Не п’є і не б’є, а вити хочеться …

Це, можна сказати, історія “щасливого” шлюбу з різницею у віці. Урок молодим дівчатам, щоб не повторювали моїх помилок.

Познайомилися ми з Тарасом в кафе. Я говорила по телефону і ненароком упустила сумочку, він підняв і подав – справжній джентльмен – зав’язалася розмова. Йому було сорок п’ять, мені двадцять, але я виглядала старше, а він – молодше … я сказала, що мені двадцять п’ять, він сказав, що йому тридцять п’ять, виявилося, що і день народження у нас з різницею в десять місяців в один день … якось все, що називається, склалося.

Тарас працював в приватній будівельній фірмі, комерційний директор. Зізнаюся одразу: спочатку я дивилася на гроші. Він дарував дорогі подарунки, водив в ресторани, сауни, караоке. Познайомив з друзями, а там дійшла справа до любові, ну, звичайно, зізнався, що йому вже далеко не тридцять п’ять … Ну, я закрила очі.

Так, з моїми подругами я його не знайомила, соромно було. Але подруги якось швидко відпали. Мені куди цікавіше було з ним в ресторан сходити або більярд, або боулінг, ніж з ними в кафешку.

Мама була проти весілля, але ми все одно одружилися. Папа скрипів зубами, але руку Тарасу тиснув (мама на реєстрацію не прийшла). Тарас обіцяв онуків, я червоніла. І ось справа дійшла до подружніх обов’язків …

Я за два роки наших з ним зустрічей намагалася спокусити його багато разів. Але він був справжній джентльмен, не піддавався. Говорив, що старомодний, що хоче, щоб усе в нас було після весілля. І ось ми розписалися, але на наступний день йому треба було вранці рано йти на роботу, і фактично нічого не було.

Потім він втомився. Потім знову рання робота. В результаті за фактом шлюбна ніч у нас трапилася через три місяці, коли я вже влаштувала скандал і сказала, що виходила за нього не для цього.

Через рік шлюбу я плакала в подушку і відводила очі, коли мама питала про онуків. Тарасу було все одно, йому це було просто не потрібно, чоловіком він був від сили разів три-чотири за рік. Якось я примудрилася завагітніти і народити. Думала, що все зміниться, але Тарасу дитина була потрібна так само, як дружина. Так, він водив мене по ресторанах і показував друзям, але я вже розуміла, що дружина йому була потрібна як статус, типу “я нормальний і все можу”.

Лікуватися і навіть обстежитися він не хоче. Каже, що я про “це” тільки й думаю, дорікає, мовляв, я знала, що виходила за людину, яка набагато старше. Дитину іноді поцілує і назве синку.

Ми ні в чому не потребуємо, ось, напевно, тому я з ним ще живу. Дитина ходить в приватний сад, я не працюю, інститут не закінчила, так як завагітніла і народила. Заводжу розмову, щоб відновитися в інституті і довчитися, гарчить, каже, навіщо мені це треба. “Я вважаю, що в родині повинен працювати чоловік. Точка, крапка”.

Все в ньому вже дратує. Усе. Як їсть, як крекче вночі, як “еге” говорить замість “так”. Сама себе загнала в кут, а тепер не знаю, як вибратися.

А кажуть, головне, щоб не пив і не бив … Не п’є і не б’є, а вити хочеться …