У Єгора не стало дружини. Так і не змогла відійти від останніх пологів.
Тут хоч журись, хоч не журись, та п’ятеро хлопців залишилося. Старшому, Миколці, дев’ять. Іллюші – сім. Близнюкам Сашку та Льоші по чотири. І молодшій лише три місяці, Оленці, донечці довгоочікуваної…
Ніколи сумувати, коли діти їсти просять. А покладе всіх, опівночі сидить на кухні, димить…
Спочатку Єгор сам, як міг, крутився. Ну, своячка приїжджала, допомогла трохи. Рідних у них більше не було. Хотіла забрати Сашка з Льошкою, мовляв, тобі легше буде. Потім з опіки якоїсь приходили двоє.
Пропонували всіх дітей до інтернату віддати. Нікого нікому Єгор віддавати не збирався. Як це – рідних дітей комусь віддати? Як і жити потім. Важко, зрозуміло, а що робити? Зростають вони поволі, ось і виростуть.
У старших інколи й уроки перевірити встигав. З Оленкою найбільше клопоту було, зрозуміло. Ну, тут уже й Колька з Ільєю десь, та допоможуть.
Та й медсестра патронажна, Ніна Іванівна, часто приходила, дбала. Якось вона пообіцяла Єгорові няньку прислати. Все ж таки важко чоловікові з немовлям. Мовляв, дівчина гарна, трудівниця. У лікарні нянькою працює.
Своїх дітей, щоправда, немає, поки що не заміжня. А братів-сестер вирощувати допомагала, з великої родини вона, з сусіднього села. Так і з’явилась у них у хаті Люся.
Невисока, міцна, круглолиця, з немодною косою до пояса. І – мовчазна. Зайвого слова не скаже. А тільки все змінилося в хаті Єгора. І хата заблищала – все відмила, відчистила.
Одяг дитячий перештопала, перепрала. І за Оленкою встигала доглянути, і наварити-насмажити. У школі та в дитячому садку відразу зміни помітили. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою по білому, лікті не подерті.
Якось захворіла Оленка, затемпературила. Лікарка сказала, видужає, головне – догляд. Так вона ночі просиджувала поряд, сама жодного разу не лягла. Виходила дівчинку. І непомітно якось і залишилася в будинку у Єгора …
Молодші вже мамою стали кликати, скучили за ласкою материнською. А Люся на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. А як же, діти все ж …
Старші, Миколка з Іллюшею, спочатку дикувались, ніяк не називали. А потім просто Люся почали звати. Ні няня там, ні мама, – просто Люся. Щоб, значить, пам’ятати, що своя мама у них була… Та й за віком вона їм у матері з натяжкою годилася.
Рідні Люсі проти були.
– Куди таку шкуру собі на шию вішаєш? Хлопців мало в селі?
– Хлопці є, – відповіла, – та мені Єгора шкода…. І дітлахи звикли, що вже тепер шукати…
Так і жили. П’ятнадцять років непомітно пролетіло… Діти вчилися, росли. Ну, не все гладко – бувало, що й нашкодять. Єгор гнівався, за ремінь хапався. А Люся його смикала, мовляв, постривай батько, спершу розібратися треба…
І посвариться, і пошкодує, бувало. Так, ніхто її Люся на селі вже й не кликав. А Людмила Василівна називали, поважали. Миколка до цього року вже одружений був, первістка чекали.
Жили молоді окремо, Микола у радгоспі працював. Та не останнім механізатором був, що ні рік – то грамота, то премія, ось як. Ілюшка в місті інститут закінчував, ним Люся особливо пишалася – інженером буде синок.
Все разом робили – і пустували в дитинстві, і горою один за одного стояли, якщо що. Оленка в дев’ятий клас перейшла, теж гордість Люсіна. І співати, і танцювати майстриня, жодне свято без неї не обходиться.
А Єгор вже вкотре думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину вибрала … Цього літа якось відчула Люся, що щось не так з її організмом, щось негаразд. Вік, не хворіла ніколи, а то раптом в очах потемніє, занудить…
Єгора з його цигаркою стала з хати на ганок гнати, погано їй ставало. Спочатку думала – пройде, аж ні. Довелося таки до лікаря йти.
Додому повернулася тиха та задумлива. Від Єгорових питань відмахнулася, та нісенітниця, мовляв, все гаразд.
А тільки ввечері, коли заснули всі, покликала Єгора на ганок.
– Сядь, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина в мене буде… Пізно вже щось робити, залишати треба… – Сказала і руками закрила обличчя. – Сором, оце сором…
Єгор просто здивувався від такого повідомлення. Стільки років не було дітей і – треба ж!
– Та який сором, мамо, старші вже майже розбіглися, удвох, чи що, залишимося? Бач, природа правильно все розставила! Значить, готуватимемося!
– Як дітям сказати? Скажуть, стара вже, а все туди ж…
– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж це роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Гаразд. Сам скажу. Завтра і скажу, Якраз усі зберуться.
І сказав. Щойно за столом зібралися, так і сказав. Що, мовляв, мої любі дітки, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Ось так.
Люся голову опустила, в тарілці ніби щось виглядала, почервоніла аж до сліз.
Миколка, який з нагоди неділі з молодою дружиною у них гостював, тільки реготав.
– Класно, мати! Молодець! Ось разом із моєю і народжуйте! Їм, дітлахам, удвох не сумно буде рости!
Сашко теж зрадів:
– Давай мамо! Ще братик потрібен!
А Льошка заперечив:
– Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…
Оленка тільки зиркнула на Льошку.
– Розбалували… Ти балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду в’язати, сукні купимо красиві! – Захлинулась захопленням.
– Сукні … Що вона тобі лялька? – вступив у розмову Іллюша. – Дитину ще й виховувати треба, – повчально сказав він.
– Виховаємо, – сказав Єгор.
А Люся все одно соромилася і прикривала живіт, що росте, коли хусткою, коли в спеку плащ накине, начебто прохолодно їй.
Покладені місяці пройшли непомітно. Вже пораділи первісткові Миколи, хлопчик! Іллюша поїхав доучуватися до свого інституту, канікули закінчилися. Сашко з Льошкою теж поїхали – вступили до сільськогосподарського технікуму.
І в Оленки розпочався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Оленка то у школі, то у подружок. Вже й хлопчина якийсь її проводжати став із танців недільних.
Люся не спала, чекала Оленку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
– Єгоре, – слабо покликала вона, – Єгоре, здається… почалося…
Зблід той, ноги в черевики відразу і не потрапили.
– Ти, постривай, мати, я зараз, зараз… Швидку давай! — гукнув Оленці. Та одразу зрозуміла, у двері вискочила.
За дві хвилини до будинку забігла.
– Мамо, зараз Толік відвезе тебе, машину в батька попросить, почекай!
“Толік, значить …”, – подумала вона і знову різкий біль схопив внизу живота …
– Ой, матусю! Та що це!
Через ще п’ять хвилин, увійшов хлопчина, що проводжав Оленку
– Батько сам відвезе, – сказав Оленці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Єгор. – Не бійся, Люсю, я з тобою…
Всю ніч Єгор сидів на ґанку районного пологового будинку і димів одну за одною. На ранок двері відчинилися, вийшла немолода нянечка.
– Сидиш, тату? Палиш? Тепер палити рідше доведеться … Перший у тебе чи що?
– П’ятеро у мене, – глухо сказав Єгор.
– У! Та ти багатій! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійню твоя красуня принесла!
– Д…війню? – Заїкаючись, перепитав Єгор.
– Хлопчик і дівчинка! Хлопчик крикливий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня! Ти йди додому, татусь. Завтра приходь. Вона у нас ще полежить небагато. Діти вагу повинні набрати. Так, принеси що треба. Зрозумів?
– Ага, – кивнув головою приголомшений Єгор.
На виписку вся родина зібралася. З такої нагоди та всі три студенти відпросилися із занять, приїхали. Медсестра урочисто винесла два скрутки, перев’язані один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Люся.
Єгор прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.
– По двоє незручно … Забув вже як, – зніяковів він теж.
Другий згорток прийняв Микола:
– Давай, тату… Мені вже не вперше!
– Ой, яка гарненька! – Зазирнула в конверт Оленка. – Сестричко, моя красуне!
Вручивши медсестрі квіти та торт (як належить), розмовляючи про своє, всі рушили до радгоспного автобуса – директор радгоспу виділив. Якщо така вже важлива справа!
– Ну, мамо, всім догодила! – усміхнувся Микола.
А Люся тримала на руках один зі згортків і тихо посміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає добрих… Вона глянула у бік Єгора, який тримав на руках другий пакунок.
“Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звичайно, ми …”
– Діти, – повернулася вона до дітей, – а назвемо їх як?
І всі відразу почали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, які подобаються або пов’язані з кимось.
А водій автобуса, друг Єгора, слухаючи веселий гомін за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… А хіба скажеш….
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
