Яся ніколи не любила голосних слів про кохання. Коли подруги в їх тісній компанії – чотири жінки, які збиралися раз на місяць у кафе на вулиці Садовій, з видом на Дніпро, – починали захлинаючись розповідати про своїх чоловіків, вона зазвичай мовчала, помішуючи ложечкою чай, що охолонув.
– Мені з Ярославом пощастило, – говорила вона просто, коли чіплялися з запитаннями.
І все. Без деталей, без порівнянь. Наче саме ім’я Ярослав було аксіомою, яка не потребувала жодних доказів.
А пощастило їй і справді.
Вони одружилися дванадцять років тому, коли їй було двадцять дев’ять, а йому тридцять два.
Ярослав працював інженером на заводі – проєктував якісь складні механізми для автомобільних конвеєрів, – приходив додому рівно о шостій, знімав куртку, мив руки й мило питав:
– Що на вечерю, Ясь?
Вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі, іноді затримувалася, але він ніколи не влаштовував сцен.
– Головне, щоб ти була задоволена, – говорив він спокійно, і в цьому спокої була вся його суть.
Він не бенкетував у вихідні з друзями, не пропадав на риболовлях чи в гаражах, як чоловіки її подруг. Не фліртував із колегами – принаймні вона в це вірила.
Телефон його лежав на полиці у передпокої, і вона іноді брала його, щоб переглянути прогноз погоди, або відповісти на дзвінок від його мами.
Він не нервував, не вихоплював ніколи телефон із рук.
– Дивись, коли хочеш і що хочеш, – говорив він із легенькою усмішкою. І вона дивилася іноді, але не з підозри, просто так, бо їй можна було.
Подруги заздрили. Маша, чий чоловік пішов до секретарки, казала:
– У тебе золотий чоловік, Ясю. Не те що мій – вічна брехня, вічні відмовки.
Олена кивала:
– Мій репетує через дрібниці, якщо вечеря не готова. А твій?
Яся знизала плечима:
– Мій не кричить. Ніколи. Та й сам частіше готує за мене.
І вони зітхали, замовляючи ще по тістечку.
Була лише одна тріщина у цій ідилії – діти. Ярослав любив дітей. Коли вони гуляли в парку, він зупинявся біля майданчиків, дивився, як малюки лазять по гірках, і очі його тепліли.
– Уявляєш, як було б чудово, якби й наш тут бігав, – говорив він тихо.
Вони пробували. Роки. Лікарі, аналізи, лікування. У результаті у неї діагноз: безповоротна безплідність.
– Вибач, – сказала вона одного вечора, лежачи в ліжку, сумно дивлячись у стелю.
Він обійняв її міцно:
– За що ти перепрошуєш? Ми вдвох упораємося. Може, колись усиновимо.
Але не всиновили. Відкладали…
– Ще не час, – казали один одному.
А час невблаганно йшов…
Ярослав пішов із життя раптово. Йому було сорок чотири… Почалося з болю в грудях, які він списував на втому.
– Перепрацював на проєкті, – постійно відмахувався він.
Потім швидка, реанімація, три дні у комі. Яся сиділа біля ліжка, тримала його руку – ще теплу, але…
Лікарі попереджали, що шансів замало. І його не стало.
Похорон призначили на п’ятницю. Осінь того року була особливо гидкою: не золота, а сіра, з вічним мрячним дощем, який проникав під комір і робив все неприємним, холодними та липким.
Цвинтар був на околиці міста – вже старий, з хрестами, що покосилися, і з багатьма свіжими горбочками.
Людей прийшло небагато. Мама Ярослава, сива, з хусткою на голові, плакала тихо, але майже не припиняючи.
Його сестра з Черкас приїхала із чоловіком. Кілька колег – чоловіки в темних костюмах, які незграбно переступали з ноги на ногу. Ніхто не розумів, як це можливо. Кожен згадував щось своє, пов’язане з Ярославом.
Ще були сусіди по під’їзду та кілька людей із її роботи. Подруги Ясі – усі четверо обіймали її мовчки.
Яся стояла під чорною парасолькою, яку тримала Марія.
Священник пробурмотів молитви – Яся з чоловіком не були особливо вірянами, але традиція. Земля гупала грудками по кришці. Вона кинула свою жменю – холодна, волога, мов глина.
І тоді вона помітила її. Жінку років тридцяти п’яти, що стояла осторонь, під деревом. Висока, худорлява, у простому чорному пальті, яке здавалося трохи завеликим. Волосся темне, зібране у хвіст.
Поруч хлопчик – років п’яти, не більше. У куртці з каптуром, але все одно він страшенно мерз, переступав з ноги на ногу. Він тримався за її руку міцно, і дивився на те, що відбувалося не по-дитячому серйозно.
Яся спершу подумала: може, колега? Але ні, обличчя всіх колег вона знала. Далека родичка? Але мама Ярослава обов’язково підійшла б до неї та розповіла, хто це.
Жінка не плакала, просто стояла, та дивилася. А потім Яся глянула на хлопчика ближче. І завмерла. Риси обличчя – звичайні, мамині: ніс трохи кирпатий, губи повні. Але очі… Боже, очі.
Точнісінько, як у Ярослава. Той самий розріз – трохи розкосі, сіро-зелені, з важкими повіками. Погляд спокійний, уважний. Навіть у цьому віці. Вона моргнула, відганяючи думку.
– Втомилася, галюцинації, – подумала вона, заспокоюючи себе. Але серце закалатало сильніше.
Люди почали розходитися.
Мама Ярослава зі сльозами поцілувала її в щоку:
– Подзвони, якщо щось треба, доню.
Подруги обійняли:
– Ми поряд, Ясю. Дзвони у будь-який час.
Вона кивала механічно. Тоді ці слова підтримки нічого для неї не означали. Жінка з хлопчиком теж зібралися йти. Повільно, стежкою до виходу.
Яся не знала, навіщо це зробила. Ноги самі зробили крок вперед. Дощ посилився, парасольку вона забула біля надгробка.
– Зачекайте! – гукнула вона.
Жінка зупинилася. Обернулася повільно. Обличчя бліде, червоні очі – плакала?
Хлопчик глянув на Ясю великими очима.
– Ми… знайомі? – спитала Яся, підходячи ближче. Голос вийшов хрипким від дощу та сліз, які вона не пролила.
Жінка мовчала, стиснувши губи.
– Ви знали Ярослава? – продовжила Яся. – Ви прийшли попрощатися, то знали. Чому ви стоїте осторонь?
Хлопчик потягнув маму за руку:
– Мамо, ходімо холодно.
Жінка нахилилася до нього:
– Стривай хвилинку, сонечко. Голос був м’яким, але напруженим.
Потім випросталась, подивилася Ясі у вічі.
– Так, знала, – сказала тихо. – Давно.
– Як? – Яся відчула, як усередині щось стискається. – Ви працювали разом? Чи…
Жінка відвела погляд. Дощ капав з її волосся.
– Не працювали. Ми… були близькі. Колись.
Яся моргнула. “Близькі”. Це слово повисло у повітрі.
– Колись, це коли?
– Років сім тому. Може, вісім. Це було недовго.
Хлопчик знову потяг:
– Мамо…
Яся глянула на нього. Серце калатало.
– А він… це його? – вирвалось у неї.
Жінка не відповіла одразу. Подивилася на сина, потім на Ясю.
– Так, – сказала нарешті. – Це його син. Антошка.
Світ хитнувся. Яся схопилася за стовбур дерева поряд.
– Чому… чому він не сказав мені?
Жінка знизала плечима – втомлений жест, не злий.
– Не знаю. Може, не хотів руйнувати ваше життя. Адже ви були щасливі, так? Він казав, що в нього все гаразд удома. Що ви – найкраща дружина.
Яся засміялася – коротко, гірко.
– Найкраща… А ви?
– Я була помилкою. Короткою. Він допомагав потім – грошима, іноді бачився з Антошкою. Але не часто. Казав, що не може більше. Але дуже любив сина.
– Допомагав? – перепитала Яся. — Грошима на садок, одяг?
Жінка кивнула головою.
– Так. Переказував. Іноді дзвонив, питав, як справи.
Антошка глянув на Ясю:
– Тітко, а ви дружина мого тата?
Слово «тато» пролунало, як дзвінкий ляпас. Яся присіла навпочіпки, попри бруд.
– Так, любий. Я була його дружиною.
Хлопчик кивнув серйозно:
– Тато казав, що в нього вдома тітка Яся, яка пече смачні пироги, і що він хотів би колись, щоб ми втрьох посиділи за столом.
Яся випросталась. Голос здригнувся.
– Він… часто про мене казав?
Жінка похитала головою.
– Ні. Рідко. Що все добре. І що не може кинути вас заради нас.
Вони стояли під дощем ще хвилину. Мовчки.
Потім жінка сказала:
– Вибачте. Нам час. Автобус.
– Зачекайте, – схопила Яся її за рукав. – Як вас звати?
– Ольга.
– Ольго… він любив вас?
Ольга подивилася в далечінь.
– Не знаю. Може, так. Небагато. Але вас більше. Він же завжди повертався додому.
Вони пішли. Яся залишилася стояти, поки дощ не промочив її наскрізь.
Вдома було пусто. Квартира – двокімнатна, затишна, з книжками на полицях, з кріслом біля вікна. Вона зняла мокрий одяг, загорнулася в халат. Сиділа на кухні, дивлячись у вікно.
Взяла його телефон – він лежав у шухляді, заряджений. Пароль – дата їхнього весілля. Вона завжди знала.
Спершу фото. Їхні спільні – відпустка на морі, Новий рік, просто селфі на кухні. Потім месенджери. Один архівований чат. “Оля К.”
Повідомлення за роки.
Спочатку старі: «Оль, вибач. Це була помилка. Я люблю дружину».
Потім усе змінилося: «Як дитина? Потрібно щось?
Перекази: скріни, суми невеликі, але регулярні.
Фото Антошки – від немовляти до сьогодні. «Дивися, який виріс. Весь у тебе».
Повідомлення від нього: «Дякую, що не вимагаєш більшого. Ти чудова мама».
Від неї: «Він запитує іноді про тата. Що сказати?
Відповідь: «Скажи, що тато далеко працює. Колись пояснимо».
Яся читала годинами. Не плакала. Просто сиділа. Згадувала різні моменти та намагалася з’ясувати, як не помітила, що чоловік жив на дві родини.
Адже він був ідеальним чоловіком. Спокійним. Не підвищував голосу. Слухав. Не пропадав надовго. Навіть, якщо це помилка, але як і коли встиг завести другу сім’ю?
Її чоловік мав друге життя. Маленьке, приховане. Не пристрасна коханка, а випадковий зв’язок, який привів до дитини. І він узяв відповідальність – тихо, по-своєму.
Не кинув саму. Яся встала, зварила каву. Подивилася у вікно – дощ скінчився, сіре небо.
Подзвонила подрузі Марії:
– Машо, приїжджай. Розкажу дещо…
Коли Маша прийшла, Яся їй все виклала. Без істерик. Біль від втрати начебто тимчасово притупився.
– Ось такий ідеальний чоловік, – сказала вона. – Але він був добрим. Для мене – так. І для них також.
Маша мовчала довго. Вона була в повному збентеженні.
– І що ти робитимеш?
Яся знизала плечима.
– Не знаю. Може, зустрінусь із нею. З хлопчиком. Він… так схожий на нього.
Минув тиждень. Яся знайшла Ольгу через соцмережі – місто маленьке. Написала: “Можна поговорити?”
Жінка ніби чекала на повідомлення від Ясі. Вона розуміла, що однією короткою розмовою не обійтися.
Вони зустрілися у парку. Антошка грав на гойдалці. Ольга одразу почала казати: «Він не хотів вас втрачати. Казав, що ви його дім».
Яся кивнула головою.
– Я розумію. А ви?
– А я… Я не тримаю ні на кого зла. Я жила своїм життям і намагалася не заважати. Працюю у бібліотеці. Одна виховую сина.
Вони говорили довго. Про Ярослава. Про дрібниці життя. Раптом підбіг Антошка:
– Тьотю Яся, погойдай!
Вона погойдала. Хлопчик сміявся – сміх, як у нього.
Яся в одну мить подумала: життя не звалилося. Просто стало ширшим. З тріщинами, але тепер нарешті справжнім.
Вона не вибачила одразу. Гнів приходив ночами. Але й розуміння. Ярослав був не ідеальним. Був людиною з помилками, з любов’ю, розділеною надвоє.
І вона жила далі з цією правдою. З фотографіями. Зі спогадами. Іноді пекла пироги й знала, що одного разу пригостить ними Антошку. У своїй хаті.
Життя не скінчилося, – просто змінилася…
Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
