Не можу навіть попрощатися з домашніми улюбленцями

Коли мені було 7 років, ми з мамою принесли до будинку кошеня. Звичайного, чорно-білого. Виріс він справжнім красенем, добротний такий котяра — великий, пухнастий, як годиться. Нині йому вже 15 років. Мабуть, від явної старості він періодично дозволяє собі усілякі вільності, скажімо, свій лоток із кутами плутає періодично. Але це нісенітниця, насправді.

У мої 16 років на сімейній раді було вирішено завести собаку. Брат узяв у друзів маленьке цуценя – помісь спанієля з дворняжкою. То був мій перший пес. Та й у сім’ї, до мого народження, батьки тримали лише кішок. Всі були раді, що у нас з’явився Ринечка. Так ми й жили разом, і все було добре. Батько любив гуляти з собакою, а з виходом на пенсію — брав Риньку і години 3 вони ходили містом.

Через деякий час я переїхала до чоловіка. Одна без тварин. Про це й мови не було – адже батьки люблять їх, та і я хоч щодня, могла відвідувати їх. Ми з чоловіком теж завели кошеня пів року тому, породистого. Точніше Арюша дістався мені в подарунок на день народження як сюрприз.

Все б добре та чудово, але перед Новим роком мама захворіла. Спочатку просто застудилася, але, не долікувавшись, вийшла на роботу, де її продуло ще сильніше. Вилилося це все у гострий бронхіт із задишками. Навіть не з задишками – вона просто задихалася.

Лежала в лікарні і вже тоді лікарі почали спочатку натякати, а потім і прямо говорити, що тварин у будинку бути не повинно, оскільки це може призвести до сильних ускладнень. Мама довго нікому не говорила про це, та на той момент і почувала себе чудово — можна сказати, вилікувалась.

Все знову увійшло до звичної колії, як раптом чергове загострення, чергова госпіталізація. Було поставлено діагноз – бронхіальна астма. З таким діагнозом, ясна річ, від тварин варто відмовитися.

І ось тут ось, саме в цей момент я відчула себе підлою твариною. Я злилася на маму, хоч і розуміла, що вона не винна. Я злилася на чоловіка, бо знала, що забрати Ріньку і кота до нас він не дозволить. А найголовніше — я злилася на себе. І злюся досі, я майже ненавиджу себе.

Зараз мама лежить у лікарні, брат та батько підшукують, куди можна віддати тварин, а я сиджу вдома і просто фізично не можу дійти до батьківської квартири та просто попрощатися з ними. Я реву білугою і так і хочеться по пиках собі надавати за те, що я така погань. Але я не можу. Як? Як я дивитимусь на них? Як я зможу сказати: “Прощавай”?

Я чудово розумію, що іншого виходу немає, що життя мами — воно важливіше. Але в мене так душа болить за них – за кота, який 15 (!) років жив із нами та радував нас щодня. За собаку, про яку я завжди мріяла і якого люблю, напевно, більше, ніж себе. Я боюсь за них. Я боюся, що з ними будуть погано поводитися, боюся, що вони сумуватимуть. Я тварюка, бо в останню хвилину в рідному домі вони мене не побачать, і тому, що я нічого не можу зробити для них.