— Дівчата у нас непогані, але начальниця — справжня мегера, — шепотіла мені Катя, моя сусідка по кабінету, мого першого робочого дня. – Жахлива людина! У нас її всі бояться. Жодного разу не бачила, щоб вона комусь усміхнулася. Навіть із клієнтами завжди суворо розмовляє. Премії може позбавити за найменшу провину, проспиш чи після вечірки прийдеш, готово. А нещодавно вона Лізку змусила звільнитися за те, що та з чоловіком розлучилася, уявляєш? Наша мегера дізналася, що Лізка чоловікові роги наставила і дочку йому віддала. Ні, ну я розумію, що Лізка погано вчинила, але щоб звільняти, — Катя здивовано знизала плечима і раптом різко відвернулася від мене, я спочатку не зрозуміла, а потім побачила, що у дверях кабінету стоїть Галина Максимівна.
На вигляд начальниці було років тридцять. Її можна було б назвати симпатичною, якби не надто похмурий погляд і стиснуті в тонку лінію безбарвні губи.
— Ларисо, — сухо сказала вона, дивлячись на мене так, що я стиснулася від страху, — сьогодні для початку переглянь папки з документами, зайди до мене, вони в мене на столі лежать. Що буде незрозуміло, дівчатка тобі пояснять, і вона пройшла до виходу з офісу. Я зіщулилася і встала, щоб піти за папками.
— Тільки нічого там не чіпай, — прошепотіла Катя. — Вона там кожну дрібницю знає, де лежить.
Підійшовши до кабінету начальниці, я завмерла, мені було чомусь страшно заходити туди. Потім я глибоко вдихнула і взялася за ручку.
Кабінет був невеликий, але світлий. На столі з органайзера акуратно стирчало письмове приладдя, стояла якась фотографія в невеликій красивій рамці, поруч лежала пара блокнотів, ноутбук, а з краю досить значний стос документів. Очевидно, це про них говорила мені начальниця.
Я взяла їх і хотіла вже піти, але чомусь обійшла стіл і подивилася на фото. Там був зображений молодий чоловік, дуже гарний.
Він усміхався широкою привабливою усмішкою, очі його були такі живі, що не хотілося відривати погляду. Я зазирнула на фотографію і здригнулася, коли у двері зазирнула Катя:
— Ти чого там застрягла? Виходь уже, не дай Боже мегера тебе тут застане.
— Катя, а хто це на фотці? – Не втримавшись спитала я у нової подруги, коли ми зайшли до свого кабінету.
— Чоловік її, красень, так? – Дівчина закотила очі: – Мені б такого! Я б його з квартири не випускала, щоби не повели. Ось як така одружила його з собою? Напевно по зальоту. Кажуть, він її таки покинув. Мабуть, тому вона така. Ой, на тобі павук, — раптом скрикнула вона, я здригнулася і впустила папки.
Скинувши з себе живність, я зібрала папери та сіла вивчати їх. І так захопилася, що не бачила, як начальниця повернулася.
— Ларисо, — я здригнулася, почувши над своїм вухом стривожений голос Галини Максимівни, — ти, коли брала документи, файлик з довіреністю не бачила? Мені завтра вранці з нею їхати до Києва треба.
Я розгублено замотала головою. Мабуть, довго мотала, бо доторкнулася до свого плеча і сухо додала:
— Ні, значить, ні. Куди ж я її діла? – Замислено запитала вона себе і вийшла.
Я полегшено зітхнула, зрадівши, що мене не звинувачують, і знову уткнулась у папери.
Відірвалася я від них, коли вже всі пішли додому. В офісі було тихо та трохи таємниче.
Я склала всі документи в рівну стопку, подумала і розставила свої ручки, олівці, так само як у начальниці на столі, помилувалась і вже хотіла піти, як побачила під столом якийсь листок у прозорому файлі.
Коли я нахилилася, щоб дістати його, я похолола: це була та сама довіреність. Отже, вона випадково опинилася між цими папками, а коли я їх упустила, вона полетіла під стіл.
Що робити? Я могла, звичайно, просто покласти довіреність на чільне місце, щоб ніхто не зрозумів, що це я її знайшла, але згадала, як Галина Максимівна сказала, що вона їй конче потрібна завтра вранці.
Я рішуче взяла папір і вийшла до жінки, що сиділа на вахті. Запитала її, як зв’язатися з начальницею?
Та підібгала губи, з хвилину думала так старанно, що в неї навіть волосся заворушилося, потім дістала блокнот і набрала номер. Коли на дзвінок відповіли, вона передала мені телефон.
Я заплющила очі й випалила все, як було насправді. Галина Максимівна кілька секунд мовчала, а потім коротко промовила:
— Садова 19, це за містом. Можеш привезти?
Я погодилася, це було в принципі не дуже далеко, та й винною я себе теж вважала. Тільки-но я підійшла до зупинки, під’їхала маршрутка і через п’ятнадцять хвилин я вже стояла перед хвірткою невеликого, але акуратного будиночка, що сховався під двома величезними березами.
Біля ажурного паркану росло багато квітів, вони якраз починали цвісти. Це все було так гарно, що ніяк не в’язалося з похмурим виглядом моєї начальниці.
Я набралася сміливості, увійшла у двір і постукала у двері. Незабаром вона відчинилася і на порозі з’явилася Галина Максимівна.
Вона була дуже засмучена, на її очах навіть виднілися крапельки сліз.
— Вибачте, якщо я Вас підвела, я ненароком, правда, — залепетала я, а вона махнула рукою:
— Та ні, дякую тобі. Це моя провина, треба ж було документ так засунути, зазвичай я дуже уважна,— взявши в мене з рук папір, швидко відповіла вона і хотіла вже зачинити переді мною двері, як ззаду неї пролунав тихий чоловічий голос:
— Галочка, хто це? Нова доглядальниця? Галина Максимівна несподівано посміхнулася, погляд її став м’якшим, людянішим.
— Ні, любий, — лагідно відповіла вона, обернувшись. — Це Лариса, вона мені документ принесла. Знайомтеся: це Лариса, а це мій чоловік Сергій.
Вона трохи відсунулась, і я побачила худого чоловіка в інвалідному візку.
Вилиці на його обличчі так сильно випирали, що, здавалося, щік у нього не було зовсім, під очима темніли плями, але все ж таки я впізнала людину з фотографії на столі начальниці.
Галина Максимівна трохи зам’ялася, а потім рішуче махнула рукою:
— Заходь, Ларисо, я тебе напою чаєм, ти ж з обіду, напевно, нічого не їла.
— Ну так, — засоромилась я і зізналася: — Та я й на обід не ходила, щось запрацювалась.
Кухня була дуже затишною: меблі спокійного салатового кольору, фіранки в яскраву квіточку та запах.
Там так смачно пахло борщем із часничком, що я голосно проковтнула слину. Галина Максимівна це помітила і, не питаючи, налила мені величезну тарілку.
Я вирішила не відмовлятися і з’їла смакоту за одну хвилину.
— Ви так смачно готуєте, і, взагалі, Ви зовсім не така, як… — сказала я, розслабившись, і злякалася, раптом ображу начальницю.
Але вона не образилася, тільки сумно зітхнула і розповіла мені, що раніше була зовсім іншою. Галина та Сергій познайомилися в інститутському театрі.
Сергій завжди грав перші ролі, він був високий, стрункий, доволі гарний і артистичний. Багато дівчат зітхали за ним, хто відкрито, хто тихо ночами.
Галі він подобався, в принципі, він був добрим хлопцем, але вона пам’ятала наказ мами:
«Не закохайся в красеня, з нього ніколи не вийде хороший чоловік, замучуєшся від коханок відмахуватися. Шукай такого, як тато, негарний, зате добрий і вірний».
От Галина й не дивилася на Сергія, як на чоловіка.
Розмовляла з ним твердо та спокійно. І дуже здивувалась, коли він запропонував мені зустрічатися. Здивувалася й рішуче відмовила:
— Ти хороша людина, Сергій, але такі, як ти, не створені для серйозних стосунків, — відповіла вона словами своєї мами, а він почервонів і відповів:
— Які? Чому ти так вирішила? Мої батьки прожили в коханні понад тридцять років, народили нас чотирьох, виростили, і погрожують прожити ще щонайменше сорок, щоб праправнуків дочекатися. Знаєш, гадаю, дочекаються. І ось побачиш, я буду хорошим чоловіком, твоїм чоловіком.
З того дня він завжди намагався бути поруч, дарував квіти, допомагав у навчанні, прибивав полиці та чистив раковину у квартирі, що Галя знімала з подругою.
Він зовсім не цікавився іншими дівчатами, а через рік, на п’ятому курсі, зробив пропозицію Галі. Тоді вона вже не змогла відмовити.
Весілля зіграли скромне, студентське, але дуже веселе. Зняли кімнату у самотньої бабусі та зажили сімейним життям. Несподівано дружно та спокійно.
Отримавши дипломи, приїхали до цього міста, тут мешкав дядько Сергія, який допоміг їм обом із роботою. Потім купили в іпотеку будиночок, навіть завели курочок.
Перші роки Галина підсвідомо чекала, що чоловік почне зраджувати їй, навіть лаяла себе за те, що все ж таки закохалася в нього і вийшла за нього заміж, а потім побачила, що нічого їхньому сімейному щастю не загрожує, Сергій її любить, ночами не пропадає, вдома у всьому допомагає і заспокоївшись, стала насолоджуватися щастям.
Але через шість років запанікувала, адже у них так і не з’явилася дитина. Вони тільки розпочали обстеження і тут усе й сталося. Одна зі співробітниць Сергія, Женя, заміжня молода жінка, вирішила його спокусити.
Вона знала, що він завжди йде з роботи останній і одного вечора заявилася до нього до кабінету.
Дівчина вважала себе дуже сексуальною, тому була впевнена, що Сергій з радістю кинеться на неї. Але він, коли зрозумів, що хоче від нього Женя, м’яко виставив її за двері та сказав, що її вдома чекає маленька дитина і свою енергію їй краще витрачати у ліжку з чоловіком, а не кидатися на чужих чоловіків.
Дівчина пішла, стиснувши зуби. Через два дні Галині надійшло від неї повідомлення, в якому Женя писала, що Сергій переспав з усіма жінками у їхньому відділі та тепер не дає проходу їй, погрожуючи у разі відмови звільненням.
Галина ледь утрималась від сліз. Невже Сергій виявився ще гіршим, ніж вона могла уявити?
Хотіла зателефонувати йому і запитати, чи це правда, потім передумала, вирішила поговорити з ним, дивлячись йому в очі.
Додому вона повернулася перша і стала з нетерпінням чекати на чоловіка. Але він не приходив. Зателефонувала дізнатись, де він затримався, але його телефон був недоступний.
Галина чекала до ранку, потім не витримала і зателефонувала до лікарні, чи не було такого пацієнта, раптом із Сергієм щось трапилося. І з жахом почула, що справді схожого чоловіка знайшли ввечері в парку.
Він був сильно побитий. Йому зробили операцію, але чоловік у тяжкому стані. Галина кинулася до лікарні та, коли їй показали фото пацієнта, одразу впізнала в ньому Сергія.
Він прийшов до тями лише через три дні. За цей час слідчий знайшов нападника, це був чоловік Жені, якому вона теж набрехала про Сергія. Чоловік її був дуже ревнивим, до того ж уже відсидів за хуліганство.
Він того ж вечора зателефонував Сергію і викликав його на розмову до парку, неподалік офісу, там побив його гайковим ключем і забрав телефон, щоб приховати свій дзвінок.
Слідчий виявився скрупульозним, він також знайшов свідка, який чув, що сказав Сергій, коли виставляв Женю зі свого кабінету. Чоловік Жені, як дізнався про це, навіть закричав від досади, адже через свою дружину йому знову загрожувала в’язниця.
Галина ненавиділа себе за те, що теж повірила цій вертихвістці й поклялася зробити все для одужання чоловіка. Але травми виявилися надто серйозними.
Минув уже рік, а Сергій ніяк не міг стати на ноги. Лікарі обіцяли, що він ходитиме, але в нього нічого не виходить. А найгірше, що він почав здаватися, втрачати надію.
— Ще й доглядальниця сьогодні звільнилася, сказала, що виходить заміж, а наречений заборонив їй працювати, — похитала головою Галина Максимівна. — А мені завтра до Києва їхати треба на два дні. Обов’язково. Навіть не уявляю, кого з Сергійком залишити. Нову доглядальницю знайшла, але вона може почати працювати лише через три дні з понеділка.
– Ой, а давайте я буду, – вигукнула я. – Мені не важко. Живу я сама, можу і з ночівлею у вас залишитися. Ви мені тільки розкажіть, які ліки давати. Чотири роки тому моя мама після операції цілий місяць не вставала, я тоді навіть навчилася їй робити уколи. Так що я впораюся, Ви не переживайте.
Я впоралася. Сергій виявився чудовою людиною. Ми з ним цілий день розмовляли. Я розповідала, як у дитинстві щоліта їздила до бабусі до села. Чого ми тільки не витворяли там із друзями: і річку перепливали, і по дахах лазили.
Сергій слухав мене і реготав на все горло. Потім я згадала купу випадків, коли безнадійні хворі вставали та поверталися до нормального життя.
Декілька випадків я, звичайно, просто вигадала, але це неважливо. У Сергія з обличчя не сходила посмішка, не скептична, ні, він по-доброму посміхався.
— Ларисо, тобі треба бути психологом, правда, — сказав він мені. — Ти просто зарядила мене своїм життєлюбством. Ось ми з тобою поговорили, і я повірив, що все буде гаразд. Я навіть Денису Геннадійовичу не повірив, а це мій лікар. До речі, дуже хороший молодий чоловік, неодружений до того ж. Потрібно вас познайомити.
Я навіть засміялася, мені було приємно, що я змогла відволікти Сергія від його хвороби. Потім ми з ним увімкнули караоке. Я заспівала кілька відомих пісень, Сергій спочатку відмовлявся, але потім згадав, як співав у студентському театрі та теж почав підспівувати.
Вранці другого дня я викотила Сергія у візку на двір. Ми включили веселу музику і почали разом робити зарядку, у кого як виходило, звісно. Сергію було важко, я бачила, як він стискав зуби, але він все ж таки намагався. Тут я й побачила Галину Максимівну.
Вона стояла біля хвіртки, дивилася на свого чоловіка і посміхалася крізь сльози.
— Я думала тебе звільнили, — сказала Катя, коли я прийшла в понеділок вранці на роботу. – Вахтерка всім розповіла, що ти договір під столом у себе знайшла. Наша мегера таке не прощає.
— Та не мегера вона, — спокійно відповіла я, — Галина Максимівна дуже гарна людина. Дуже.
Минуло кілька років. Я навчаюсь заочно в інституті на психолога.
Щоправда, наступного року доведеться взяти академічну відпустку, бо через чотири місяці у мене з’явиться малюк. На УЗД сказали, що хлопчик, але мій чоловік Денис каже, що буде дуже радий і дівчинці.
Ви не помилилися, Сергій все ж таки познайомив мене зі своїм лікарем. Познайомив, а ми взяли та закохалися одне в одного.
Між іншим, на наше весілля Сергій прийшов сам, із паличкою, але прийшов. Жаль тільки, що без Галини, вона в цей час лежала в лікарні на збереженні.
Через два місяці вона народила дівчинку, яку вони чомусь назвали Ларисою.
Добре, до речі, ім’я, мені подобається!
Ставте вподобайки та залишайте ваші думки у коментарях!
