, – відповіла Лада. Вона не дуже хвилювалася про майбутню зустріч батьків з її обранцем Олегом, бо була впевнена, що все пройде добре і він їм сподобається.
Вона раділа, що найголовніший етап вже був пройдений на відмінно: Олег і Антон чудово порозумілися.
Олег жив у великому приватному будинку й Антон там кілька разів бував, йому сподобалося, і хлопчик дуже чекав того моменту, коли вони з матір’ю переїдуть туди.
Елла Сергіївна крадькома скидала сльозу і сумувала про те, що доведеться розлучатися з онуком та дочкою. Хоча одне втішало: будинок Олега був недалеко, і вони домовилися, що часто їздитимуть один до одного в гості.
А Лада дивилася на Тошу і думала про сестру.
– Ех, Златка, яка ж ти була недолуга, ти так нічого й не зрозуміла у житті…
Ось така сумна життєва історія до вашої уваги. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
