Марія дивилася в аркуш призначень, брала черговий блістер і видавлювала капсули у пластикові стаканчики. Звична повсякденна робота – готувати роздачу ліків пацієнтам.
Так все життя пролетить за низкою одноманітних дій. На самоті. Серце занило, наче відкривалася і закривавила свіжа рана.
Марія згадувала вчорашній день у найдрібніших подробицях. Кожне образливе слово, сказане чоловіком, віддавалося в серці болем.
Вона викинула порожній блістер у сміттєвий контейнер поруч зі столом, взяла флакон, висипала жменю пігулок на долоню і почала розкладати в стаканчики, прискорюючи темп. А думки Марії в цей час були далеко, у минулому.
– Маріє, ти що робиш? – пролунав зовсім поруч голос старшої медсестри.
Марія зненацька здригнулася, флакон випав з руки, перекинувши стаканчики. Марія розгублено дивилася на розсипані по лотку пігулки.
– Що з тобою? Ти розумієш, що могла загубити пацієнтів, видавши їм підвищену дозу ліків? Відійди від столу! – Старша медсестра відтіснила Машу. – Господи, що тепер із цим робити?
– Вибачте, Любов Василівно, я зараз все виправлю… – Маша взяла один зі стаканчиків, висипала його вміст собі на долоню і втупилася в пігулки, не знаючи, що з ними робити.
– Дай сюди! Виправить вона. Хіба тепер розбереш, де які пігулки? – Вона згребла пігулки з долоні Марії й викинула у сміттєвий контейнер.
– Я всього на секунду задумалася … – руки Марії тремтіли, вона з жахом дивилася на стаканчики.
– Та якби я вчасно не ввійшла, навіть не знаю, що могло б статися. За ґрати захотіла? – крикнула на бідну жінку старша медсестра.
– Я не знаю, як так вийшло… – Марія впала на стілець, притиснула долоні до лиця і схлипнула. Плечі її затремтіли в беззвучному риданні.
– Сподіваюся, хоч ін’єкції не встигла зробити?
Марія замотала головою, продовжуючи плакати.
– Раніше ти ніколи не була такою розсіяною. Начебто не новачок, досвід великий.
– Чоловік… Він учора… пішов від мене…. – Голос її звучав здавлено і глухо крізь притиснуті до лиця долоні.
– Зрозуміло. Гаразд, не реви. – Старша медсестра почала викидати зі стаканчиків пігулки у сміттєвий контейнер.
– Я сама розкладу ліки. А ти… Я не можу тебе допустити до роботи в такому стані. Наробиш справ, потім разом під суд підемо.
Марія нарешті відняла від обличчя долоні й схопилася зі стільця.
– Любов Василівно, я …
– Сиди вже. А краще йди додому. Напиши заяву на відпустку із завтрашнього числа. Я сама віддам завідувачці і все поясню.
– Я хотіла взяти відпустку, коли у доньки термін підійде, щоб допомогти їй. Я намагатимусь бути уважнішою, – пообіцяла Маша, розмазуючи пальцями туш по щоках.
– Тижню тобі вистачить, щоб прийти до тями? Решту догуляєш, коли дочка стане мамою. І їдь додому, щоб мої очі тебе не бачили. Сама за тебе відчергую. Та мовчи, бо звільнять за статтею.
Марія розгублено заморгала.
– Господи, страшно подумати, що могла наробити, – простогнала Любов Василівна. – Хоча, пацієнти у нас прискіпливі, самі б паніку підняли, коли побачили, скільки ти їм ліків відвалила, – міркувала старша медсестра трохи спокійніше.
Вона була повна, ґудзики, ледь не лопалися, стягуючи краї білого халата на пишних грудях. Маша поряд з нею здавалася ще тендітнішою.
– І вмийся. Усі чоловіки, навіть найкращі, рано чи пізно набік починаю поглядати. – Зітхнувши, Любов Василівна почала розкладати пігулки по стаканчиках. – Стій. Я тобі таксі викличу, бо в такому стані ти ще під машину потрапиш.
Марія сперечатися не стала, написала заяву на відпустку, перевдяглася, взяла сумочку та вийшла з будівлі лікарні. Біля воріт її вже чекало таксі. Вона сіла на заднє сидіння та назвала адресу.
Додому їхати не хотілося. «Чоловік пішов, напевно, щасливий із молодою, а я трохи пацієнтів на той світ не відправила. Треба взяти себе в руки…» Думки перервала телефонна мелодія. Марія дістала із сумочки мобільник. Дочка.
– Мамо, привіт, – пролунав її веселий голос.
І одразу полегшало, жах відступив. Вона ж не встигла роздати ліки пацієнтам, нічого страшного не сталося.
– Доню, як ти? Чого дзвониш?
– Все гаразд, мамо. Ти на роботі?
– У таксі додому їду. Віка, мене відправили у відпустку на тиждень.
– А чому? Ти захворіла? – Занепокоїлася дочка.
– Ні, я здорова. Просто так вийшло. Чи можна я до вас приїду на тиждень?
– Звичайно, приїжджай. Коли?
– Та ось завтра. Якщо квитки на нічний потяг дістану…
Вона розмовляла з дочкою, не помічаючи, що таксі стоїть біля її будинку.
– Вибачте, приїхали. У мене ще виклик, – поквапив її водій.
– Так-так. Скільки я вам винна? – заметушилась Марія.
Водій поблажливо глянув на неї.
– Сплачено. З карти переказали, коли таксі замовляли.
– Так? Я не викликала… «Отже, гроші з карти Любові Василівни списали», – здогадалася Марія та вийшла з таксі.
– Мамо, з ким ти розмовляєш? – Запитала дочка.
– Із водієм. Я передзвоню, коли візьму квиток, – сказала вона і зібралася прибрати телефон у сумочку, тільки її не було.
Марію кинуло в жар. Вона озирнулася, машина поїхала разом із її сумочкою. Вона на ватяних ногах підійшла до лави біля під’їзду, змахнула кілька жовтих листків і опустилася на неї.
«Любов Василівна має рацію, мені треба відпочити, такими темпами я і голову втрачу…»
Вона почала згадувати, що в сумочці. Ключі від квартири в кишені куртки, телефон у руці… Гаманець! Готівки зовсім мало, але там карти! Знижкові не шкода, але банківські… «Що ж я сиджу?! Потрібно терміново її заблокувати…»
Марія з надією подивилася на в’їзд між будинками. «А може, таксист повернеться? Помітить, що вона в салоні забула сумку і повернеться?
Ага, тримай кишеню ширше, – відповіла вона сама собі. – Треба було попросити дочку передзвонити пізніше», – запізно подумала вона.
Карту вона заблокувала телефоном і зітхнула з полегшенням. Тепер треба заспокоїтись. Марія зайшла до квартири. Подія з пігулками і втрата сумочки на якийсь час затулили від неї все інше.
Тепер вона знову гостро відчула самотність. Марія опустилася на пуф. І раптом її охопила злість на чоловіка. Через нього вона розклеїлася, зовсім голову втратила, а йому й справи немає.
Може й не їхати нікуди? А то ще в якусь халепу потрапить. Але донька чекає, та й залишатися у порожній квартирі нестерпно.
Марія зітхнула, не роззуваючись, пройшла до кімнати і дістала свою заначку. У них із чоловіком була спільна заначка на непередбачені витрати. Марія, як і чоловік, мала й свою, так би мовити, особисту. Небагато, але на поїздку до дочки вистачить.
Марія поїхала на вокзал, купила квиток на потяг і повернулася додому. Багато речей брати не стала, лише на кілька днів їде. А подарунки купить там, чи дасть грошей дочці, сама зрозуміє, що їй потрібно.
Попередила сусідку, що поїде до дочки, та вирушила на вокзал. У купе вона трохи заспокоїлася. Картку заблокувала, а сумочку нову купить, давно хотіла її замінити.
Та й зрада чоловіка вже не здавалася великою трагедією. Втрачають і більше. Всі живі та здорові, у неї скоро буде онук… Думки Марії повернулися до дочки, і вона непомітно заснула.
Львів зустрів її похмурим свинцевим небом, з якого сипав дрібний дощ. Не одразу, але вона розповіла дочці про батька.
– Мамо, тільки не надумай його прощати, якщо повернеться, – сказала та.
І Марія відразу ж уявила, як чоловік повернеться і не знайде її вдома. Нехай похвилюється.
Але коли повернулася додому, одразу зрозуміла, що чоловік не заходив.
Марія зайшла до сусідки і зауважила, що повернулася. За чаєм та розпитувала про дочку. З’ясувалося, що сусідка була одружена тричі, і досі оптимістично дивилася в майбутнє, попри вік – їй уже за сімдесят.
– Що ж це я… Зовсім із голови вилетіло. Машенька, до тебе тут чоловік приходив, шукав тебе. Видний такий, серйозний. Щось він хотів… Пробач, але я забула, що саме, – сусідка розгублено заморгала.
– Нічого, ще раз зайде, – заспокоїла Марія сусідку, що засмутилася.
– Ось що дивно, ніби тебе шукав, а твого імені не знав. А раптом він шахрай чи злодій? – Стрепенулась літня сусідка.
– Ти пробач мені, Машенько, я йому про тебе трохи розповіла. Але він таким інтелігентним видався й добрим.
– Не хвилюйтеся. Якби це був злодій, він давно пограбував би квартиру. Мене тиждень не було. Та й брати в мене нічого, – сказала Марія.
– І то правда. Але ти все ж таки обережніше будь, Марійко.
Наступного дня Марія вийшла на роботу. Любов Василівна уважно придивлялася до неї, але потім заспокоїлася.
Не встигла Марія прийти додому, як у двері подзвонили. Вона відчинила і побачила справді симпатичного чоловіка, в руках він тримав її сумочку.
– Увійти можна? Бо незручно якось через поріг розмовляти.
Марія відступила від дверей, дозволяючи гостю увійти.
– Сумочку я в таксі знайшов. Ви на таксі з лікарні приїхали?
– Так, відповіла Маша.
– Я, мабуть, після вас сів у машину. Свою на ремонт здав, а назад на таксі поїхав. Одразу помітив на задньому сидінні жіночу сумочку.
– Водія спитав, він і згадав вас. Сказав, що якась розгублена жінка їхала, заплакана, всю дорогу телефоном розмовляла.
– Я спитав, що він із сумочкою робитиме. Сказав, що в парк відвезе, якщо шукатимуть, там віддадуть. Але я чомусь йому не повірив. Таксисти, народ такий… Викликався сам віддати вам сумочку.
– А як ви мене знайшли? – спитала Марія.
Паспорт вона із собою не носила.
– Він сказав адресу, куди вас привіз із лікарні. А квартиру дізнатись – справа техніки. Сусідка сказала, що ви поїхали, ну я і не дзвонив вам. Можете перевірити, там все в цілості та безпеці.
Марія відчинила сумочку і дістала гаманець. Гроші були на місці. Карта також.
– Я картку заблокувала, – навіщось сказала вона.
– І правильно зробили, бо люди всякі бувають.
Марія раптом зрозуміла, що треба віддячити гостю, і дістала з гаманця купюру в п’ятсот гривень.
– Цього вистачить? – Запитала вона.
– Що ви, я не по винагороду прийшов. Я краще піду.
– Дякую, – крикнула йому Марія.
– Нема за що, – відповів він, уже спускаючись сходами.
А у вихідний він знову прийшов до неї додому з букетом квітів.
– Квіти я не забувала в таксі, – здивовано помітила Маша.
– Вибачте, ваша сусідка мені все розповіла. Це вам. – Він схаменувся і простяг Марії букет. – Ми з вами так і не познайомились. Вирішив виправити прикру помилку. Мене звуть Гліб.
– Дуже рідкісне ім’я. А я Маша, Марія.
– А я знаю. Так от, Маріє, я хочу запросити вас в студію танцю. Ви колись там були?
– Ні. Я й танцювати не вмію.
– А я люблю танцювати, от тільки пари не маю. То що?
– Ні, ні, вибачте… – відмовилась Марія.
– Я навчу, нічого складного у цьому немає. Одягніть щось зручне та туфлі візьміть.
Марія раптом подумала, що було б цікаво спробувати. От би чоловік дізнався, що вона не реве у подушку від горя, а танцює. Звичайно, він навряд чи дізнається, на танці він точно не ходить, але помріяти можна.
І вона пішла в танцювальну студію. Гліб справді добре танцював, а ось Марія була скута, раз у раз наступала партнеру на ноги.
Потім вони пили чай у кафе. Танцювати їй сподобалося. Подобалося, як Гліб вів її в танці, і вона довірливо і слухняно йшла за його рухами.
Тепер вона регулярно відвідувала з ним танцювальну студію. Якось Марія повернулася після танців задоволена та збуджена. І в передпокої натрапила на валізу. “Все-таки повернувся”, – з досадою подумала вона.
З кімнати вийшов чоловік.
– Маш, вибач, мені погано без тебе! Вона готувати не вміє, у мене загострився гастрит від піци. Машо, почнімо все з початку! У нас дочка, онук буде скоро.
– Не пізно згадав? – посміхнулася Марія, роздягаючись і не дивлячись на чоловіка.
– А ти чого так пізно? У тебе сьогодні ранкова зміна була, – раптом спитав він.
– А я вільна жінка. Можу приходити, коли хочу.
– Ти поки що моя дружина! – підвищив голос чоловік.
– Поки що! Ти правильно помітив. А ти знаєш, що сказала наша дочка? Щоб я не надумала прощати тебе. І вона має рацію! Не створюй дешеву сцену ревнощів. До речі, це ти пішов від мене.
– Швидко ж ти знайшла мені заміну!
– Ти нічого не поплутав? – Марія штовхнула ногою валізу. – Добре, що ти її не розібрав. Забирай та йди.
Чоловік кричав, благав, просив пробачити його, але Марія була непохитна.
– Добре, я піду, але ти не думай, що квартиру та все інше я залишу тобі…
– Квартира належить не лише нам, а й дочці. Вона тут зареєстрована, а незабаром у неї буде син, тож…
– Стерво! – Сказав чоловік, взяв валізу і вийшов з квартири.
Марія засміялася йому в спину. Вона сміялася і ніяк не могла зупинитися, доки з очей не потекли сльози.
На наступну репетицію вона запізнилася. Гліб нервово ходив перед дверима до студії, чекаючи на неї.
– Маша, я так злякався, що ти не прийдеш.
І знову вони танцювали. Вона була в ударі, посміхаючись йому, легко й слухняно кружляла по залі, немов у неї виросли крила за спиною.
– Марійко, ви сьогодні перевершили себе. Дивіться всі, як треба танцювати! Скільки почуттів! – схвально покрикував тренер.
А Марія посміхалася Глібу і нічого не помічала довкола, крім його захоплених очей. Не дарма ж кажуть, що найкращі ліки від кохання – нове кохання. Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
