Людмила застигла з підручником з вищої математики в руках. Формули інтегралів розпливалися перед очима, перетворюючись на безглузді карлючки. Андрій стояв у дверному отворі їхньої спальні — самовпевнений, з лисиною, що блищала від поту, у новому костюмі кольору мокрого асфальту.
— Що ти сказав? — голос Людмили звучав відсторонено, ніби вона вирішувала особливо складну задачу на дошці перед студентами.
— Ти чула. Іду до Христини. Їй двадцять вісім, вона мене цінує. А ти… — Андрій обвів поглядом кімнату, завалену зошитами з контрольними роботами, — ти перетворилася на ходячу формулу. Сорок три роки, і що? Одні твої теореми та студенти.
Людмила повільно відклала підручник. На сторінці залишився розкритим параграф про теорію ймовірностей — яка іронія. Ймовірність того, що їхній шлюб триватиме вічно, вона колись жартома вираховувала для подруг. Виходило вісімдесят сім відсотків. Мабуть, помилилася у вихідних даних.
— Христина… — повторила вона, піднімаючись із крісла. — Та сама, з твого магазину? Продавчиня парфумерії?
— Керівниця відділом! — поправив Андрій, випинаючи груди. — І взагалі, яка різниця? Я вже вивіз речі. Квартира залишається тобі — вважай це… компенсацією за двадцять років шлюбу.
— Компенсацією? — Людмила посміхнулася, і в цій посмішці майнуло щось таке, від чого Андрій мимоволі відступив на крок.
— Не треба влаштовувати сцен. Ми дорослі люди. Розлучення — звичайна справа в наш час. Підпишеш документи, коли принесу.
— А як же твій бізнес? — раптом запитала Людмила, підходячи до вікна. За склом темнів осінній вечір, ліхтарі тільки починали засвічуватися. — Торгівельна мережа «АндрійПлюс». П’ять магазинів по місту.
— До чого тут бізнес? — насупився Андрій. — Це МОЯ справа. Я її створив, розвинув…
— З моїми розрахунками оптимальних точок розміщення, — перебила Людмила. — З моїми формулами логістики. З моїм бізнес-планом, який ти навіть прочитати до пуття не зміг.
— Досить! — гаркнув Андрій. — Твоя математика тут ні до чого! Я сам усього домігся!
Людмила обернулася. У її карих очах танцювали дивні вогники — не сльози, ні. Щось схоже на… передчуття?
— Звісно, сам, — погодилася вона надто спокійно. — Іди до своєї Христини. Живіть щасливо.
Андрій розгубився. Він очікував сліз, благань, можливо, навіть биття посуду. Але не цього льодового спокою.
— От і… правильно, — пробурмотів він. — Без істерик. По-дорослому.
— По-дорослому, — луною відгукнулася Людмила. — Тільки знаєш, Андрію, є одна маленька деталь…
— Яка ще деталь?
— Пам’ятаєш, ти просив мене три місяці тому допомогти з податковою оптимізацією? Переоформити частину активів?
— Ну і що? — Андрій почав нервувати.
— Я ж математик. Я обожнюю цифри. І документи. І дрібний шрифт у договорах.
У кімнаті повисла тиша. Десь на кухні капала вода з нещільно закритого крана — кап, кап, кап. Андрій проковтнув.
***
Наступного ранку Андрій прокинувся в новій квартирі Христини — сучасній студії з величезними вікнами та мінімалістичним інтер’єром. Христина вже пішла на роботу, залишивши записку: «Сніданок у холодильнику, цілую!» з намальованим сердечком.
Він потягнувся, задоволений собою. Нарешті свобода! Ніяких більше лекцій про диференціальні рівняння за вечерею, ніяких нічних перевірок контрольних робіт, ніякого запаху крейди та старих книг. Христина пахла дорогими парфумами та молодістю. Вона сміялася з його жартів, захоплювалася його діловою хваткою, називала «мій герой».
Телефон задзвонив — Богдан, його заступник.
— Андрію Сергійовичу? У нас тут… проблема.
— Яка ще проблема? — роздратовано запитав Андрій, наливаючи собі каву з кавомашини за п’ятнадцять тисяч гривень.
— Постачальники відмовляються відвантажувати товар. Кажуть, щось із документами не так.
— ЯК це не так? Богдане, ти зовсім ОДУРІВ? У нас контракти на три роки наперед!
— Я знаю, але… Вони стверджують, що юридична особа, з якою укладено договори, більше не існує.
Кава виплеснулася на білосніжну стільницю. Андрій вилаявся.
— Я зараз приїду. Нікуди не телефонуй, нічого не роби!
Через годину він увірвався до свого кабінету. На столі лежала тека документів — та сама, яку три місяці тому готувала Людмила. «Для оптимізації», — говорив він тоді. — «Щоб менше платити цим кровопивцям із податкової».
Андрій відкрив теку тремтячими руками. Схема була ідеальною — кілька ТОВ, перехресне володіння, складна структура власності. Людмила розписала все так красиво, з графіками та діаграмами…
Стоп.
Він перечитав один абзац. Потім ще раз. І ще.
Згідно з документами, фактичним власником усієї мережі магазинів «АндрійПлюс» було ТОВ «Математична константа». Єдиний засновник — Людмила Ігорівна Петренко.
— НІ! — загорлав Андрій. — Цього не може бути!
Він схопив телефон, набрав номер Людмили. Довгі гудки, потім її спокійний голос:
— Алло, Андрію. Як твій ранок?
— Ти… Ти… — він задихався від злості. — Як ти посміла?!
— Про що ти? — у голосі Людмили звучало щире здивування. — Я просто виконала твоє прохання. Оптимізувала структуру бізнесу. Математично все бездоганно.
— Поверни мені мій бізнес!
— Твій? — Людмила розсміялася. — Андрію, ти ж сам підписав усі документи. Говорив: «Ти ж розумна, розберешся». От я і розібралася.
— Я подам у суд!
— Спробуй. У мене всі документи в порядку. Твій підпис, нотаріальне засвідчення… До речі, ти ж не хочеш, щоб податкова зацікавилася твоїми сірими схемами минулих років? Я ж усе знаю, Андрію. Усе.
Андрій повалився в крісло. Перед очима пливли червоні кола.
— Чого ти хочеш? Грошей?
— Грошей? — Людмила пирхнула. — У мене тепер є твій бізнес, навіщо мені твої гроші? Я просто хочу справедливості. Двадцять років я будувала твою імперію, а ти вирішив, що можеш просто піти до молодої? Що я буду тихо доживати свій вік? НІ, любий. Математика — точна наука. Кожному — своє.
***
Христина зустріла Андрія ввечері з опроміненою посмішкою. На ній була нова сукня — червона, обтисла, що підкреслювала всі переваги молодого тіла.
— Любий! Я приготувала твою улюблену вечерю! І знаєш, я сьогодні пригледіла чудову машину — всього-то мільйон гривень! Ти ж купиш мені її, правда?
Андрій мовчки пройшов повз неї й впав на диван. Христина насупилася.
— Що сталося? Ти якийсь… дивний.
— Проблеми з бізнесом, — буркнув він.
— Ой, ну що за проблеми можуть бути в такого успішного чоловіка? — Христина сіла поруч, провела рукою по його лисині. — Ти ж мій переможець! Мій лев!
— Христино… — Андрій подивився на неї згаслим поглядом. — Можливо, з машиною доведеться почекати.
Усмішка повільно сповзла з її обличчя.
— Почекати? Але ти ж ОБІЦЯВ! Ти казав, що в тебе п’ять магазинів, що ти можеш купити мені все, що захочу!
— Ситуація змінилася.
— ЯК змінилася?! — Христина схопилася, вперши руки в боки. — Андрію, ти ж не ЖАРТУЄШ? Я заради тебе… я ж… А квартира в центрі? Ти обіцяв купити квартиру!
— Христино, послухай…
— Ні, це ти послухай! — вона тупнула ногою. — Я зустрічаюся не з якимось невдахою! Якщо в тебе проблеми — Вирішуй їх! Чи що, твоя дружинонька не дає розлучення? То змусь її!
Андрій здригнувся, згадавши Людмилу.
— Вона… вона вже дала згоду.
— От і чудово! Тоді в чому проблема? Діли майно і все! Половина бізнесу — твоя за законом!
— Це не так просто…
Христина примружилася, вивчаючи його.
— Андрію, ти щось недоговорюєш. Що відбувається?
У цей момент задзвонив телефон Андрія. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Добрий вечір, Андрію Сергійовичу, — пролунав чоловічий голос. — Мене звуть Ігор Володимирович, я представляю інтереси Людмили Ігорівни. Нам необхідно обговорити умови вашої… співпраці.
— Якої ще співпраці?! — заревів Андрій.
— Бачите, Людмила Ігорівна готова запропонувати вам посаду керівника в одному з магазинів мережі. Звісно, з випробувальним терміном. Зарплата — сорок тисяч гривень. Це щедра пропозиція, враховуючи обставини.
— Сорок тисяч гривень?! Та я власник цієї мережі!
— Були власником, — поправив голос. — Згідно з документами, які ви підписали… Втім, Людмила Ігорівна попереджала, що ви можете відмовитися. У такому разі, вона буде змушена звернутися до відповідних органів з приводу деяких… порушень у веденні бізнесу за останні роки.
Андрій випустив телефон. Христина підібрала його, піднесла до вуха.
— Алло? Хто це? Що за сорок тисяч? — Вона вислухала відповідь, і її обличчя почало багровіти. — Що?! Керівник магазина?! Андрію, що це означає?!
— Христино, я…
— Ти що, жебрак?! — заверещала вона. — Де твої мільйони?! Де бізнес?!
— У Людмили, — приречено видихнув Андрій.
— У дружини?! Ти віддав усе дружині?!
— Я не віддавав! Вона… вона обдурила мене!
Христина розреготалася — зло, істерично.
— Обдурила! тебе, такого розумного, успішного — обдурила якась вчителька! Та ти просто ідіот!
— Не смій так казати!
— А що? — Христина схопила його піджак, жбурнула в нього. — Забирайся! Мені не потрібен жебрак коханець! Повертайся до своєї математички, може, вона тебе назад прийме!
— Христино, зачекай…
— Геть! — закричала вона. — І ключі залиш! Квартира на моє ім’я, якщо що!
Андрій вийшов на вулицю. Накрапав холодний жовтневий дощик — дрібний, неприємний, що пробирав до кісток. Піджак він забув у квартирі Христини. Телефон розрядився. Додому — його колишнього дому — йти сорок хвилин пішки.
Він поплентався тротуаром, згорбившись, намагаючись не думати про те, як всього за один день втратив усе.
***
Людмила сиділа в кабінеті директорки мережі магазинів «АндрійПлюс» — тепер уже свого кабінету. На столі лежали фінансові звіти, графіки продажів, аналітика за останній квартал. Вона уважно вивчала цифри, роблячи помітки червоною ручкою.
Двері прочинилися, зазирнув Богдан.
— Людмило Ігорівно, там… Андрій Сергійович прийшов. Каже, терміново.
— Нехай зайде, — кивнула вона, не підіймаючи голови від документів.
Андрій зайшов — і Людмила ледь утрималася від здивованого вигуку. За тиждень він схуд кілограмів на п’ять, під очима залягли темні кола, на щоках проступила сива щетина. Дорогий костюм змінився на пом’яті джинси та затерту вітровку.
— Людмило… — почав він глухо.
— Сідай, — вона вказала на стілець навпроти. — Чай, кава?
— Людмило, досить знущатися!
— Я не знущаюся. Просто дотримуюся ділового етикету. То що ти хотів?
Андрій стиснув кулаки, потім розслабився, приречено опустивши плечі.
— Поверни мені хоча б частину. Хоча б один магазин. Я ж… мені потрібно на щось жити.
— Жити? — Людмила відкинулася на спинку крісла. — А як же Христина? Молода, красива, що цінує тебе?
— Вона… ми розійшлися.
— Треба ж. А минув лише тиждень. Де ж вічне кохання?
— Не знущайся! — вибухнув Андрій. — Ти зруйнувала моє життя!
І тут Людмила встала. Повільно обійшла стіл, зупинилася перед ним. І раптом як ревоне:
— Я?! Я зруйнувала?! Та ти двадцять років руйнував моє!
Андрій відсахнувся. Ніколи, за всі роки шлюбу, Людмила не підвищувала голос.
— Двадцять років я будувала твій бізнес! — вона ступила до нього, і він інстинктивно відступив. — Рахувала, планувала, оптимізувала! А ти? «Людмило, це нудно». «Людмило, не мороч мене цифрами». «Людмило, просто зроби, як треба»!
— Але я ж…
— Мовчати! — крикнула вона так, що затремтіли шибки. — Ти нічого не цінував! Думав, я — безкоштовний додаток до твого прекрасного життя! Сіра миша, яка вічно рахуватиме твої бариші! А потім з’явився і заявив — іду до молодої! Доживай!
Людмила підійшла до дошки — у кабінеті стояла велика магнітна дошка, вся списана формулами та графіками.
— Дивись, — вона взяла маркер. — Ось формула розрахунку твого добробуту. Змінна X — це мій внесок. Якщо X дорівнює нулю…
Вона викреслила частину формули.
— То і результат дорівнює нулю. Розумієш? Без мене ти — нуль!
— Людмило, прости… — пробурмотів Андрій. — Я був неправий…
— Прости?! — вона жбурнула маркер, і той пролетів за міліметр від його вуха. — Двадцять років принижень, і ти думаєш, що «прости» все виправить?!
— Що ти хочеш?
— Справедливості! — вигукнула вона. — Я хочу, щоб ти зрозумів, як це — бути ніким! Бути додатком до чужого життя!
Вона підійшла до сейфа, дістала теку.
— Ось. Трудовий договір. Можеш працювати продавцем-консультантом. Оклад — п’ятнадцять тисяч гривень плюс відсоток від продажів.
— П’ятнадцять тисяч?! Людмило, це ж…
— Це БІЛЬШЕ, ніж ти заслуговуєш! — відрізала вона. — Я викладаю в університеті за сорок п’ять тисяч, між іншим! Усі ці роки! Поки ти катався на моїх розрахунках!
Андрій узяв договір тремтячими руками.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді розбирайся з податковою сам. У мене є копії усіх документів за десять років. Усіх сірих схем, які ТИ провертав. Я просто математик, я робила розрахунки. А підписи — твої.
У кабінеті повисла тиша. Андрій дивився на жінку, з якою прожив двадцять років, і ніби бачив її вперше. Куди поділася тиха, покладлива Людмила? Перед ним стояла розлючена фурія з палаючими очима і стиснутими кулаками.
— Є ще варіант, — раптом сказала Людмила, і її голос став крижаним. — Виїжджай. З міста, з області. Почни з нуля де-небудь. І ніколи більше не з’являйся в моєму житті.
— Але… квартира…
— Квартира записана на мене. Ти ж сам наполіг п’ять років тому, пам’ятаєш? Дарча! Щоб у разі чого кредитори не відібрали.
Андрій зрозумів, що програв. Повністю, остаточно, безповоротно.
***
Минуло пів року.
Людмила стояла біля панорамного вікна свого нового кабінету — вона переїхала в бізнес-центр, орендувала цілий поверх. Мережа магазинів «Математична константа» (вона перейменувала бренд) процвітала. Виявилося, що без постійних необдуманих витрат Андрія на понти та коханок, бізнес приносив утричі більше прибутку.
Пролунав стукіт у двері.
— Заходьте!
Увійшов молодий чоловік — Денис, новий керівник, якого вона найняла місяць тому. Розумний, виконавчий, з економічною освітою.
— Людмило Ігорівно, тут… незвичайна ситуація.
— Що сталося?
— У магазині на Центральній… там працівник влаштував скандал. Вимагає підвищення, каже, що має право на частку в бізнесі.
— Працівник? — Людмила насупилася. — Хто саме?
— Андрій Сергійович Петров. Він стверджує, що він ваш чоловік і…
— Колишній чоловік, — поправила Людмила. — Розлучення оформлене три місяці тому. То що він вимагає?
— Каже, що ви вкрали його бізнес. Що він засновник мережі. Покупці вже почали знімати на телефони…
Людмила встала.
— Їдемо.
Через двадцять хвилин вона входила в магазин. Андрій стояв посеред торгового залу — розпатланий, з божевільним блиском в очах.
— А, З’ЯВИЛАСЯ! — закричав він, побачивши її. — Злодійка!
Покупці з цікавістю спостерігали за сценою. Кілька людей знімали на телефони.
— Андрію, — спокійно сказала Людмила. — Ходімо в підсобку, поговоримо.
— Ні! Нехай усі знають! — він повернувся до покупців. — Ця жінка ВКРАЛА мій бізнес! Я створив цю мережу! Я побудував імперію! А вона…
— У вас є докази? — запитав хтось із натовпу.
— Докази?! Та я… я…
— У мене є докази, — спокійно сказала Людмила. Вона дістала планшет, відкрила теку з документами. — Ось установчі документи. Ось договори постачання. Ось бізнес-план, написаний моєю рукою. Ось розрахунки точок розміщення магазинів — мої розрахунки, з моїм підписом і печаткою університету, де я викладаю. А ось — трудовий договір пана Петрова, який він підписав добровільно.
— Це підробка! — заскиглив Андрій.
— Добре, — Людмила набрала номер. — Алло, Ігорю Володимировичу? Так, це я. Ситуація, про яку ви попереджали. Так, у магазині на Центральній. Дякую, чекаємо.
Вона прибрала телефон.
— Зараз приїде мій юрист з оригіналами всіх документів. І з копією вашої заяви, Андрію, в якій ви добровільно відмовилися від усіх претензій на бізнес в обмін на робоче місце.
Натовп загомонів. Хтось захихикав.
— То він просто працівник тут? — запитала молода дівчина з візочком.
— Продавець-консультант, — кивнула Людмила. — Але, мабуть, уже колишній. Денисе, підготуйте наказ про звільнення. За порушення трудової дисципліни та дискредитацію компанії.
— НІ! — Андрій кинувся до неї. — Людмило, ПРОШУ! Мені нікуди йти! Христина вигнала, друзі відвернулися, у мене нічого немає!
— У тебе є те, що ти заслужив, — відрізала Людмила. — Нічого.
У магазин зайшли двоє охоронців.
— Виведіть пана Петрова. І заберіть у нього перепустку.
Андрія вивели попід руки. Він щось кричав, але Людмила вже не слухала. Вона повернулася до покупців:
— Прошу вибачення за незручності. Усім, хто зараз у магазині, — знижка десять відсотків на будь-яку покупку.
Натовп схвально загудів.
Людмила повернулася в машину. Денис сів за кермо.
— Людмило Ігорівно, а що з ним тепер буде?
— Не знаю. І знати не хочу.
— Але він же… він справді створював цей бізнес?
Людмила повернулася до нього.
— Денисе, запам’ятайте одну річ. Бізнес — це не лише ідея. Це розрахунки, планування, оптимізація. Андрій умів тільки витрачати й вдавати з себе боса. Справжнім мозком компанії завжди була я. Просто раніше я дозволяла йому думати інакше. Це була моя помилка.
Вона подивилася у вікно на будівлю магазину, що віддалялася.
— Знаєте, яка найважливіша формула в бізнесі?
— Яка?
— Формула справедливості. Кожен отримує те, що заслуговує. Рано чи пізно. Математика — точна наука, Денисе. Вона не прощає помилок.
***
Через місяць Людмила отримала дивний лист. Без зворотної адреси, написаний від руки незграбним почерком:
«Людмило, це я. Пишу з Одеси. Влаштувався вантажником на склад. Живу в гуртожитку. Прости мене. Я зрозумів, як був неправий. Ти дала мені шанс виїхати самому, а я не послухав. Тепер усе одно виїхав, але з ганьбою. Дякую, що не подала документи в податкову. Я…»
Далі текст розпливався — чи то від сліз, чи то від пролитої води.
Людмила повільно порвала листа і викинула у кошик.
Вона не мстилася. Вона просто поставила колишнього чоловіка на місце — те саме, яке він заслужив. Дала йому вибір, і він сам обрав свій шлях.
Тепер вона була щаслива. По-справжньому щаслива.
Вона працювала з цифрами, які любила. З цифрами, які приносили їй прибуток, повагу і свободу. Ніхто більше не називав її «ходячою формулою». Тепер її називали успішною бізнесвумен.
А вечорами вона, як і раніше, читала підручники з вищої математики. Тільки тепер це була не втеча від реальності.
Це була її реальність. Прекрасна, точна і справедлива.
Як сама математика.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
