– Може, настав час мені нарешті познайомитися з твоїм сином? – Дмитро відставив убік кухоль з кавою і подивився на Ганну.
Та завмерла, наче його слова застали її зненацька.
– Навіщо поспішати? – голос пролунав легко, але напруження у плечах видавало справжній її стан. – Максим тільки звикає до думки, що у мами є хтось.
– Ми зустрічаємось уже чотири місяці, – м’яко нагадав Дмитро. – Я не прошу переїжджати до тебе, чи одразу грати у щасливу родину. Просто хочу дізнатися краще, хто ця маленька людина, яка така важлива для тебе.
Ганна відвернулася до вікна.
– Йому всього сім. Я не хочу травмувати сина.
– Травмувати? – Заперечив Дмитро. – Ань, зрозумій і ти мене. Якщо ти плануєш тримати мене на відстані від свого життя, то про які стосунки взагалі може йтися?
Ганна розвернулася. У погляді промайнуло щось схоже на страх, але зникло так швидко, що можна було прийняти за гру світла.
– Добре. Через пару тижнів, гаразд? Просто дай мені час його підготувати.
Дмитро кивнув головою. Два тижні розтягнулися майже на три місяці. Щоразу була нова причина відкласти зустріч: Максим захворів, у нього контрольна, не в настрої. Але якось Ганна сама зателефонувала і запропонувала приїхати у суботу.
Хлопчик був худеньким, з темними та надто серйозними для семирічки очима. Він сидів на дивані, міцно притискаючи машинку, і дивився насторожено.
– Привіт, – Дмитро сів поруч, але не надто близько. – Це що у тебе? Крута тачка!
Максим мовчав, вивчаючи його поглядом.
– Максиме, не мовчи, привітайся, – Ганна стояла у дверях, руки схрещені на грудях.
– Здрастуйте, – тихо промовив хлопчик.
Дмитро не став тиснути. Дістав телефон і показав фотографію своєї машини.
– Ось на цій їжджу я. Хочеш якось покататися?
Очі Максима спалахнули, але він кинув швидкий погляд на матір.
– Можна?
– Подивимося, – ухильно відповіла Ганна.
Згодом крига дала тріщину. Ганна пом’якшала, дозволяла Дмитру забирати хлопчика на прогулянки. Той тягнув Максима в парк, в зоопарк, в кіно.
Купував іграшки, які він просив, пояснював устаткування двигуна. Показував, як правильно забивати цвяхи та тримати викрутку.
– Дивись, ось тут треба крутити за годинниковою стрілкою, – Дмитро спрямовував маленьку долоню. – Відчуваєш, як різьблення йде?
– Угу, – Максим висунув кінчик язика від старанності. – А якщо не туди покручу?
– Тоді відкрутиш, – посміхнувся Дмитро. – Але нічого страшного, просто почнеш заново.
Вони годинами копалися в машині. Максим подавав інструменти, ставив мільйон запитань, забруднювався в мастило по лікті й сяяв від щастя. Вечорами грали в настільні ігри, поки Ганна готувала вечерю.
Рибалка стала їхньою спільною традицією. Кожну другу неділю вони виїжджали до річки, розставляли вудки, сиділи на березі, поки поплавки погойдувалися на воді. Максим навчився насаджувати черв’яка, терпляче чекати, правильно підсікати.
– Діма, у мене клює! – скрикнув він одного разу, коли поплавець пішов під воду.
– Спокійно, не смикай різко, – Дмитро присунувся. – Плавно тягни, ось так.
Карась виявився невеликим, але гордість на обличчі хлопчика коштувала будь-яких трофеїв.
Вдома вони дивилися бойовики, які Ганна не дозволяла вмикати без Дмитра. Максим улаштовувався поруч, забирався під бік, коментував кожну сцену.
– Це ж не реально, так? Так у житті не буває, – заявляв він, коли герой на екрані відбивався від десятка супротивників.
– Ну, трохи перебільшують для видовищності, – погоджувався Дмитро. – Але головне тут не бійки, а те, що герой захищає тих, хто йому дорогий.
Максим задумливо кивав.
Коли почалися проблеми у школі з математикою, Дмитро прийшов на допомогу. Його дві освіти – технічна та економічна – допомагали пояснювати завдання мовою, зрозумілою дитині.
– Не розумію ці безглузді дроби, – хмурився Максим, дивлячись на сторінку.
– Давай по-іншому. Уяви, що в тебе є піца, – Дмитро взяв аркуш. – Ти з’їв половину. Це одна друга. Правильно?
– Угу.
– А якщо поділити на чотири частини та з’їсти одну?
– Одна четверта?
– Точно. Тепер спробуй вирішити завдання, думаючи про піцу.
Максим зосередився. Через п’ять хвилин у зошиті з’явилася правильна відповідь.
– Вийшло!
– Ось бачиш, ти просто молодець, – Дмитро потріпав його по маківці.
Оцінки поповзли нагору. Вчителька на батьківських зборах наголосила на прогресі, Ганна світилася від гордості.
– Це все завдяки Дмитру, – казала вона знайомим. – Він стільки займається з Максимом.
Дмитро щиро прив’язався до хлопчика. Прокидався вранці та думав, чим би його порадувати. Планував вихідні, вибирав подарунки, переживав за кожну двійку більше, ніж сам Максим. Любов прийшла непомітно, але міцно вкоренилася в серці.
Коли Максимові виповнилося десять, Дмитро наважився на розмову з Ганною.
– Давай одружимося, – сказав він якось увечері.
Ганна відірвалася від журналу. Підійняла на Дмитра широко розплющені очі.
– Що?
– Ми ж фактично родина, – продовжив Дмитро. – Я люблю тебе та Максима. Навіщо відкладати?
Обличчя Ганни застигло.
– Ні.
– Чому? – він чекав чого завгодно, але не такої категоричної відмови.
– Тому, що я вже була одружена! Мені вистачило.
– Я ж не твій колишній чоловік.
– Знаю, – голос Ганни пом’якшав. – Але я не хочу знову пов’язувати себе офіційно. Мені добре так, як є. Хіба тобі погано?
Дмитро зітхнув. Погано не було. Але хотілося більшого.
– Добре. Нехай буде так.
…Роки текли. Вони жили втрьох у квартирі Ганни, їздили влітку на море, взимку в гори. Дмитро оплачував більшу частину витрат, не просив нічого натомість. Іноді порушував тему весілля, але Ганна наполегливо відмовлялася.
– Може, тоді хоча б на дитину зважимося? – Запитав він, коли Максимові виповнилося тринадцять.
Ганна довго мовчала, дивлячись у стелю.
– У мене проблеми зі здоров’ям. Лікарі кажуть, що ризиковано.
– Можна перевіритись, сходити до добрих фахівців.
– Ні, Дімо. Не хочу більше дітей. Мені вистачає Максима.
Дмитро не наполягав. Прийняв її рішення, хоча всередині тліла тиха образа.
…На восьмий рік спільного життя щось змінилося. Ганна почала чіплятися до дрібниць: не правильно помив посуд, надто голосно розмовляє, знову забув закрити тюбик зубної пасти.
– Ти вічно все робиш не так, – кинула вона одного разу, коли Дмитро прийшов із роботи.
– Що саме не так?
– Все!
Дмитро намагався згладжувати конфлікти. Намагався більше допомагати по дому, стежив за кожною своєю дією, але Ганна ніби шукала приводу для сварок.
– Може, тобі треба відпочити? – Запропонував він. – Давай з’їздимо кудись удвох.
– Не треба, – відрізала Ганна. – Не хочу!
Максим помічав напругу, намагався бути тихіше, менше траплятися на очі. Дмитру було боляче бачити, як хлопчик кидається між ними.
Правда розкрилася випадково. Дмитро повернувся додому раніше і побачив незнайому куртку у передпокої. Чоловічу. Серце впало вниз.
– Ань?
Вона вискочила зі спальні, прикривши за собою двері. Але Дмитро встиг помітити чоловіка у їхньому ліжку.
– Дмитре, це не те, що ти думаєш.
– Правда? – хрипко спитав Дмитро. – Скільки це триває?
Вона мовчала, опустивши погляд.
– Відповідай!
– Три місяці.
Три місяці постійних причіпок, провокацій.
– Ось воно що, – Дмитро повільно кивнув головою. – Значить, ти спеціально виводила мене. Ти хотіла, щоб я пішов сам. Щоб почував себе винним?
– Я не хотіла робити тобі боляче, – прошепотіла Ганна.
– Тож знайшла іншого і перетворила наше життя на пекло? Чудово вийшло!
Він зібрав речі за двадцять хвилин. Максим маячив неподалік.
– Дімо, ти йдеш?
Дмитро сів перед ним, узяв за плечі.
– Максе, я завжди буду поряд. Чуєш? Подзвониш – приїду. Ми бачитимемося, як і раніше.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
Але Ганна зруйнувала й це. Її терпіння вистачило на тиждень.
– Не смій більше спілкуватися з моїм сином!
– Що? Ганно, ти з глузду з’їхала?
– Якщо спробуєш зв’язатися з ним, я подам до суду! Ти йому ніхто, зрозумів? Жодного права на дитину у тебе немає!
Голос Ганни звучав холодно, беземоційно. Начебто він просто порожнє місце.
– Я вісім років виховував його!
– І що? Ти не батько йому. Ти ніхто! Юридично Максим тобі чужий.
Вона кинула слухавку.
Дмитро намагався дзвонити до Максима, але телефон був відключений. Написав – не відповів. На третій день надійшло коротке повідомлення: “Мама заборонила з тобою спілкуватися. Вибач”.
Дмитро сумував за хлопчиком, який став йому сином. Але час минав.
Дзвінок із незнайомого номера відвернув Дмитра від готування.
– Дімо? Це я.
– Макс! Господи, як я радий тебе чути!
– Я тепер повнолітній. Мама більше не може мені нічого забороняти.
Вони зустрілися у кафе. Максим виріс, витягнувся, став ширшим у плечах. Але очі залишилися колишніми – темними, серйозними.
– Як ти?
– Виживаю, – посміхнувся хлопець. – Мати зовсім дістала. Щодня скандали, претензії. Каже, що ти зіпсував мене.
– Я?
– Ага. Що я тепер некерований, зухвалий. А все тому, що я не приймаю її чоловіків. Ось такий я поганий син, – сумно засміявся Максим.
А за місяць він зателефонував Дмитрові о другій годині ночі.
– Я не витримав, пішов із дому. Чи можна в тебе переночувати?
– Звичайно, приїжджай.
Ганна розривалася від люті. Дзвонила Максимові, кричала, плакала, вимагала повернутись. Той скидав дзвінки. Їхнє спілкування звелося до мінімуму: привітання зі святами та рідкісні ввічливі фрази.
До двадцяти двох Максим сильно змінився. Він став називати Дмитра батьком. Винайняв невелику квартиру неподалік.
– Тату, хочу машину купити, – повідомив він нещодавно. – Допоможеш вибрати?
– Звичайно.
Вони провели суботу, об’їжджаючи автосалони, обговорюючи плюси та мінуси кожної моделі. Як у старі добрі часи.
А потім Дмитро зустрів Олену. Вона працювала бухгалтером, любила готувати та читати.
– У мене є дорослий син, – попередив він одразу. – Не рідний, але для мене він найважливіший.
Олена посміхнулася.
– Я люблю дітей. Познайомиш?
Максим спочатку напружився, але Олена не нав’язувалась, не намагалася замінити йому матір чи встати між ним та Дмитром. Просто була поруч, готувала смачні обіди, жартувала.
– Гарна, – схвалив Максим. – Не те, що моя мати.
Одружилися вони тихо, без розкішних церемоній. Максим був свідком, усміхався на всіх фотографіях.
А за пів року Олена оголосила, що при надії.
– Ти будеш татом, – сказала вона, простягаючи тест.
Дмитру було сорок п’ять. Він дивився на дві смужки, й не вірив.
– Правда?
– Правда.
Максим зрадів не менше.
– У мене буде братик чи сестричка! Тату, це круто!
– Ти не проти?
Максим смішно насупився:
– Чому я маю бути проти? Навпаки, радий за тебе. Ти заслужив.
Максим допомагав збирати ліжечко, фарбувати стіни. Вони стали справжньою родиною.
Ганна ж не вгамувалася. Повідомлення з образами надходили регулярно.
Дмитро не відповів. Блокував номери, але купувала нові, продовжувала писати.
– Не розумію, чого вона хоче, – зізнався він якось Олені. – Я нічого не робив. Просто любив Максима.
– Вона сердиться, що втратила контроль, – відповіла дружина. – Максим вибрав тебе. Ось вона й не може пробачити.
– Але ж я не винен!
– Звісно, ні. Ти просто був справжнім батьком.
Життя налагоджувалося. Попереду чекала поява дитини, безсонні ночі, перші кроки, перші слова. І Максим поруч, який називав його батьком і планував стати найкращим старшим братом у світі.
Ганна могла писати будь-що. Дмитро знав правду. Він не відібрав у неї сина. Він просто любив хлопчика, дбав про нього. І продовжує любити зараз, коли той став дорослим чоловіком.
І якщо це злочин, то він був готовий відбути покарання…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
