-Не проганяйте її. Нехай поживе у нас…

Олена була горда собою – нарешті вона купила машину! Сама! Накопичила!

Ну і нехай, що машині вже 10 років, але Олена ж поки їздить не дуже добре… На чомусь вчитися треба ж…

У цьому будинку вона жила з народження і знала всіх своїх сусідів, в тому числі і автолюбителів. Всі вони звичайно ж підійшли до неї, оцінили покупку, поцокали язиками і заявили, що в якості першої машини Олена купила непоганий варіант.

Паркувалася Олена поки не дуже майстерно, тому пригледіла собі дуже зручну місцину під деревом. І з того часу ніхто не ставив туди машину крім Олени.

Олена звикла вже, що її місце завжди вільне і була сильно здивована, коли воно виявилося зайнятим.

-Це хто ж поставив машину на моє місце? – бурчала вона об’їжджаючи будинок вже втретє і не знаходячи жодного вільного місця для парковки, – доведеться ставити біля сусіднього будинку.

Ясна річ, додому вона прийшла не в гуморі.

Наступного вечора її місце знову було вільним:

-Це напевно гості до когось приїжджали, – подумала Олена і зітхнула з полегшенням.

Кілька днів її місце знову було вільне, а потім її зайняла та ж машина.

-Ну і до кого ж це приїхали? – знову сердилась Олена.

Вона зі злістю гримнула дверима в під’їзд, збігла сходами до ліфта і побачила, що ліфт чекає один з її сусідів – дядько Микола, який все про всіх завжди знав.

-Вітаю!

-Привіт, Оленочко!

-А ви не знаєте, хто це на моєму місці паркується?

-Знаю… Це сусід твій з шостого поверху, онук баби Ніни. Баба Ніна зараз на дачі, потім зібралася до родичів своїх погостювати, ось попросила вона його пожити поки тут, доглянути, так би мовити, за господарством.

-Зрозуміло. Спасибі.

Олена зітхнула:

-Значить мені потрібно раніше приїжджати, щоб я могла зайняти своє місце.

І так, весь наступний тиждень вона приїжджала раніше і її місце було вільним. А потім на неї звалилося стільки роботи, що доводилося затримуватися і звичайно її місце для парковки було вже зайнятим.

-Оленко, ми йому говорили, що зазвичай ти тут паркуєшься, але він відповів, що місця на прибудинковій території загальні. І він має рацію. Так що – хто перший зайняв, того і місце.

-Цікаво, як довго буде гостювати у родичів баба Ніна? Швидше б вона повернулася і все стало б як і раніше, – думала Олена.

Ось і минуло літо, пронісся вересень і почався жовтень.

-Дядьку Миколо, не знаєте коли баба Ніна повернеться? Я вже втомилася шукати місце для парковки. Постійно сусід займає!

-Так вона поки не вирішила. Начебто в січні збиралася.

-У січні? – ахнула Олена.

-Поговорі з сусідом. Поясни, мовляв так і так, паркуватися не вмію ще, тому це місце для мене ідеальне… Він, до речі, вдома. Я бачив, як він входив у під’їзд, та й вікна у нього світяться…

Олена важко зітхнула і натиснула кнопку на шостий поверх:

-Добре, зайду.

Олена стояла перед дверима баби Ніни і не наважувалася подзвонити:

-Ну сьогодні ж вільно було… Навіть дивно… Адже він раніше приїхав… Гаразд, рано чи пізно все-одно довелося б розмовляти. Так чому не зараз?

І Олена сміливо натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинилися і…

В улюблених мелодрамах Оленки в такий момент починала грати романтична музика…

Олена дивилася з подивом на свого сусіда, а її внутрішній голос вивів однозначний вердикт: це твій майбутній чоловік!

Першим заговорив сусід. Він зібрався щось сказати і Олена ойкнувши, сказала:

-Привіт!

-Привіт!

-Я ваша сусідка зверху і ви постійно займаєте моє місце для парковки…

-Стоп, стоп, стоп! По-перше, воно не ваше, а по-друге, я більше не буду його займати.

-Серйозно? – здивувалася Олена.

-Звісно! Поруч з сусіднім будинком відкрили криту стоянку. Так що я тепер там буду залишати свою машину, та й вам раджу. Все-таки машина буде стояти не на вулиці, та й прогулятися вранці і ввечері, щоб не набрати зайвих кілограмів, завжди корисно.

Олена розсміялася:

-Скажете теж! Зайвих кілограмів! Так у мене їх немає…

У Олени та правда була чудова фігура.

-У вас немає, а у мене вже з’являються, – і сусід поплескав по своєму животу, до речі вельми підтягнутому. – Мене, до речі, Артем звуть. Звертайтеся, якщо треба буде допомогти.

-Олена. Обов’язково звернуся, – і Олена застукала каблучками, піднімаючись по сходах на свій поверх.

Увечері Алена ніяк не могла заснути:

-Ну чому я раніше не зайшла до нього? Чому? Та я взагалі могла б ніколи його не побачити і тоді пройшла б повз свою долю!

У тому, що Артем – це її доля, Олена не сумнівалася ні на секундочку.

-І що ж мені тепер робити? – запитала вона у своєї подруги.

-Ну як що? Запросити його на чай з печивом або тортом.

-Ну ні… Для цього привід якийсь потрібен…

-Ну тоді попроси його що-небудь полагодити. Нехай у тебе, наприклад, поличку почепить…

-А якщо він не вміє? Тоді що?

-Ну хай хоч щось важке тобі допоможе принести… Або ось, ідея! Скажи ніби каблук загубила, а тут він випадково і проводить тебе до квартири…

-Та ну… Це потрібно вгадати, щоб саме він ішов, вичікувати…

-Тоді сама придумуй, – розчаровано сказала подруга.

Насправді всі варіанти, запропоновані подругою, були “робочими”. Просто внутрішній голос нашіптував Оленці, що треба просто розслабитися і трохи почекати.

І цей внутрішній голос мав рацію! У суботу Артем сам подзвонив в квартиру Олени і запросив на чай з тортом. І що найдивніше, навіть не придумав ніякого приводу для покупки торта. Ось так ось просто сказав:

-Я купив торт, запрошую тебе на чаювання.

А потім вони сиділи на кухні в квартирі Артемової бабусі, пили чай і сміялися.

Олена звернула увагу на книги, які лежали на куті столу – всі вони були про ремонт.

-Ремонт робиш? – запитала вона і кивнула на книги. Вони практично відразу перейшли на “ти”.

-Так… Ось дали почитати, вивчаю іноді. А так звичайно в інтернеті дивлюся ролики…

-Сам робиш?

-Частково сам, частково допомагають. Хочеш покажу що виходить?

-Хочу, – сказала Олена.

Олена з побоюванням входила в радо розкриті перед нею двері.

-Ой! Яка у тебе квартира невелика…

-Ну не говори… Це просто тобі так здається. Насправді дуже навіть простора квартира: 2 кімнати, кухня, потім можна лоджію в кабінет переробити…

Олена пройшлася по квартирі, заглянула в усі куточки і закутки і почала уявляти де і що можна поставити, які шпалери поклеїти, який ламінат покласти… – її внутрішній голос шепотів: правильно думаєш, правильно, тобі ж тут жити…

З того часу вони почали зустрічатися, а потім і одружилися і стали жити-поживати, і…

Добра звичайно вони нажили, але ось дитини ніяк не було…

Рік, два, три, чотири, п’ять…

-Ви обидвоє абсолютно здорові. Чому у вас не виходить – я не знаю, – таку відповідь вони чули не раз і не два і навіть не три.

-Олено, я думаю, що ми просто не готові. Давай не зациклюватися на цьому, а просто жити. Коли треба буде, то воно обов’язково трапиться. І взагалі, зараз у мене на роботі колега в 51 рік народила. І ще одна знайома пара в 55, до того ж свідомо. А ми ще молоді, встигнемо…

Олена зітхала і думала, що Артем правий: потрібно просто жити і радіти кожній миті…

-Ви знаєте, я рекомендую змінити вам місце проживання. Нехай не кардинально, нехай це буде будиночок в селі місяців на 3-4, але вам потрібна якась зміна, – заявив лікар і Олена вхопилася за цю ідею.

-Артеме, давай купимо будинок за містом! Ти пам’ятаєш, як ми робили ремонт в цій квартирі? Весело ж було і цікаво! А будинок за містом ми під себе облаштувати можемо. Ну, давай, га?

-Давай, – з готовністю погодився Артем. Він був згоден на все, лише б бачити щасливі очі Оленки, а не сумні, як останні роки.

-Проходьте, дивіться…

-Так на що тут дивитися? – засміялася Олена. Тут же і немає поки нічого… Це ж скільки потрібно ще вкласти, щоб будинок став саме будинком. Адже зараз коробка одна!

Продавець збентежився…

Олена озирнулася навколо і підійшла до вікна і тут знову почула внутрішній голос, який сказав їй, що це її будинок.

-Ти впевнена, що хочеш саме цю ділянку і цей будинок? – питав Артем її ввечері.

-Звісно. Не знаю чому, але я відчуваю, що в ньому ми будемо щасливі!

У Олени та Артем йшов щосили ремонт і Артем постійно був там, повертаючись додому тільки пізно ввечері.

-Уявляєте, приїжджаю сьогодні, а робочі розповідають, що прийшла кішка і народила двох кошенят прямо на нашій ділянці. Вони її проганяти не стали, а навпаки, влаштували невеликий будиночок і просили мене залишити її.

-Так мило, – посміхнулася Олена.

-Так. І дивно. Всього два кошеняти народилися. Мені завжди здавалося, що зазвичай кішки народжують як мінімум чотирьох. Ось, фото зробив.

-Не проганяйте її. Нехай поживе у нас…

Олена подивилася на фото і знову почула свій внутрішній голос: “Це знак,” – прошепотів він.

У цей момент Олена все зрозуміла…

-Щось я давно тест не робила, – пробурмотіла вона.

-А що? Є причини? – запитав Артем.

Олена посміхнулася.

-Кішка і два кошеня…

Через 5 хвилин Олена повернулася назад і показала Артему тест на якому виразно виднілися дві смужки.

-Що це означає? – Артем захвилювався.

-Це значить, що ми чекаємо дитину.

-А так, як кошенят було двоє, то ми чекаємо двійню? – розсміявся Артем.

Олена щасливо посміхалася:

-А яка різниця? Головне, що це сталося через стільки років!

Насправді, тоді у них народилася одна дитина, син. Дочка народилася трохи пізніше.

Але вони обидвоє впевнені, що в житті завжди потрібно слухати свій внутрішній голос…