– Мамо, ну куди в такому віці заміж? – Дочка дивилася на мене з щирим здивуванням.
– А що, ти пропонуєш мені, все життя тужити за твоїм батьком, Ольга? – Підняла я брову.
Я знала, що донька не зрозуміє. Але мені вже не потрібно розуміння, я була по-справжньому щаслива.
…З Петром ми прожили тридцять років. Познайомились в університеті, сиділи на сусідніх партах. Він – перший красень, та зірка факультету. Я – скромна сіра мишка, яку ніхто не бачив за вічним стосом підручників.
Ніхто тоді не зрозумів, що Петро знайшов у тихій непомітній дівчині, яка приїхала сюди вчитися із села.
Але я вступила на бюджет, навчалася на відмінно, закінчила інститут із червоним дипломом, і навіть вступила до аспірантури.
Перед тим, як піти на науковий ступінь, ми розписалися у РАЦСі. Петя захистився точно вчасно, а мені довелося відкласти захист на рік, бо з’явилася Оля. Викладати я зрештою так і не пішла, бо слідом за Олею, підоспіли синочки, спочатку Вітя, а згодом – Гена.
А ось Петро Олексійович спочатку викладав органічну хімію, потім очолив кафедру, відвідував міжнародні конференції, публікував свої статті у престижних журналах. А я залишилася домашньою, зануреною в побут та дітей.
Мене це цілком влаштовувало. Чоловіка я любила безоглядно, дітей теж. Роль дружини та матері була для мене найголовнішою в житті.
Мені не ліньки було всі вихідні провести за тим, щоб наліпити більше вареників, пельменів, зварити сім’ї холодець, приготувати домашній торт. Вдома були чистота та затишок.
Чоловік тоді постійно носив випрасувані до хрускоту сорочки, а скільки краваток у нього було, я б і порахувати не могла. Ми жили добре та дружно. Діти росли, я водила їх у садки, гуртки, школи.
– Щаслива ти, Діанко! – казали мені подруги. – Чоловік, професор, красень, діти розумнички. Будинок – повна чаша, і сама ти, як дівчинка, час над тобою не владний.
То була правда. Я дивилася в дзеркало, і навіть з дітьми підлітками виглядала так само, як у день, коли ми з Петром познайомилися. У чоловіка на скронях уже біліла сивина, але це лише надавало йому шарму.
Але поступово, через роки, почуття стали остигати. Часу разом, ми віддавали перевагу, часу нарізно. А потім я дізналася, що у Петра є інша.
Він закрутив стосунки зі своєю молоденькою аспіранткою Катериною, і вона вже чекала від нього дитину, коли чоловік сказав мені:
– Вибач, але я більше не можу жити з тобою. Ти змінилася, стала нудною. Мені потрібна молода енергійна дівчина, я хочу емоцій, а від тебе одні пироги та борщі.
То був удар!
Пам’ятаю, навіть похитнулася тоді від його слів. Наче він мені в саму душу кинув бруківкою з гострими краями, які всю її забили, та подряпали.
Того ж вечора Петро зібрав речі, та пішов. Він не став ділити квартиру, залишив мені машину, дачу, все… крім себе. А мені тоді нічого, крім нього, й не потрібно було.
Діти вже виросли – Гена навчався в одинадцятому, Оля вже вступила на перший курс того ж інституту, що закінчили ми з її батьком, Вітя закінчував коледж на кухаря.
На мене впала самотність, і сіре осіннє небо – гірко, порожньо, холодно. Я не знала, як жити далі. Сильно схудла, бо зовсім не могла їсти. Діти дуже переживали за мене. Батька засуджували, навіть, якийсь час із ним не спілкувалися.
А я… Я існувала. Вставала вранці, робила домашні справи, навіть влаштувалась на роботу, щоб хоч чимось себе зайняти. Пішла у звичайнісіньку школу викладати хімію.
І, зненацька для себе – захопилася. Робота стала соломинкою, за яку я схопилася, щоб вибратися з темряви.
Саме у школі я й познайомилася з викладачем фізкультури, Іваном Дмитровичем.
Це був чоловік моїх років, завжди веселий і енергійний. Довго я не могла зрозуміти, що він дивиться на мене, якось по-особливому.
– Діана Олексіївно, а чи не погодитеся зі мною пообідати в суботу? У мене всього три уроки у старших класах, а після, я вільний, – приголомшив мене колега своєю пропозицією.
Минув майже рік, як Петро залишив мене. Я тільки-но почала оживати, знаходити себе, будувати плани на майбутнє. Чому б і ні? Хоч розвіюся.
– Я з радістю. – Усміхнулася я.
Ми зустрілися у затишному кафе, де дуже смачно готували.
Я замовила собі відбивну та салат, Іван взяв собі відбивну з пюре, та невелику порцію розсольника. Ми розмовляли, їли, і я ловила себе на думці, що чоловік навпроти мені дуже симпатичний.
А я ніколи навіть і подумати не могла, що колись подивлюся на іншого, адже в мене завжди був Петро. А тепер його не було. І Іван розповідав, що він уже багато років один.
Доньки виросли, поїхали за кордон, там вийшли заміж. Самому йому було вже шістдесят, а дружина пішла двадцять сім років тому від важкої недуги, з якою відчайдушно боролася три роки.
– Я тоді, наче разом з нею щось втратив. Немов відрізали від мене шматок, і ось живу тепер половиною неповноцінною, – розповів Іван. – Але треба було дочок підіймати, і я зуби зчепив.
– А потім… Потім усе не було гідної жінки, з якою хотілося б навіть спробувати щось побудувати. А вас ось побачив, Діано Олексіївно, і, наче, щось кольнуло, наче іскра якась.
– Ви мені дуже подобається. Але в нашому віці, чи розумно намагатися стосунки заводити? – Я зробила маленький ковток мінералки.
– Саме в нашому й розумно. Діти виросли, а ми… А ми ще зовсім не старі. Хочеться рідної людини поруч. На дачу з нею влітку їздити, вечорами говорити, дивитись фільми, читати.
– І то правда…
– Адже, ми нічого не втрачаємо, якщо спробуємо, Діана Олексіївно.
І я погодилася спробувати.
Ми почали зустрічатись. Коли про це довідалася дочка, вона була вражена до глибини душі. А ось сини були за мене дуже раді.
Познайомились з Іваном, зав’язали з ним теплу дружбу. Ольга потім теж відтанула, кликала мого чоловіка дядько Ваня.
Ми зрештою розписалися з ним. Я вважала це дурницею, але Іван наполягав на тому, щоб розписатися в РАЦСі, і на тому, щоб повінчатися в церкві. Останнє було особливо дивне, але я погодилася.
Зустрівши коханого чоловіка у свої п’ятдесят п’ять років, я вже не сподівалася відчути щось таке раптове та прекрасне у своєму житті.
Петра не забула, ні. Але він залишився у минулому, а я тепер жила справжнім, кохала іншого.
Ми влітку перебралися на його дачу. У Івана був великий, комфортабельний будинок, лазня, мангальна зона, недалеко – річка і ліс.
Ганяли чаї, дивилися на заходи сонця, а коли повернулися, то відразу поринули в роботу. Початок навчального року закрутив, не даючи схаменутися.
Якось я йшла з уроків, зазирнувши, за звичаєм, у крамницю по хліб, і раптом із тіні старого ясена виступив чоловік. Колишнього я впізнала одразу. Постарілий, худий, якийсь зламаний – переді мною стояв Петро.
– Доброго дня, Діано, – і голос у нього якийсь надтріснутий, сухий, як цей листопад, що хрумтить під ногами золотом і охрою.
– Доброго дня. Навіщо ти прийшов?
– Зрозумів свою помилку. Ти єдина, хто по-справжньому кохав мене.
– Кохала, це правда. Але тепер у мене інше життя, інший чоловік.
– Ось як. Значить, я даремно прийшов.
– Даремно, Петре. Назад дороги для нас уже немає. Кожен тепер іде своєю стежкою.
Я розвернулась і пішла геть. Усередині було тихо та спокійно.
Іван уже був удома і смажив рибу. Я посміхнулася чоловікові, обійнявши його зі спини, та поцілувавши в плече. Розповіла, що зустріла колишнього.
– Він сам відмовився від найдорожчого і найціннішого, що в нього було. То хто ж тепер винен?
– Ніхто. А у мене тепер є ти, і я дуже щаслива.
– І я щасливий із тобою. Не думав, що колись це ще скажу і відчую. Але, як є…
Іван поставив переді мною тарілку з запашною смаженою скумбрією. Я взяла менший шматочок:
– Ммм, неперевершено! Ти найкращий чоловік у світі!
– Їжте, Діано Олексіївно! Жінку треба годувати, щоб вона була остаточно задоволена всім.
Ми розсміялися, і ввімкнули телевізор. За вікном уже сутеніло, а в кухні було тепло, затишно, пахло рибою та щастям.
Не важливо, скільки вам років, якщо життя дає другий шанс бути щасливою – неодмінно скористайтеся ним! Бо кохання, це таке почуття…
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
