Виїжджала у шестимісячне відрядження. Син мені подзвонив, сказав, що у них проблеми, попросився в мене пожити.
Він живе з дівчиною, яка має дитину від першого шлюбу. Запитала, як довго вони жити в мене планують, що за проблеми, як швидко з’їдуть.
– Два тижні, місяць максимум, – пообіцяв син.
Подзвонила своїй подрузі, дала їй номер сина, та попросила, щоб вона з ним зустрілася, та ключі від квартири передала.
Син, зі своєю ватагою, з орендованої квартири до мене переїхали. Попросила берегти квартиру, щоб після повернення не чекали на мене сюрпризи у вигляді дитячих малюнків на шпалерах.
Два тижні вони прожили у мене, і з’їхали. Син відео з квартири надіслав, щоб показати, що все гаразд. Про ключі спитав, кому віддати. Сказала, щоб сам потім мені їх передав.
Повернулася додому навесні, на початку березня. Син жив у моїй квартирі ще восени, у листопаді. Ключі син привіз, торт привіз на знак подяки. Посиділи, поговорили, син поділився планами: думає одружитися.
Настало літо. Полізла до комірчини за туфлями. У мене взуття завжди зберігається в чистому вигляді у коробках. Взуття я люблю, купую якісне, але не найдорожче, добротне.
Дві пари босоніжок, дві пари туфель, а ще в одній коробці лежала тільки одна туфля. Було ж дві? Точно була пара. Я ж не маразматичка!
Про всяк випадок, всю квартиру перекопала, не знайшла туфлі. У всі куточки зазирнула. Згадала, що люди у мене гостювали два тижні, синові зателефонувала.
– Туфля? Чорна? На підборах? То вона твоя була? – спитав син.
Виявилося, що дитині дівчини в садочку загадали виріб на тему «Людина та природа». Дівчина сина не придумала нічого кращого, ніж поритися в моїй коморі, взяти туфлю і зробити з неї виріб!
Туфлю приклеїли до картону, в туфлю вклеїли композицію з гілок та пластиліну, у вигляді дерев. Чарівно, просто чарівно! А як креативно!
Взяти без проса, зіпсувати, та віднести до садка! Напевно, виріб повинен був навчити дитину берегти природу, чи який там задум був? Чому, в результаті, навчиться дитина? Псувати чужі, якісні речі? Чарівно!
– Я думав, це її туфля, не знав, що твоя, пробач, мамо, – повинився син і запропонував купити мені нові туфлі.
Відмовлятися я не стала! Зустрілися із сином у торговому центрі, знайшла схожі туфлі, навіть трохи дешевше, ніж купувала розлучену пару.
За туфлі розрахувався син, віддав тисячу гривень. З собою брала пакет із другою туфелькою, синові віддала.
– Ще на один виріб, – прокоментувала свій вчинок.
Син пакет викинув, на мене з докором глянув. Після шопінгу каву попили у кафешці. Запитала, коли весілля планується, син почав вивертатися.
Зрештою зізнався, що вирішив не поспішати. Мабуть, зіпсовані туфлі – не привід для розлучення, зате привід для роздумів. Тож, вперед!
Дівчину сина вважаю нахабною та дурною. Взяти чуже взуття … Ні, спочатку знайти чуже взуття в чужій квартирі, взяти туфлю, зіпсувати її, перетворивши на вироби для садка … Це як?
Як можна було до такого додуматися? Не розумію! Ну спала на думку така ідея, буває. Але чому вирішили втілювати її користуючись моїм майном?
Пара туфель – тисяча гривень, один туфель – п’ятсот гривень. У будь-який магазин можна було зайти, купити найдешевшу пару туфель. Навіщо брати чуже?
Не розумію, як син із нею живе? Не розумію! А якщо одружиться? Це ж які онуки будуть із такою спадковістю? Хоча б зателефонувала, перепросила, але навіть цього не може зробити.
Син на словах передавав, що його дівчина кається і перепрошує, але я вважаю, що вибачатися треба особисто, в крайньому разі – телефоном! Як вважаєте, я маю рацію?
