Не забудеш? Не забуду! Чи варті клятви чогось в цьому житті?

Христина тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку.

Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Миколка в класі восьмому чи дев’ятому.

…Вони разом бігали до річки, ліпили там із піску “паляниці” й “пиріжки”. Підкорювали найвищі в селі шовковиці, приходили додому брудні-брудні, отримували на горіхи від батьків, бо баба Марфа знову скаржилася, що знайшла їх на дереві.

Дівчинка зі шовковистим волоссям і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом, весь у ластовинні. Бабуся жартома запитувала: “Знову з рябим кудись подалася?”.

А Христинка зовсім не сердилася, не зважала на бабусине бурчання. Діти з Вишневої вулиці мчали велосипедами у степ. Їм було цікаво, що там, за садом, за пагорбом…

Клялися на вірність у дружбі. “Не забудеш?” – зазирав у її великі блакитні очі Миколка. “Не забуду!” – ствердно відповідала вона, зачиняючи за ним двері пам’яті.

Те ромашкове поле… Сонячний день… День їхніх сповідей. Як можна стерти це з пам’яті? Він зірвав декілька квіток і простягнув їй. “Погадаймо”, – запропонувала вона. “Ні, не треба”, – заперечливо похитав головою.

Першою неприємну звістку принесла Тетяна, Миколчина сестра. Прибігла до Христинки, щоби порадитися, яку сукню придбати на весілля брата. Дівчина запропонувала свою – найкращу.

Мама відійшла. Сестрички повиходили заміж і покинули батьківський двір. А Христина… Вона й далі всім допомагає. Лише школа та її учні не дають сумувати