– Таня, Танюша, почекай… Я на тебе зранку чекаю. Мені твою адресу в дитячому будинку дали… – Тетяна почула незнайомий чоловічий голос, не встигнувши вийти з під’їзду.
– Ви хто? – спитала Таня, машинально подивившись на годинник.
– Я твій… Твій батько, Тань… – невпевнено сказав чоловік і посміхнувся.
– Ви помилилися. У мене нема і ніколи не було батька, – сухо сказала Тетяна і, відвернувшись, квапливим кроком пішла у бік машини, припаркованої на стоянці біля під’їзду.
Зовні жінка намагалася зберігати спокій. Однак усередині серце калатало з неймовірною швидкістю, а щоки горіли так, що здавалося, від обличчя виходить жар.
Тетяна сіла в машину, швидко пристебнула ремінь та повернула ключ запалення.
– Таня, Танюша, почекай… Я поговорити хотів, я хотів…
Чоловік підбіг до машини й, Тетяні здалося, простягнув руки. Але в цей момент вона виїхала з паркування, і через кілька секунд вже зникла з поля зору.
У дзеркало вона бачила, як чоловік залишився стояти на тротуарі в повній розгубленості. Було видно, що він був засмучений. Незнайомець дивився в слід автомобіля.
Тетяна заїхала на заправку, взяла каву та набрала номер чоловіка.
– Слава, там біля під’їзду божевільний якийсь … Підете гуляти, за Юрком стеж. Добре? – Таня намагалася говорити спокійно, але голос все одно тремтів.
– Танюш, який ще божевільний, – не без іронії перепитав чоловік.
– Та звідки я знаю, чоловік якийсь!
– Може, це шанувальник? – жартівливо перепитав Славко.
– Слухай, мені не до жартів. Все, я поїхала.
– Доброго дня, не хвилюйся! За Юриком стежитиму уважно!
– Давай…
Тетяна поклала слухавку та поспішила на роботу. Серце цього дня у дівчини було явно не на місці.
Жодного батька у Тетяни справді не було. Звичайно, за здоровим глуздом, біологічний батько був. Та Таня його не бачила.
Вона взагалі виросла без батьків у дитячому будинку. Маму Тетяна пам’ятала невиразно. Так… Були уривки спогадів із раннього дитинства і все.
Як пізніше Таня дізналася від вихователів у дитячому будинку, її визначили до закладу після того, як мати пішла із життя. Її не стало у молодому віці від серйозного захворювання.
Родичів, які б побажали дати притулок дитині, не знайшлося. Власне, тому дівчинку й визначили спочатку до розподільника, а потім уже в дитячий будинок.
Не можна сказати, щоб дитинство в Тані було щасливим. Жила в дитячому будинку, що тут скажеш. Але дівчинці відносно пощастило – заклад був гарний, і вихователі до підопічних ставилися по-доброму.
Більшість дітей були відмовники, або ті, кого органи опіки вилучили у недбайливих матусь та татусів. Дітей, у яких не стало мами, було не багато, серед них була і Тетяна.
З одного боку, дівчинка завжди знала, що мама від неї не відмовлялася. З іншого боку, вона заздрила іншим. Діти, попри все, знали, що їхні матері живі та здорові. Вони сподівалися на зустріч.
Чекали, що мама скучить за ними, прийде і забере. Тані чекати було ні на кого. Мама покійна, а про батька навіть вихователі нічого не знали.
Вже у дорослому віці Таня вирішила так: батько, дізнавшись, що мама при надії, просто покинув її. Значить, донька йому ніколи не була потрібна.
– Танько, ти чого така похмура сьогодні? – в обідню перерву спитала колега Катя.
– Та так … Напевно, просто не виспалася, – усміхнувшись, злукавила дівчина.
Насправді весь день вона не могла думати ні про що, крім того, що сталося вранці. Чисто теоретично цей чоловік дійсно міг бути її батьком. Але чому з’явився тільки зараз?..
Ці думки, наче рій бджіл, крутилися в її голові й ніяк не хотіли заспокоюватися. Але до кінця робочого дня Таня все ж таки зуміла взяти себе в руки.
Вона розсудила так:
– Я ж жила спокійно і ніякого батька не знала. То чому зараз я мушу переживати через якусь сторонню людину?!
– Навіть якщо він справді мій біологічний тато, жодного зв’язку у нас з ним у житті немає і бути не може. У мене є справжні рідні люди – коханий чоловік та чотирирічний син Юрко, а все інше… просто дрібниці.
З цими думками Тетяна поїхала додому. Чомусь вона була впевнена, що від цього старого на подвір’ї вже й слід застиг. А вона знову житиме, як і раніше. Як з’ясувалося ввечері, Тетяна дуже помилялася.
– Я вдома… – крикнула Таня з передпокою.
– О, привіт! А ми вже зачекалися, – озвався чоловік із кухні.
– Ну як тобі перший день у відпустці? Юрик тебе не дуже втомив? Може, даремно його з садка на місяць забрали?
– Та ні, ми чудово провели час. Зараз он мультики дивимося. Тань, ти знаєш, той чоловік, котрий приходив уранці, він твій батько… – обережно промовив Слава.
– Слава, ну ти хоч не починай!
– Та він розповів… – почав було Слава, але дружина не дозволила йому договорити.
– Та мені байдуже, що він там тобі сказав! Навіщо ти взагалі з ним розмовляв? Навіть, якщо припустити, що він справді мій батько, зараз я його не потребую.
– Де він був, коли я жила у дитячому будинку? Все, Славо, закриймо цю тему, я більше не хочу про це розмовлятиму! – сказала Тетяна.
Наступну ніч вона провела в безсонні. Навіть снодійне не допомогло. Вранці Таня приготувала сніданок, розбудила чоловіка та пішла на роботу. Біля під’їзду її знову зустрів чоловік, який учора представився батьком.
– Таня, почекай! Ну, дай мені п’ять хвилин! Я ж не знав про твоє існування, не знав!
– Якщо ви не припините мене переслідувати, я буду змушена звернутися в поліцію!
З цими словами Таня знову сіла в машину і поїхала. Чоловік, як і вчора, залишився стояти у дворі, дивлячись услід автомобілю, що їде.
Весь день думки про батька й матір не йшли в Тані з голови. Дівчина навіть працювати нормально не могла. Коли ввечері вона повернулася додому, одразу почула чоловічі голоси. На кухні за столом сиділи Слава і той чоловік.
– Слава, ти у своєму розумі?! – Тетяна ледве стрималася, щоб не кричати та не налякати синочка.
– Тань, ну постривай ти! Вадим Сергійович просто хотів поговорити з тобою. Він навіть не знав про твоє існування. Ну ти ж сама казала, що кожна людина має право на прощення! – Сказав Слава.
Тетяна відчула, як по щоках покотилися сльозинки.
– Танюша, не плач. Я справді нічого не знав. Моя мати, тобто твоя бабуся, тільки перед кроком у вічність розповіла мені, що я маю дочку.
– Я твою маму дуже любив і вона мене теж. Але життя не завжди просте. Я дуже винен перед тобою, дозволь мені розповісти, як усе було…
Відступати було нікуди. Тетяна присіла на стілець поруч із чоловіком, а Вадим Сергійович почав розповідь.
…Я познайомився з твоєю мамою Ганною випадково. Вона працювала в магазині неподалік будинку, де я жив з батьками. Ми одразу сподобалися один одному, почали зустрічатися.
– Восени мене забрали в армію, а за два роки ми з твоєю мамою хотіли одружитися. Вже при надії вона прийшла до моєї матері, тобто твоєї бабусі.
– Але мати вчинила з Анею підло, прогнала її, сказавши, що нам не потрібна невістка-сирота. А мені мати написала пізніше, що Аня одружилася з іншим і мене не дочекалася.
– Я був молодий, повірив матері. І після двох років служби в рідне місто повертатися не став. Тільки недавно, в останні свої хвилини, мати покаялася мені й сказала, що Ганна стала мамою доньки…
Таня слухала розповідь батька. З її очей струмками котилися сльози.
– Не плач, дочко. Мені немає жодних виправдань, але я прошу, вибач мені. Не проганяй! Я пізно дізнався, що ти жила в дитячому будинку. І надгробок Ганни теж знайшов…
– Після відходу батьків я думав, що залишився зовсім один. А тепер щасливий, що в мене є дочка та онук. Я жив у іншому місті, а тепер вирішив повернутись сюди.
– Куплю собі невелику квартиру. У моїх батьків залишився великий будинок, я хочу переписати його на тебе. По праву він належить тобі.
Увечері Вадим Сергійович пішов.
– Що думаєш робити? – Запитав Слава Тетяну.
– Не знаю, Славко, чесно.
– Вадим Сергійович сказав, що завтра їде у своє місто закінчити якісь справи, вирішити із квартирою. Може, поїдемо на вокзал його проводимо?
– Не знаю, Славо. Завтра вирішимо…
Наступного ранку Слава, Таня та маленький Юрко стояли на пероні. Таня першою побачила Вадима Сергійовича, що прямував у бік потягу. Їхні очі зустрілися, Таня вперше посміхнулася батькові. Чоловік сповільнив крок і теж посміхнувся.
За кілька хвилин Вадим Сергійович уже тримав на руках маленького Юрка.
– Я за місяць приблизно приїду назовсім. Потрібно буде нам оформити документи на будинок.
– Встигнемо … – Усміхнувшись відповіла Таня.
– Вибач мені, доню, – вкотре попросив Вадим Сергійович.
Таня заплакала… Вадим Сергійович обійняв дівчину. У цей момент вона вперше в житті відчула справжні батьківські обійми, турботу і душевний спокій.
– Ну я поїхав… – сумно сказав Вадим Сергійович.
– Повертайся швидше, – тихо промовила Таня.
– Повернуся. Я ж все життя так один і прожив. Думав, що і доживатиму одинаком. А тепер хочу жити якомога довше, адже в мене є сім’я.
…Таня, Слава та Юра їхали додому.
– Слав, дякую тобі.
– А мені чого?! – здивувався чоловік.
– Якби не ти, я б так і не поговорила з татом.
– Ну ти ж сама мені завжди твердиш, що кожен має право на прощення.
– Кожен… – підтвердила Таня й усміхнулася до чоловіка.
Через місяць Вадим Сергійович приїхав до рідного міста назовсім. Тетяна вибачила батькові та прийняла у подарунок будинок, у якому Вадим Сергійович став частим гостем…
Тож, вмійте прощати, – і буде вам щастя…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
