– Не плачте, це життя. Знаєте, як наші бабусі говорили? Перемелеться – борошно буде. Кинув – отже, він не ваша доля. Буде хтось інший

З Юлею ми познайомилися випадково. У легкій курточці вона стояла на зупинці й плакала, намагаючись сховатися від лютневого вітру за кіоском.

Зовсім не хотілося ні у що вплутуватися після важкого робочого дня, але й пройти повз дівчину, яка захлинається слізьми на морозі, було якось не по-людськи:

– Що трапилося? Вам допомогти?

З очей незнайомки знову струмком полилися сльози:

– Він кинув мене! Кинув, уявляєте? Як тепер жити?

«Така юна і така нещасна, – подумала я. – Напевно, це перше велике кохання в її житті. І перша трагедія».

Дістала з сумки упаковку паперових хустинок, витягла одну:

– Не плачте, це життя. Знаєте, як наші бабусі говорили? Перемелеться – борошно буде. Кинув – отже, він не ваша доля. Буде хтось інший.

– Ви так вважаєте? – Слізно запитала вона. – Правда?

– Звичайно. Навіщо мені брехати? Всі ми одного хоч раз любили без відповіді, або були відкинуті. Тож головне – себе не накручувати. Бажаєте, я вас чаєм пригощу? А то бачу, ви замерзли зовсім. Застудитесь.

– Чаєм? Я б із задоволенням, – швидко погодилася дівчина. – Мене Юлею звуть, а вас?

– Ольга Анатоліївна.

– Тільки я чорний чай не люблю. Зелений знайдеться?

– Мабуть, – пообіцяла я і, взявши дівчину під руку, повела її до себе в гості.

Дорогою познайомилися ближче. Юля була третьокурсницею філфаку. Захоплювалася читанням серйозної літератури, та любила рок дев’яностих.

Жила з мамою, яка останнім часом не дуже цікавилася дочкою, воліючи займатися влаштуванням особистого життя.

– Привела в нашу маленьку квартирку свого нового коханого, – відверто сказала Юля. – А мені куди подітися? Таке враження, що я вдома всім заважаю.

– Що ж, таке трапляється. Донька виросла, мамі можна і про себе подумати. Навіть час, я б сказала. Як вважаєш?

– Не знаю, можливо. Тільки прикро дуже. А ще мені самій не щастить у коханні, – зітхала страждальниця. – Вже третій кавалер кинув…

– Невже? – щиро здивувалася я. – У твоєму віці? З твоєю зовнішністю? У місті раптово стався дефіцит молодих хлопців?

– Хлопці є цікаві, звісно. Тільки до серйозних відносин вони найчастіше не готові.

Зелений чай, на щастя, був. І цукерки до чаю. Сидячи на моїй кухні, Юля зігрілася, пожвавішала і начебто забула про свої біди. На щоках заграв здоровий рум’янець, в очах затанцювали чортики:

– Подумаєш, з валізою приїхала! Слабак! Нашим стосункам незабаром три місяці. Час виходити на новий рівень, так?

– Ну, не знаю, не знаю. Мені здається, це дуже велика швидкість. В наш час вважали, що варто краще впізнати одне одного, придивитися…

– Так все життя пройде, поки будеш придивлятися. А я заміж хочу, дітей.

Юля все щебетала і щебетала, не збираючись іти. «Час і честь знати…» – насупилась я. Але дівчина якось непомітно перемістилася в кімнату, сіла на диван і клацнула кнопкою пульта.

– О, класне ток-шоу. Подивлюсь, можна?

– Кхе-кхе … Так, звичайно.

– Ой, дякую. А поїсти у вас нічого не знайдеться? Я сьогодні лише снідала.

– Еее… У холодильнику борщ, та трохи плову.

– Чудово! Мені й того, й іншого, будь ласка.

Ну, не гнати ж її, правда? Розігріла їжу. Повечерявши, Юля нарешті зазбиралася додому:

– Дякую вам величезне! Ви мене прямо врятували.

– Дуже рада, що ти оговталася.

– Тобі далеко їхати? Доберешся?

– Так, не хвилюйтеся, тут хвилин п’ятнадцять пішки.

Зачинивши двері, я зітхнула з полегшенням:
– От настирлива. Знатимеш, як шкодувати слізливих незнайомок…

Прийняла ванну, подивилася серіал, залізла в ліжко. Майже заснула, коли пролунав гучний стукіт у двері.

– Кого це принесло? – Розлютилася я. Начепивши капці, поплелась у коридор.

На порозі стояв Костянтин, сусід із третього поверху. Він переїхав в наш будинок зовсім нещодавно, з пів року, мабуть. З першої зустрічі чоловік недвозначно пропонував мені познайомитись ближче.

– Пустиш, господине? – розплився «наречений» у широкій посмішці. – Холодно одному.

І, впевнений у своїй чарівності, м’яко штовхнув двері, намагаючись прослизнути повз мене.

– Куди?! – Закричала я. – Зараз поліцію викличу!

– Я ж це… з найсерйознішими намірами, – зблід сусід.

– Іди звідси поки можеш. У мене наречений є!

…Вранці я пішла на роботу. Папери, звіти, телефонні переговори – все, як завжди, без подій. Увечері посиділи з милим у кафе, потім заскочила у крамницю. До будинку підійшла вже після восьмої.

Яке ж було моє здивування, коли я побачила, що на мене там чекала… Юля. Вся в сльозах, тремтить як осиковий лист.

– Що таке?

– Мама! Посварилися через її залицяльника. Загалом я пішла з дому. А ночувати нема де. Пустиш?

– Ну, ласкаво просимо. Що ж з тобою вдієш…

Розмістила гостю у вітальні. Принесла чисту нічну сорочку, махровий рушник.

– Ой, терпіти не можу троянди. Іншої постільної білизни немає?

Нахмурилася, але мовчки витягла з шафи інший комплект:

– Цей підійде?

– Ой, геометрія! Дякую!

– Слухай, а подушки немає менше? Я плоскі люблю…

– Ти взагалі в гостях, – подумава я. – Май совість. Але, махнувши рукою – собі дорожче їй щось пояснювати – принесла свою подушку, та пішла до себе в спальню.

Вранці вередування продовжилось.

– Ти так рано встаєш?

– А умивалки для обличчя немає?

– Сир на сніданок? Це все?

Хотілося поставити дівчинку на місце, але я намагалася тримати себе в руках. Все-таки у скрутній ситуації опинилася, та й сама я її запросила на свою голову.

Ми вже майже зібралися йти, як у двері подзвонили.

– Ну, вітаю, сусіде! З чим завітав?

На порозі з’явився нічний залицяльник. Вигляд збентежений, очі винні:

– Вибач мені, гаразд? Нічого поганого не хотів.

Я мовчки кивнула, інцидент був вичерпаний.

– Хто це тут у нас? – пролунав за моєю спиною дзвінкий голос.

Раптом мене пронизала геніальна думка.

– Познайомся, Юля. Мій сусід Костя – молодий, вродливий і, до речі, неодружений.

– Дуже приємно, – очі у дівчини спалахнули. – На якому поверсі мешкаєте?

– А давай він тобі екскурсію проведе? Заодно й поспілкуєтеся, – запропонувала я, думаючи про власний порятунок.

– Непогана ідея, – зрадів Костя.

За кілька хвилин двері за новою парою зачинилися.

З того часу Юля з Костею живуть разом. Все в них начебто добре. Щоправда, я намагаюся спілкуватися з ними коротко, бо боюся, що напросяться в гості. Ось так карта лягла.

Чи й справді кохання з першого погляду, чи співмешкання через безвихідь. Мене не турбують, от і добре. Хай їм щастить.

А ви що скажете з цього приводу? пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.