Не знає чи вірно вчинила, але гулящій невістці слова не сказала, прийняла, вмила , нагодувала

Бабусю, бабусю, кричала Соня, я приїхала. Баба Люба обожнювала своїх онуків. Єдине що в життя в неї не склалася так це шлюб. З чоловіком вони в розлученні жили 30 років, але всерівно не як чоловік і дружина, далеко не так.

Соня обійняла своїми маленькими руками бабусю, поцілувала і повисла на ній як маленьке мавпинятко. Слідом за Сонею йшла її мама. Опустивши голову, в руках в неї було кілька валіз, сумка і ще деякі речі.

-Приймете? – Ну вже не вижену. Як доїхали, може до столу зразу, чи вмитися, проходь доню, ж нам про що з тобою поговорити, Соня поки з дідусем побуде.

Тетяна прийшла в будинок. Він здавався їй таким рідним, своїм. Вона тут прожила з Олегом 9 років. Довгих 9 років. Тут вона завагітніла, тут побачила перші кроки своєї доні.

Саме цей будинок став для неї щастям і карою водночас. Але вона любила його. Її свекруха Люба вкладала всю душу. Без новомодного ремонту, з дешевими меблями, але він був як дім. Навіть у рідної матері не так затишно було.

Дівчата прийнялися до столу, ох, як де вона давно не їла свекрушиної їжі. Запашні варенички, консервація, борщ, все з любов’ю.

Таня сиділа і думала, як це все вона змогла проміняти на якесь невідоме почуття, то навіть не пристрасть була, не захоплення.

Мозок тоді відмовлявся думати, її як приворожили. Але ж жили з Олегом як всі, ні треба було зіпсувати життя, сім’ю розбити. І що тепер. Але Люба мовчить.

Каже, що рада що та повернулася, сама слова кривого не скаже і комусь не дасть. Хай живуть діти, адже онучці треба повна сім’я. Не знає Люба чи правильно чинить що гулящу невістку впускає знову в будинок і серце, але щось їй підказує, що все буде добре.