– Не плач, доню, ти заслуговуєш на краще! Розлучення – це лише початок, – м’який, але рішучий голос мами огортав, наче кокон.
– Мамо, це не просто розлучення, це аварія всього, що я будувала. П’ять років, розумієш? П’ять років у нікуди! – хрипкий шепіт вирвався з грудей Олени, і вона знову уткнулася обличчям у мокру від сліз подушку.
На тумбочці сиротливо стояв кухоль чаю з лимоном. Сонячні промені вже пробивалися крізь вікно, позолотивши порошинки в повітрі, але для Олени світ залишався сірим і безпросвітним.
– П’ять років – це досвід, Оленко. Цінний досвід, який зробить тебе сильнішою. А не “в нікуди”, – мама сіла поруч, гладячи доньку по волоссю.
– Пам’ятаєш, як ти мріяла відчинити свою пекарню? Які чудові тістечка ти пекла! А Валера… він завжди казав, що то несерйозно.
Олена здригнулася. Валера. Її тепер уже майже колишній чоловік. Він завжди умів пригнітити будь-який її ентузіазм, будь-яку ініціативу.
– Навіщо тобі це, Олено? У нас же все є. Сиди вдома, будь доброю дружиною.
І вона сиділа. Була. Поки одного разу не зрозуміла, що за цим фасадом “хорошої дружини” вона втратила себе.
А вчора він просто повідомив, що покохав іншу. Молоду, амбітну, з палкими очима. Ту, якій він не дозволить “сидіти вдома”.
– Мамо, я навіть не знаю, з чого почати. Всі ці папери, поділ майна… Мені здається, я просто не впораюся, – голос Олени звучав по-дитячому, тонко і жалібно.
– Впораєшся! Ми впораємось разом. А якщо що, то є юристи. Не думай про це зараз. Просто дай собі час для смутку. А потім – діятимемо.
Мама встала і підійшла до вікна, обводячи поглядом невеликий, але затишний дворик.
– Подивися, як розпустилися твої троянди. Ти на них так чекала. Природа не зупиняється, і ти не повинна.
Олена підвела голову. Мама мала рацію. Троянди, які вона з такою любов’ю посадила навесні, тепер цвіли на повну силу, розповсюджуючи ніжний аромат. Життя тривало, навіть, якщо її власний світ, здавалося, звалився.
Наступні кілька днів пройшли, як у тумані. Олена то плакала, то переживала напади апатії, зрідка переглядаючи оголошення про роботу, але нічого її не чіпляло.
Мама делікатно була поруч, приносила їжу, розповідала новини, уникаючи розмов про Валерія. Вона давала Олені час, знаючи, що насильно витягти її з цього стану неможливо.
Якось увечері, коли на вулиці вже стемніло, і тільки світло від настільної лампи освітлювало кімнату, Олена наткнулася на старий блокнот.
На першій сторінці великими літерами було написано: “Моя пекарня”. Серце болісно стислося. Там були начерки інтер’єру, рецепти нових тістечок, навіть зразок меню.
Вона пам’ятала, як горіли її очі, коли все це писала. Як вона уявляла цей запах свіжої випічки, сміх відвідувачів, їхні щасливі обличчя.
– Що це ти читаєш? – мама зазирнула до кімнати з кухлем трав’яного чаю.
– Та так … старий блокнот, – Олена простягла його мамі.
Мама взяла блокнот, гортала сторінки, а її обличчя освітлювалося посмішкою.
– Ти пам’ятаєш, як ти вигадала цей рецепт вишневого пирога? Я тоді не могла відірватись!
Олена згадала. Це було ще до одруження. Вона тоді жила з мамою, навчалася у коледжі на технолога харчового виробництва, і щовечора експериментувала на кухні.
– Мамо, а що, якщо… спробувати знову? – ідея спалахнула в її голові, яскрава й несподівана, як ранкова зоря.
Мама подивилася на неї, і в її очах теж спалахнув вогник.
– Я ж казала тобі, що це лише початок.
З цього дня життя Олени почало змінюватися. Повільно, важко, але змінюватися. Насамперед вони з мамою перетрусили старі запаси.
Виявилося, що у мами в засіках зберігається ціла колекція кулінарних книг, які дісталися їй від бабусі. Олена з головою поринула у вивчення нових та старих рецептів, щось доопрацьовуючи, щось вигадуючи з нуля.
Вони вирішили почати з малого – випікати на замовлення для друзів та знайомих. “Сарафанне” радіо спрацювало миттєво.
Замовлення відразу посипалися, як із рогу достатку. Гроші були невеликі, але вони давали Олені почуття задоволення. Почуття, що вона щось робить, створює.
– Олено, твої еклери – це щось неземне! Мої гості були у захваті! – захоплений дзвінок від подруги Наталки змусив її посміхнутися вперше за довгий час по-справжньому.
– Правда? Я так намагалася, щоб крем вийшов ідеальним, – радісно відповіла Олена, відчуваючи приплив енергії.
Мама допомагала у всьому – упаковувати, розвозити замовлення, вести бухгалтерію, хоч і дуже просту.
Вони удвох перетворили кухню на справжню пекарню. Запах ванілі та свіжої випічки постійно витав у повітрі, заповнюючи будинок затишком та теплом.
Минуло пів року. Розлучення було оформлене, але поділ майна все ще затягувався. Валера поводився, як типовий скривджений чоловік, намагаючись урізати її частку.
Олена намагалася не думати про це, зосередившись на своїй новій справі. Її кондитерські вироби стали відомі в окрузі. З’явилися навіть постійні клієнти.
Якось, коли Олена везла велике замовлення для ювілею, їй зателефонувала її юрист, Ганна Сергіївна.
– Олено, у мене для вас добрі новини. Ми виграли суд із розподілу майна. Валерій був змушений прийняти всі наші вимоги, – голос юриста був переможним.
Олена не могла повірити своїм вухам. Вона уявляла це, але до кінця не вірила.
– Правда? Це… це просто неймовірно!
– Так. Отже, тепер у вас будуть кошти, щоб втілити свою мрію про пекарню в життя. Я знаю, ви давно про це думали, – Ганна Сергіївна, яка знала про цю мрію, підтримала її.
Олену охопив вихор емоцій. Радість, полегшення, і ще щось… почуття свободи. Вона нарешті зможе рухатися далі.
– Мамо, ти уявляєш?! У нас є гроші! Ми можемо винайняти приміщення! – Олена влетіла на кухню, де мама чистила картоплю.
Мама витерла руки об рушник і обійняла дочку.
– Я завжди знала, що в тебе все вийде, доню. Завжди!
Пошуки приміщення зайняли кілька тижнів. Олена була прискіплива. Вона хотіла, щоб пекарня була світла, затишна, з великими вікнами.
І, нарешті, вони знайшли ідеальний варіант – невелике, але дуже миле приміщення у центрі міста, поряд із парком.
Розпочався ремонт. Олена годинами просиджувала в інтернеті, вивчаючи дизайнерські рішення, підбираючи меблі та обладнання.
Мама допомагала фарбувати стіни, вибирати декор. Сім’я та друзі під’єдналися до роботи, відчуваючи, як цей проєкт пожвавлює Олену.
– Як ти думаєш, Олено, може, варто додати кілька маленьких столиків на вулицю? – Запитала мама, розглядаючи фасад.
– Чудова ідея, мамо! Влітку буде дуже приємно сидіти на свіжому повітрі з філіжанкою кави та нашими фірмовими тістечками, – Олена вже уявляла собі це.
Назва для пекарні народилася сама собою – “Солодкі мрії Олени”. Це було символічно. Символ того, що навіть після краху одних мрій, можуть народитися нові, ще більш прекрасні.
Нарешті настав день відкриття. Вранці Олена почувала себе неймовірно схвильованою. У голові крутилися тисячі думок:
– А що, як ніхто не прийде? А що, як їм не сподобається?
Мама, помітивши її хвилювання, міцно обійняла:
– Заспокойся, люба. Ти виконала величезну роботу. Все буде гаразд.
Перші відвідувачі почали приходити одразу, як відчинилися. Аромат свіжоспеченого хліба та солодощів миттєво заповнив вулицю, закликаючи перехожих.
Люди заходили, купували випічку, дякували, хвалили. Дехто затримувався, щоб випити каву за столиками, насолоджуючись затишною атмосферою.
Олена пурхала між стійкою та кухнею, приймаючи замовлення, відповідаючи на запитання, спілкуючись із відвідувачами.
В її очах горів той вогник, який Валера колись намагався погасити. Вона була щасливою. По-справжньому щасливою.
Минув ще рік. “Солодкі мрії Олени” процвітали. У Олени з’явилися співробітники, які любили свою роботу і були віддані справі. Вона розширила асортимент, додавши в меню сніданки та легкі обіди.
Пекарня стала улюбленим місцем городян, місцем, де можна було не лише смачно поїсти, а й зустрітися із друзями, попрацювати, чи просто відпочити.
Якось, коли Олена сиділа у своєму кабінеті, переглядаючи звіти, двері відчинилися, і увійшла її мама.
– Олено, там тебе питають. Чоловік хотів поговорити про франшизу, – сказала мама, злегка посміхаючись.
Олена підвела голову і побачила його. Валера. Він стояв біля входу, виглядаючи дещо розгубленим і невпевненим. Він постарів, на його скронях пробилася сивина.
– Що йому потрібно? – Запитала Олена, намагаючись зберегти спокій.
– Він сказав, що чув про твою пекарню і хотів би обговорити співпрацю. Каже, що захоплений твоїм успіхом, відповіла мама. У її голосі прозирав легкий відтінок іронії.
Олена вийшла.
– Що тобі потрібно, Валеро? – Запитала вона, склавши руки на грудях.
Він зам’явся.
– Олено… я… я прийшов перепросити. Я був недолугим. Я не цінував те, що мав. І я дуже шкодую про те, що завдав тобі болю.
– І… я хотів би дізнатися, чи можлива якась співпраця. Моя нова компанія займається інвестиціями, і я побачив потенціал у твоєму бізнесі.
Олена подивилася на нього. В її очах не було ні злості, ні образи. Тільки спокій. І трохи жалості.
– Валеро, минуле залишилося у минулому. Я не збираюся співпрацювати з тобою. Моя пекарня – це мій світ.
– І я будую його сама, – спокійно відповіла Олена. – Щодо вибачень, я їх приймаю. Але нам більше нема про що говорити.
Валера спробував щось сказати, але Олена обернулася до нього спиною.
– Мамо, проведи, будь ласка, нашого гостя, – попросила вона, повертаючись до свого кабінету.
Коли Валера пішов, Олена повернулася до мами.
– Знаєш, мамо, ти мала рацію, – сказала Олена, посміхаючись. – Розлучення – це справді лише початок.
Мама обійняла її.
– Я ж говорила тобі, доню. Ти заслуговуєш на краще. І ти це здобула. І навіть більше.
Олена дивилася у вікно. За вікном йшов дощ, але в пекарні було тепло та затишно. Запах свіжої випічки, сміх відвідувачів, брязкіт кухлів – все це було музикою для її душі.
Вона нарешті знайшла себе. Вільну, сильну, щасливу жінку, яка сама будує своє життя. І її “Солодкі Мрії” були лише початком…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости та вподобайки.💖
