– Не помиєш за собою посуд – їсти будеш прямо з каструлі! – заявила Марія Дмитрівна чоловікові Семену Івановичу. – Досить з мене цього бардака!
– Стільки років не мив! І зараз не буду! – Стукнув кулаком по столу її чоловік. – Гей, ти куди зібралася?
– У мене сьогодні скандинавська ходьба, – озвалася Марія Дмитрівна. – Посуд замочи спочатку. І чашки свої жахливі в нальоті по дому збери, та потри содою.
Марія Дмитрівна та Семен Іванович багато років жили душа в душу. Точніше, просто не перетиналися, бачилися то пізно ввечері, то рано-вранці.
Марія Дмитрівна працювала вчителем у школі, а її чоловік – водієм міського автобуса. Їхні графіки збігалися досить рідко, і навіть у ці дні завжди був привід не залишатися вдома. Закупівля продуктів, поїздки на дачу, на змагання до сина, та й просто в гості.
– У нас з тобою вічний медовий місяць, – сміялась Марія Дмитрівна. – Так рідко бачимося, що кожна зустріч – свято.
– Так, я іноді забуваю, як виглядає моя дружина, – посміювався її чоловік. – Прийду додому, а ти то підстриглась, то перефарбувалась.
Але загалом жили вони непогано, дружно, а потім син виріс, спільних інтересів поменшало, приводів спілкуватися – теж.
Довгі роки Марія Дмитрівна покірно мила посуд, прибирала будинок, прала на всю родину, та готувала. Чоловік заробляв більше, і на правах здобувача просто переклав на неї домашні обов’язки.
Максимум, на що був здатний Семен Іванович, – це щороку вибити килими у дворі. І то лише тому, що вони виявилися надто важкими для мініатюрної Марії Дмитрівни.
В іншому, домашні справи його не цікавили. Семен Іванович був упевнений, що їжа сама прибігає в холодильник і лягає на полиці, чисті шкарпетки рядами виповзають із пральної машини й повертаються в акуратні клубки. А якщо була потрібна чиста сорочка, вона вже висіла в шафі.
А потім у сім’ї з’явився онук Степанко, а сина Артема викликали у відрядження, і він благав:
– Мамо, поживи тиждень з Ариною і малюком, вона сама не впорається, ти ж знаєш, як тяжко їй син дістався.
– Звичайно, синку, – зраділа Марія Дмитрівна. – Із задоволенням проведу з ними час.
– Не давай їй сильно напружуватись, а то норовить вже все по дому робити, – попросив Артем. – Тобі вона довіряє.
З невісткою Ариною у Марії Дмитрівни справді склалися чудові стосунки, вони з півслова розуміли одне одного.
Сходилися в думках, та питаннях наведення ладу, й у вихованні дітей, обмінювалися рецептами улюблених страв.
Вперше у житті Марія Дмитрівна залишила свій будинок на тиждень. І тут же з’ясувалося, що Семен Іванович у побуті зовсім безпорадний, буквально, як немовля.
– Люба, я не можу знайти чисті шкарпетки! – обурювався він. – У ящику нічого не лишилося.
– Подивися у кошику для білизни, – порадила Марія Дмитрівна, зітхнувши. – Там брудні, але їх можна випрати.
– А як це зробити? – поцікавився Семен Іванович у дружини. – І взагалі, чому ти не випрала мені шкарпетки до від’їзду?
– Знаєш, я вважала, що залишаю вдома дорослу розумну людину, а не примхливу дитину, – відповіла йому Марія Дмитрівна. – Інструкція до машинки лежить у шухляді письмового столу. Почитай, там навіть дитина розбереться.
Чоловік кинув слухавку, а Марія Дмитрівна тільки зітхнула. Було очевидно, що читанням інструкцій Семен Іванович не турбуватиме себе. Так і вийшло, наступного дня він подзвонив їй уже з новою проблемою:
– Як вивести з білої сорочки чорні плями? – репетував Семен Іванович. – І з простирадла, і з моєї улюбленої майки. Це ти у всьому винна, рідко миєш машинку! Ось у ній щось і пофарбувалося.
– А ти шкарпетки разом із білим завантажував? – запитала його Марія Дмитрівна, вже розуміючи, якою буде відповідь.
– А що, не можна було? – поцікавився Семен Іванович. – А я ще потішився, що все влізло. Тільки воно якось погано пралося. І ще у нас чашки закінчилися.
– Це як, ти всі їх розбив? – поцікавилася Марія Дмитрівна.
– Ні, чому ж, просто чистих на сушарці більше не лишилося, – відповів їй Семен Іванович. – Негайно повертайся, помий мені чашки!
– Взагалі-то, ти й сам можеш це зробити! – Відповіла йому дружина обурено. – Завдання для першокласника.
– Це не чоловіча робота, – відрізав Семен Іванович. – Я і так з твоєї милості половину ночі прання розвішував.
Але Марія Дмитрівна на цей шантаж не піддалася, вона чудово знала свого чоловіка та розуміла, чого варті його скандали.
Мало того, тільки зараз вона зрозуміла, що довгі роки буквально орала у дві зміни – у першу – в школі, а в другу вдома, обслуговуючи сім’ю. І чоловік вважав це само собою зрозумілим фактом.
Своїм відкриттям Марія Дмитрівна поділилася і з невісткою. Арина, потягуючи ромашковий чай, з нею погодилася.
– Ви знаєте, ще коли ми з Артемом зустрічалися, я це помітила. Семен Іванович ніколи жіночу працю не цінує.
– Ось я прийшла і бачу, підлога помита, не йду в брудному взутті. А він чухає так, що аж із черевиків глина відвалюється, і мазут відбивається на лінолеумі.
– Та вже скільки разів я зарікалася мити підлогу вдень, – зітхнула Марія Дмитрівна. – А посуд… Він ложки за все життя за собою не помив, не кажучи вже про прання. Пилосос у руках не тримав. І це я сама, своїми руками виростила такого побутового інваліда під боком.
– І це він ще не на пенсії, – зітхнула Арина. – У мене тато хоч і самостійніший, а коли пішов на заслужений відпочинок, вони з матір’ю мало не розлучилися.
– Та я з жахом чекаю цього дня, – сказала Марія Дмитрівна. – А що твої батьки, як упоралися з проблемою?
– Тато не знаю, а мама просто вирішила його перевиховати. Записалася в різні гуртки та секції, вони з подружками в театр по абонементах ходять, макраме плетуть, в’яжуть.
– У неї розклад щільніший, ніж було до цього. І все для себе коханої. Батьку довелося навчитися брати на себе домашні обов’язки.
Марія Дмитрівна задумалася про цей рецепт сімейного щастя, але її увагу відвернув онук Степанко. У компанії невістки тиждень пролетів непомітно.
До того ж у цій імпровізованій відпустці Марія Дмитрівна хоч і вставала ночами, відпочила набагато краще, ніж удома.
Повернувшись, вона нарешті зробила те, про що давно мріяла – дочекалася завершення навчального року і пішла на заслужений відпочинок.
А потім пішла стопами матері Арини, та знайшла собі заняття до душі. Кілька годин на день викладала в приватному центрі раннього розвитку.
Потім йшла на заняття скандинавською ходьбою, або в басейн, увечері відвідувала гурток оригамі, або клуб кіноманів, а ще записалася в бібліотеку, та із задоволенням сиділа там у затишній читальній залі.
– Я не зрозумів, а чого ти з ранку на роботу не йдеш, на лікарняному, чи що? – поцікавився через кілька місяців її чоловік. – Може, що серйозне?
– Ні, я просто вийшла на пенсію, – посміхнулася Марія Дмитрівна. – Виявляється, на світі стільки цікавих занять, окрім роботи.
– Якщо ти не хочеш горбатитися, я теж не буду, – буркнув її чоловік. – Я теж свою пенсію вже заробив. Посиджу вдома, хоч відпочину.
– Та на здоров’я, – посміхнулася чоловіку Марія Дмитрівна.
За місяць удома було вже два пенсіонери, і Марія Дмитрівна запропонувала розділити обов’язки. На її думку, це виглядало цілком чесно, але Семену Івановичу пропозиція дружини не сподобалася.
– Що означає, я мушу тепер відносити посуд до мийки, та ще й мити його?! – обурився він. – І про яке приготування обіду йдеться? Це не чоловіча робота! Сама посуд мий!
– А яка, на твою думку, чоловіча? – поцікавилася Марія Дмитрівна. – Мити туалет та ванну, підлогу у всьому будинку, прати, пилососити – це чия робота?
– Звичайно, жіноча, – пробурчав Семен Іванович. – Ти ж стільки років нормально з нею справлялася. А тепер, що за бунт тут влаштувала? У тебе тепер більше вільного часу стало, радуйся, що його є чим зайняти.
– Це я тобі ще й вдячна, мабуть, повинна бути за бардак? – поцікавилася Марія Дмитрівна. – А знаєш що, хай тепер кожен буде за себе!
– Кімнат у нас вистачає, я переїду в спальню сина. Поставлю туди маленький холодильник, а ти можеш скористатися кухонним.
– Що це ти ще надумала?! – обурився Семен Іванович. – Я тут головний здобувач, нема чого міркувати навіть! Заслужив на дивані спокійно лежати, та дивитись телевізор!
Але Марія Дмитрівна, щодо цього, тепер мала свою думку, тому вона просто методично почала виконувати свій план.
Попросила сина про допомогу, той повісив їй фіранки, зробив перестановку, за день освіжили шпалери, і кімната стала набагато затишнішою. У двері Марія Дмитрівна, викликавши слюсаря, врізала замок.
Собі тепер вона готувала окремо, невеликими порціями й те, що хочеться, з полегшенням згадуючи гігантські каструлі борщу та супу, що залишилися в минулому.
Замість обов’язкової каші, їла варене яйце та бутерброди з авокадо, на які її чоловік навіть не подивився б.
Загалом – повністю змінила своє життя. Благо, планування кімнати це дозволяло, можна було виходити відразу в коридор і кухню, минаючи вітальню, де тепер мешкав Семен Іванович.
Він демонстративно дувся, кілька разів намагався закотити дружині істерику. І накопичував поклади сміття, не вдаючись до миття підлоги та посуду.
Але одного чудового ранку все змінилося, Марію Дмитрівну розбудив стукіт у двері її кімнати. За порогом стояв блідий Семен Іванович.
– Терміново приберись у моїй кімнаті, та запусти прання! – кричав він, хапаючись за серце. – До нас їдуть мої мама та сестра на тиждень.
– Ну, чудово, хай подивляться, який свинарник ти тут розвів, – спокійно сказала чоловікові Марія Дмитрівна.
Її свекруха давно жила з молодшою сестрою Семена Івановича, і була жінкою суворою, але справедливою.
– Та вони ж мене загризуть за цей бардак! – мало не плакав її чоловік. – Машенько, я тебе благаю, потім розкажеш, який я дурень. А зараз просто візьми швабру в руки, та перетвори цей сарай на чисту кімнату.
– Ні, любий, робити цю роботу за тебе я не буду, – зітхнула Марія Дмитрівна. – Але що і як, підкажу, не пропадеш. Давай для початку неси найбільші сміттєві мішки, розбиратимеш свої завали.
– Ти ангел! – Вигукнув у відповідь її чоловік. – Тільки не кидай мене наодинці з цим бардаком!
Звісно, Семен Іванович сподівався, що на якомусь етапі прибирання дружина просто не витримає, і почне допомагати, але його сподіванням не судилося збутися.
Марія Дмитрівна, коли він очистив кімнату від нескінченних пакетів та коробок від їжі, сіла на стілець у центрі кімнати, і почала роздавати чоловікові вказівки.
Свекруха прибувала на потязі майже опівночі, і до цього часу Семена Івановича спіткали усі труднощі Попелюшки.
Він помив підлогу та вікна, витер увесь пил, навіть на люстрі, а ще перемив посуд, який встиг забруднити, змінив постільну білизну і завантажив прання.
За мовчазною згодою обох, подружжя перенесло речі Марії Дмитрівни до його кімнати – у її спальні мали зупинитися гості.
– У вас щось змінилося, чи ні? – поцікавилася свекруха Дар’я Романівна, заходячи у квартиру і підсліпувато мружачись.
Зір її вже часто підводив, ось і зараз у місто вона приїхале не в гості, а щоб поправити його, шляхом втручання.
– Хоча ні, така ж чистота, як у тебе і завжди!
– А ось пиріг спробуйте з дороги, – усміхнулася Марія Дмитрівна. – Мій фірмовий, із абрикосами.
– Пощастило тобі з дружиною, і вдома чистота, і готує смачно, – констатувала Дарія Романівна, дивлячись на сина.
А той стояв і мовчав, не маючи сил приписати всі заслуги собі. Чесно кажучи, Семен Іванович погодився б кілька разів перебрати автобус, аби більше ніколи не робити екстреного прибирання.
Гості поїхали за тиждень задоволені та щасливі. З новим кришталиком у оці, Дар’я Романівна тепер знову чудово бачила і в далечінь, і поблизу, могла читати газети, та дивитися телевізор.
Повернувшись із вокзалу, Семен Іванович сказав дружині:
– Давай вже закінчимо з моїм вихованням? І складемо графік прибирання, посуд мити я, так і бути готовий, і навіть вікна.
– Але не змушуй мене готувати, прати та вибирати продукти. Мене в черзі по домашнє молоко, мало не відшмагали!
– Чудово, – посміхнулася чоловікові Марія Дмитрівна. – Зізнаюся, я взагалі терпіти не можу мити посуд.
З цього дня у їхній квартирі з’явився графік прибирання. Марії Дмитрівні вистачає часу на всі захоплення, а Семен Іванович нарешті зрозумів, що на пенсії можна не тільки пролежувати боки на дивані.
Він навів лад у гаражі, і захопився різьбленням по дереву, влаштувавши там столярну майстерню. Перший свій виріб, пірамідку для онука, він уже гордо презентував сім’ї, і всі цьому були дуже раді.
Ось так буває – хтось один бере на себе всі турботи про будинок, а решта вважають це дріб’язковою справою, поки самим не доведеться цим зайнятися…
