– З’явилася, не запилилася! А я тобі говорила, я тебе просила! Я тебе благала! – Оленко, дочко, кинь ти цього опудала, бо лиха не оберемося…
– Мамо, допоможи з сумками, будь ласка. – Олена намагалася протиснутися до тісного передпокою.
– Але ж ти мене не послухала! Маму ж слухати не обов’язково! Ми ж самі розумні! І що ж тепер? Ось твій Руслан…
– Доказ в наявності! – мати тицьнула пальцем у вже оформлений, кругленький живіт дочки. – “Він мене кохає, відповідальний, роботящий, ми одружимося скоро” … – передражнила вона дочку. – Кохає, ага і залишив пузату! Ось і все кохання, і все одруження!
– Мамо! Та припини ти вже! І так гидко…
Голос Олени зірвався, а губи скривджено затремтіли. Вона намагалася триматися заради себе, заради майбутньої дитини, але день і так видався надто важким.
Спочатку зрада Руслана, потім нашвидкуруч зібрані речі, кілька годин в задушливій електричці… І навіть мама, Інга Валеріївна, у всій цій ситуації, ніби була проти неї.
– Гаразд, дочко… Чого це я й справді… Нерви у мене теж ні в дугу… Погарячкувала я щось… Ти ж у положенні все-таки, а стрес для малюка шкідливий!
– Та й що тепер вдієш, тому ж не засунеш… – зітхнула Інга Валеріївна, і потягла валізу Олени в спальню.
Олена нічого не відповіла. Дівчина мовчки роздяглася, поставила сумки ближче до стіни, та пішла у ванну.
У будинку її дитинства, здавалося, нічого не змінилося: та ж пожовкла від іржі раковина, рожевий рушник для рук і… Татова зубна щітка. Стоїть у склянці вже третій рік.
– Мама так і не відпустила батька… Хоча, я теж, – прошепотіла дівчина, пускаючи воду.
Але з крана нічого не полилося. Олена спробувала краник із гарячою водою – та сама проблема. Від злості дівчина щосили вдарила по змішувачу – і вода полилася! Ось тільки напористим струменем разом з іржавими залишками крана.
– Мамо, перекривай воду, швидше!
– Що там у тебе за шум? Господи, Лєнка, ну як ти примудрилася! Ось куди не ткнешся, обов’язково накосячиш! І що за натура у тебе, га?
Олена щосили намагалася утримати воду, яка була вже і на стелі, і на стінах. За кілька секунд потік став слабшати. Мабуть, мати перекрила воду.
Дівчина повільно прибрала почервонілий палець від крана, і по стінці сповзла на підлогу. Коли наступного разу мама зазирнула у ванну кімнату, то побачила дочку, що лежала на килимку.
Дівчина підібгала коліна до грудей, на стільки це було можливо в її положенні, і тихо-тихо плакала.
– Я сантехніка викликала, зустрінеш його за кілька годин? Добре, Олено?
Інга Валеріївна поспіхом снідала, щоб встигнути на роботу. Турбуючись за стан дочки та малюка, жінка всю ніч не стуляла очей. Вона намагалася бути з Оленою привітною, все розуміла, але…
Як тільки згадувала, як відмовляла доньку зв’язуватися з цим Русланом, ставала сама не своя. Прямо зло брало на безглузду дочку і на зятя неробу, що не відбувся.
– Добре … – без емоцій відповіла Олена, розмазуючи омлет по тарілці.
– Все, я побігла. Ти, це, з тугою не перестарайся! Знайдемо ми тобі ще нормального мужика… Які твої роки.
– Он Катька із сусіднього під’їзду із двома доважками заміж вискочила. Та такого відхопила – прямий Ален Делон, та при грошах! І ти теж знайдеш, а твій Руслан…
– Мамо! – Виделка полетіла на підлогу. – Якщо ти думаєш, що від того, що ти говориш мені полегшало, ні – мені ще гірше! Відчепись, йди вже на свою роботу!
Інга Валеріївна нічого не відповіла, хоч ця фраза її образила. «Ну, не вмію я підтримувати, не вмію! І говорити до пуття не навчилася. Ну, вибачте, ми інститутів не закінчували…
Та й взагалі нічого говорити не треба. Само переболить» – думала жінка, накидаючи куртку. Через пару хвилин Інга Валеріївна грюкнула дверима, а Олена знову заревіла.
Не минуло й години, як мама пішла на роботу. Весь цей час Олена дивилася в одну точку, намагаючись змусити себе їсти.
– Вибачте, у вас було відчинено, я…
– А-а-а! Ви хто? – Почувши чоловічий голос за своєю спиною, Олена не на жарт злякалася.
– Та я Петро, сантехнік… Мене Інга Валеріївна попросила кран у ванній глянути.
– Господи, – видихнула дівчина. – Ну й налякали ви мене, Петре!
– Стривай… Олено, ти, чи що? Оце так!
– Петька Гончаров? – вдивляючись у знайомі риси, боязко запитала Олена. – Мама мені нічого не сказала, що ти прийдеш. Хоча в нас тут каверза ще та, забула, мабуть.
– Ну звісно, я! Ось так зустріч? Ну, мати твоя дає! І мені нічого не сказала, що ти вдома будеш… Ти на пару днів, чи затримаєшся?
Петя та Олена довгі роки росли разом. Пішли в один садок, школу разом закінчили… Та ось тільки Петя до бажаного університету вступити не зміг, і пішов після одинадцятого в коледж. Так вони й розпрощалися.
– Затримаюся, гадаю… Ти краще про себе розкажи? Як мама, як Люба?
– Мама нормально, а Люба… Розійшлися ми, вже рік як.
– Ось це новина! Ви ж ідеальною парою були, всі так говорили!
– Вона іншого зустріла, – Олена помітила, як складно Петрові було говорити. – Пройшло кохання, зав’яли помідори…
– Співчуваю, Петре. Мій он теж…
Але Олена не встигла закінчити, як за Петром з’явилася інша чоловіча постать.
– У вас тут відчинено, – сказав Руслан, оглядаючи кухню.
– А це хто? Ти не заблукав, мужик? – здивовано спитав Петро.
– Не треба, почекай, – Олена підвелася зі стільця, щоб зупинити Петю. – Це… Це Руслан, я… Це мій знайомий.
– Що, вибач? Знайомий? – Образився Руслан, адже Олена не представила його, як свого хлопця.
Олена злісно глянула на колишнього коханого, який зрадив її, а потім повільно перевела погляд на Петю. У її голові з’явився чудовий план, реалізувати який хотілося якнайшвидше.
– Петю, сонечко, а давай чаю поп’ємо. Ти, мабуть, ще не снідав?
Олена м’яко провела по плечу чоловіка. Петя здивовано глянув на дівчину, але нічого не сказав.
– Олено, я… – Руслан спробував вступити у діалог. – Я хотів би з тобою поговорити. Бажано, наодинці.
– Про що нам з тобою розмовляти? Петре, тобі чорний чи зелений чай? – Олена спробувала дістати до верхньої полиці, але нічого не вийшло. – Петре, не допоможеш?
Чоловік підійшов до полиці й простяг руку.
– Дякую, коханий! – вона обдарувала хлопця ніжним поглядом
Щоки Петра почали рожевіти. Він намагався знайти відповідь в очах Олени, але вона відводила погляд.
– Може, ви ще усамітнитеся тут?! “Сонечко, милий, коханий!” Може, у тебе і дитина не від мене, а від цього кренделя? – Не витримав Руслан.
– Може й усамітнимось! Може й від нього! – З викликом подивилася на нього Олена.
Руслан вилаявся, потім махнув у розпачі рукою, і вискочив із кімнати. Прийшовши до тями, Петя нарешті знайшов дар мови.
– Олено, що це за цирк? Що ти твориш? Що це було?
– Пробач, я… Я не знаю, що на мене найшло, я просто… Це був мій хлопець, і…
– Стривай, – Петя відвів погляд убік. – Тобто ти хочеш сказати, що прямо зараз використовувала мене? Як засіб досягнення своєї мети? Щоб просто викликати ревнощі у свого мужика?
– Він кинув мене, і мені хотілося зробити йому боляче… Пробач мені, будь ласка. – У спробах виправдатися Олена схопилася за голову. – Я не знаю, що мені робити!
– Ну, знаєш! – Петя на секунду розлютився. – Від тебе я цього точно не чекав! Ну, я ж не клоун, Олено, і ніколи ним не був.
Він з досадою махнув рукою, і швидким кроком попрямував до дверей. Відчуваючи, як сльози підступають до горла, Олена закричала:
– Петю, Петю, пробач мені заради Бога! Він мене зрадив, розумієш? Зрадив, доки я лежала на збереженні! Я хотіла помститися, Петре… Мені так погано!
Чоловік завмер у проході. Тишу порушували лише гіркі схлипи Олени, яка намагалася виплакати свій біль.
– Ти змінилася, Олено. Я подзвоню колезі, він приїде за годину і відремонтує ваш кран. А я… Я йду. Я навіть не знаю, що сказати. Поводишся як… Як маленька, безглузда дівчинка. А ще мати майбутня…
З цими словами чоловік покинув квартиру. Олена знову залишилася сама.
– Що я наробила, – прошепотіла дівчина перед тим, як знепритомніти.
…Через кілька днів Олена втратила дитину. Лікарі намагалися її врятувати, але їхні старання виявилися марними.
Нещастя сталося через стрес і переживання, винен у яких був чи то Руслан, чи то Петя, чи то сама Олена…
Прокинувшись у лікарні, перше що вона побачила – букет білих троянд. І картка з написом – “Не той величний, хто ніколи не падав, а той величний – хто падав і вставав. Лєнко, тримайся, все налагодиться. Я поряд. Друг Петро.
Поки вона була в лікарні, її відвідували лише мати, та Петя. Руслан не прийшов жодного разу…
